— Привіт, сестричко! — висовуючись із кабіни, гукнув він якійсь чорноокій дівчині. — На чому прибули?

— Здоров, братику. На «Ташкенті», — почулося у відповідь, і, перш ніж Гасовський знайшов, що ще сказати, зустрічна машина з чорноокою дівчиною зникла у хмарі білої куряви.

Дорога знову опустіла і м'яко стелилася під колеса полуторки.

— Везе ж людям, — легенько зітхнувши, сказав шофер Гасовському. — Приємно, коли поруч сидить така… Жінки якось облагороджують. При них і лаятися не хочеться. Не те, що в чоловічій компанії.

— Це ти правильно зауважив, — мовив Гасовський і, закотивши очі, продекламував, наче зі сцени: — О жінки, жінки…

Та й замовк. Йому знову захотілося побачити ту, чорнооку, і він тут же дав собі слово, що неодмінно розшукає її, хоч би де вона була. Від цієї думки він став чомусь серйозний і до самого штабу вже не зронив і слова.

Тільки коли полуторка зупинилася біля ґанку, Гасовський скочив на землю і підморгнув молоденькому вістовому, щоб той доповів баті про його прибуття Було рівно дванадцять годин.

Вістовий підкрутив світлі вусики, що, здавалося, були наклеєні, і, нахилившись до Гасовського, довірливо повідомив, що батя в доброму гуморі. Хлопчина доброзичливо ставився до лейтенанта.

Вислухавши таку цінну інформацію, Гасовський кивнув.

— За мною не пропаде, — сказав він, знаючи, що вістовий мріє про трофейний парабелум.

За хвилину вістовий знову появився на ганку і кивнув Гасовському. Потім розчинив перед ним двері,

Полковник сидів не за столом, а на ліжку, застеленому смугастим рядном. Обличчя в нього було добре, заспане.

— Що нового, лейтенанте? — спитав він потягуючись. — Усі живі-здорові?

— Усі, — відповів Гасовський. — З'явилися за вашим наказом.

— Так, так… — полковник устав, застебнув кітель на всі ґудзики і сказав: — Сідайте, розвідники, у ногах правди немає. Мабуть, стомилися?

Вздовж стіни стояла довга дерев'яна лавка. Нечай, Бєлкін, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка всілися рядком. Тільки Гасовський усе ще стояв.

— Доповідай, лейтенанте.

— Є дещо новеньке, — Гасовський відкрив планшет.

Доповівши про результати нічної розвідки, він ступив до столу і поклав гцрред полковником якийсь папір.

— Ось… — сказав він. — Останній наказ Антонеску. Вимагає взяти Одесу протягом п'яти діб.

— Ти ба… — промовив полковник.

Начепивши на носа цивільні окуляри у простій оправі, він якусь мить роздивлявся папір, далі позіхнув і, взявши олівець, розгонисто написав на наказі румунського головнокомандуючого: «Спробуй!..»

І одразу став серйозний, суворий. Розгладивши долонею добрі зморшки біля очей, він ніби зібрав їх коло великого рота. Досить було цього жесту, щоб Гасовський зрозумів: справжня розмова тільки починається. Недарма ж полковник наказав йому привести всіх розвідників.

— У мене до вас прохання, — почав полковник, встаючи з-за столу. — Виручайте, друзі.

Цього разу він не наказував, а просив. І через те, що він по-батьківському просив виручити його, признаючись, що йому теж нелегко, Нечай устав і виструнчився. Він — готовий. Хоч зараз — в огонь і в воду.

Полковник підійшов до карти, що висіла в простінку між вікнами.

— Буду відвертий, — сказав він. — Становище на фронті за останні дні погіршало. В районі Гільдендорфа противник рветься до станції Сортувальна. На інших дільницях атакує навіть уночі. Літаки… Ось уже котрий день вони скидають на місто сотні запалювальних бомб. Почалися пожежі. В Романівці, на Молдаванці…

Коли полковник назвав Молдаванку, Нечай підвів очі на Бєлкіна. У Якова побіліли вилиці.

Досі Нечай знав тільки те, що робиться на їхній дільниці фронту. Що він бачив перед собою? Кілька кілометрів курного степу, помережаного окопами і ходами сполучень, та й усе. Здавалося, ніби на цих кілометрах і відбувається головна битва. І тільки тепер він зрозумів, яка велетенська війна.

— Ми, як ви знаєте, змушені були відійти на кілька кілометрів, — вів далі полковник. — Отут… — він окреслив рукою півколо. — Між Великим Аджаликським і Аджаликським лиманами. Румуни скористалися з цього і десь тут встановили важку батарею, — він ткнув пальцем у карту. — Тепер вони можуть обстрілювати не тільки місто, але й порт. А в порту… Не мені вам казати. Самі розумієте, скільки там зараз кораблів. Порт має для нас життєво важливе значення. Підкріплення йде з моря. Уся наша надія — на кораблі. А румуни гатять по кораблях. Пробували ставити димові завіси — не допомагає. Фок і грот щогли все одно стирчать. А ворогові кращих орієнтирів і не треба.

Стало чути, як цокає годинник на столі.

— Батарея, як я вже сказав, десь тут… — повторив полковник. — Більше, на жаль, ми нічого про неї не знаємо. А мені отак, — він провів по горлу рукою, — треба знати її розташування. Тому я дуже прошу вас… Знаю, що це не просто. Але мені потрібні ці дані, розумієте?

Годинник цокав так само повільно.

— Зрозуміло, — відповів за всіх Гасовський і оглянувся на хлопців, що стояли тепер у нього за спиною.

— На вас уся надія, — полковник підійшов до Гасовського майже впритул. — Коли ми одержимо ці дані, ми примусимо батарею замовкнути. Назавжди. А тепер ідіть, відпочивайте.

Він махнув рукою, даючи зрозуміти, що сказав усе. Гасовський повернувся до дверей. Двері відчинилися, і з'явився вістовий. Швидко оцінивши обстановку, вістовий докірливо глянув на Гасовського: навіщо розхвилювали батю?

— Що там іще?

— Письменники приїхали, — виструнчившись, доповів вістовий.

— Гаразд, зараз вийду, — кивнув полковник і надів картуза. — Ходімо, розвідники…

Біля ґанку товпилися якісь незнайомі люди із «шпалами» в петлицях. Намагаючись вдавати веселого, полковник усміхнувся їм і, мружачись від яскравого сонця, сказав:

— Що, трамваєм приїхали? Ласкаво прошу до нашого берега. Але змушений попередити — у вашому розпорядженні рівно десять хвилин. Отже, що вас цікавить?..

Вода була тепла, з якимось металевим присмаком. Цього разу старшина-скнара розщедрився: «Пийте від пуза, наказано напоїти». І вони пили просто з відра, передаючи його один одному, а старшина стояв поряд і вдавав, що не помічає, як дорогоцінна волога тече по їхніх щоках, ллється за коміри… Коли відро спорожніло, старшина, важко зітхнувши, знову наповнив його по вінця і передав Костеві Арабаджі з таким виглядом, ніби той збирається випити його кров. В очах уже немолодого старшини, з обличчям, поораним довгими вертикальними зморшками, були туга і приреченість.

Проте, коли й друге відро спорожніло, а Кость Арабаджі втерся рукавом фланелівки, старшина просто з бочки налив йому повну флягу і закоркував її. Так само він наповнив й інші фляги, які йому підставили. Беріть, знайте його добрість.

Закінчивши з цією справою, старшина видав кожному цукор за нормою, галети і повний боєкомплект. Кожну грудочку цукру, кожну галету, він, здавалося, відривав од власного серця.

— Давай, не скупись, — казав йому Кость Арабаджі. — Не своє ж віддаєш, а казенне.

— Казенне теж не падає з неба. Казенне — значить, народне, — буркнув старшина.

— Ти, батю, часом не політрук? — спитав Гасовський.

— Ні… А що? — старшина насторожився.

— Тоді бути тобі політруком, — відповів Гасовський. — Правильно міркуєш.

Патронами напакували кишені. Гранати і ножі причепили до широких флотських ременів. Гасовський відстебнув кобуру, що теліпалася в нього майже біля коліна, і ткнув пістолет за пазуху — так надійніше. Потім глянув на годинника. Куди поділася його насмішкуватість? Її наче рукою зняло. Зараз Гасовський був зосереджений і похмурий.