Розділ шостий

ГОСТИННЕ МОРЕ

Прокинувшись, Нечай увімкнув репродуктор. Цей чорний паперовий репродуктор висів на стіні над його головою. З нього щоденно звалювались чорні вісті. Після запеклих боїв наші війська змушені були залишити древній Новгород. А ще через два дні німецькі танки ввійшли в Дніпропетровськ.

Становище на фронтах, що розтяглися від Баренцового до Чорного морів, ускладнювалося з кожним днем. На ближніх підступах до Одеси теж було тривожно. Румунським військам, правда, так і не вдалося виконати черговий істеричний наказ Антонеску «оволодіти містом будь-якими силами і засобами», але вони робили відчайдушні спроби прорватися хоча б у Східному і Західному секторах.

Ворожа артилерія методично обстрілювала місто і порт. Літаки скидали сотні запалювальних бомб на житлові квартали, і їдкий дим клубочився над будинками, над причалами.

Вересень випав жаркий. Дощів не було.

На вузькому фронті, стоячи майже впритул одна до одної, діяли 13, 15, 11, 3, 6, 7, 8, 12 і 21-а піхотні румунські дивізії. Під натиском переважаючих сил ворога частини Східного сектора знову змушені були відійти в районі Хаджибеївського лиману на чотири-п'ять кілометрів. У Південному секторі противник з боями просувався в напрямі Дальника. За даними розвідки («Наші хлопці постаралися», — сказав Троян) ворог зосередив великі сили артилерії і підтягнув до лінії фронту дві нові дивізії.

Але Одеса все ще боролася. Захисники міста стояли на смерть. Вони відбивали ворожі атаки одну за одною. Світ дивувався з їхньої стійкості й мужності. Навіть мешканці далекого туманного Лондона, які проводили тривожні ночі під склепінням метро, щоранку шукали в газетах зведення про те, що Одеса ще жива і продовжує боротися.

І тільки в самій Одесі, на так званій дачі Ковалевського, за кілька кілометрів од передової, життя проходило так тихо, ніби в світі не було ніякої війни.

Небо над кам'яним будинком Федорова було білясте. Воно відлунювало далекий гуркіт гарматного грому. Із степу у відчинені вікна тягло горілим. У всьому іншому життя було спокійне й сите.

Та мешканці цього будинку знали, що одного чудового дня їх «курортному», за словами Костя Арабаджі, життю настане кінець, і що деньок цей уже не за горами. Вони знали, що на них чекають такі випробування, перед якими фронтові будні з їхніми атаками, контратаками, нічними пошуками «язика» здаватимуться, як казав той же Кость Арабаджі, «дитячим белькотінням».

Першого ж дня, тільки-но було покінчено з невідомістю, Кость заспокоївся.

— Поки не пізно, кожний може ще відмовитися, — попередив їх капітан-лейтенант. — Подумайте…

Потім він сказав, що ніхто не посміє звинуватити їх у боягузтві. Далеко не кожний здатний відмовитись від рідних, від друзів, від самого себе… На фронті людина ніколи не почуває себе самотньою. Навіть якщо її посилають у ворожий тил, поруч ідуть її товариші. У тилу ворога є люди, які тебе прихистять і допоможуть, ризикуючи власним життям. Та вони про це знають самі… А на його долю випало нелегке завдання — послати їх у невідомість. Будь-якої хвилини може відмовити техніка, яка, він одразу попереджає про це, ще далеко не досконала. Будь-якої хвилини може не вистачити найголовнішого — повітря. Та й це ще не все. Навіть уникнувши небезпеки, яка підстерігатиме їх на кожному кроці, навіть успішно виконавши завдання, кожен із них ризикує залишитися на чужому березі. Один. Ще добре, коли ця самотність триватиме кілька днів. А може трапитися й таке, що ці дні виллються в місяці, роки… І ось ти зовсім один. Рідні і друзі впевнені, що ти загинув. А ти… Тільки після війни ти зможеш повернутися на Батьківщину, воскреснути з мертвих. Незавидна доля. Так от, хай кожен запитає себе, чи готовий він до цього?..

— Як страшно!.. — Троян стенув плечима. — Ви, товаришу капітан-лейтенанте, мене так налякати, що мурахи по спині забігали. Хочеться сховатися за маминою спідницею.

— Хіба вас налякаєш? — капітан-лейтенант усміхнувся, затарабанив пальцями по столу. — Я просто хочу, щоб ви все зважили. Даю вам дві години… Потім кожний скаже мені про своє рішення. Обіцяю, крім мене, про нього ніхто не дізнається… Тим більше, що того, хто відмовиться, я не зможу відправити назад у частину. До закінчення операції жоден з вас не вийде за ворота. Вартовим наказано стріляти. Цього вимагають інтереси справи. Ну як, приймаєте мою пропозицію?..

— Я заперечую, — сказав Нечай. — Краще хай кожен відверто скаже зараз. Не знаю, як інші, але я згоден.

Сказавши це, він подумав про матір. Хоч би що спіткало його, мати буде надіятись. А от Ганнуся… Чи вона ждатиме його?..

— Не ти один, — озвався Кость Арабаджі. — Я теж згоден.

— Як хочете, — капітан-лейтенант підвівся. — Хочете відверто, хай буде відверто. Хто ще згоден? — він порахував руки. — Виходить, усі? Тоді почнемо…

Не втримавшись, він застеріг:

— Відтепер нарікайте самі на себе…

На березі купами лежали сухі водорості, йодистий морський запах уже вивітрився з них, і зараз вони здавалися повстяними.

Берег, скільки око сягає, вкритий ослизлим камінням. Удень каміння було чорне, а в години припливу зеленіло — з нього стікала морська піна.

Але за камінням, як тільки зайдеш у воду, починався первісно-чистий морський простір.

Древні називали це море Гостинним, його темна вода була ніжна, м'яко пестила тіло. Та досить було поплавати в ній дві-три години, як вона втрачала свою літню ласкавість, шкіра на грудях і на руках ставала шорсткою, шерхлою.

А плавати доводилося багато. Щоранку вони спускали на воду весловий бот і йшли в море. На кормі, подавшись уперед, сидів капітан-лейтенант у вицвілому робочому кітелі. Він командував: «Суши весла!..», після чого хлопці скидали тільники і, залишившись у самих трусах, наввипередки стрибали у воду, прозору до самого дна. Нечай пірнав з розплющеними очима і бачив, як на піщаному дні ворушаться бурі водорості.

Це дно ледь відбивало денне світло. Вода пружно виштовхувала плавця, і він, розкинувши руки, кілька хвилин, втішаючись польотом, плив стилем батерфляй, а потім уже переходив на спокійний розмірений брас. Поспішати не треба. Адже попереду було десять кілометрів. Звичайно Нечай плив поруч з Костем Арабаджі. Той часто заривався,

І Нечаєві доводилося стримувати його. Він знав, що треба розподілити сили. Інакше видихаєшся.

Але справитися з Костем було нелегко. Капітан-лейтенант і то насилу тримав його в шорах. Костеві здавалося, що з ним поводяться, як із салаженям, от і викидав коники, йому не терпілося якомога швидше дорватись до справжнього діла.

Свою досаду він зганяв на Сені-Сенечці. І в кого Сеня вдався такий? Сором'язливий, як дівчина. І завжди всім задоволений, усе його влаштовує. Не хотів би він мати такого напарника.

— Не турбуйся, я охоче візьму його в напарники, — сказав Нечай. — Якщо, певна річ, він не заперечує.

— Як? — Кость сторопів. — Ти це серйозно, Нечай? А як же я буду?..

— Я тобі теж не підійду, — відповів Нечай. — Ти сам казав, що я з обережних.

— Дарма, ми з тобою порозуміємося, — пообіцяв Кость, упевнений, що Нечай жартує. З ким його рівняють, із Шклярем? Адже на них чекає ризиковане діло, сам капітан-лейтенант казав, і Нечаєві кращою напарника повік не знайти. За винятком, може, Гришки Трояна.

Перед Гришкою Трояном Кость торопів і пасував. Троян — ого! Людина!.. Кость визнавав його перевагу. Він навіть не ревнував Нечая до Гришки Трояна. Тим паче, що вони були земляки. Нечай — одесит, а Гришка Троян, як з'ясувалося, родом із Болгарських хуторів. А це, як поміркувати, та ж Одеса.

Від дачі Ковалевського до Пересипу, як пояснив Нечай, і то далі.

Припали Костю до душі й інші «діти» лейтенанта Гранта. Хлопці хоч куди. Фартовий народ. Вечорами Кость невилазно сидів у їхньому кубрику. Там завжди стояв дим стовпом.

А Нечаєві хотілося тиші. Він залишався з Сенею-Сенечкою. Любив слухати, як той стиха наспівує «Братайтеся з нами, з нами — козаками…» або: «У гаю, гаю вітру немає: місяць високо, зіроньки сяють. Вийди, серденько, я виглядаю…» Сеня-Сенечка знав безліч пісень, веселих і журливих, що брали за душу.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: