— Давай краще про море. — Ігорок зітхнув, приготувався слухати.

— Добре, — сказав Сеня-Сенечка.

Ты, моряк, красивый сам собою,

Тебе от роду двадцать лет…

Ігорок задоволено кивнув. Він був родом із Сибіру, де є тільки одне море — священний Байкал, але збирався стати капітаном далекого плавання. Певна річ, після війни. Тоді він неодмінно піде в мореходку.

— А ти, Семене?

— Повернуся додому. Трактористом буду.

— А ти що скажеш, Нечай?

— Не знаю, я про це ще не думав. Після війни!..

Він подумав, що війні не видно кінця-краю. Війна була, як море, що могутньо дихало за бортом.

Човен ішов без перископа на великій глибині. З незвички було важко дихати. Але години глибокого занурення були для всіх годинами відпочинку. На човні панувала тиша. Люди намагалися менше розмовляти і рухатися — берегли кисень.

От і Сеня-Сенечка замовк, зажурився.

… Коли лунає сигнал занурення, всі вахтові, що були нагорі, миттю скочуються вниз. Останнім залишає місток командир. Він задраює над головою важкий люк, човен занурюється — вода доходить до містка, потім заливає і його — над водою залишається тільки уважне чорне око перископа. Але буває, що стрілка глибиноміра стрімко стрибає з цифри на цифру. 5–10–15–20 метрів… Як зараз. Буває навіть, що човен лягає на грунт.

Тиша давила на вуха. Нечай відчував, як на верхній губі виступили краплини поту. Він мовчав. Інші теж мовчали.

Так минуло багато часу, може, кілька годин. І раптом Нечай побачив вахтового, який завжди з'являвся з підносом. Невже час обідати? Але їсти зовсім не хотілося.

— Командир викликає… — мовив вахтовий, його голос пролунав урочисто-суворо.

— Єсть, з'явитися до командира, — відповів за всіх Троян.

Командир човна не відходив од перископа. З правого боку височів силует мису Каліакру, того самого, біля якого півтора століття тому російський адмірал Ушаков; розгромив могутній турецький флот, ліворуч чисто білів крутий берег міста Балчик, а згодом на південь від нього відкрився вид на стародавній Одес — теперішню Варну.

Супроводжувані цікавими, а то й здивованими поглядами матросів, вони пройшли через кілька відсіків і стали перед командиром човна саме в ту мить, коли він пильно вивчав нічим, здавалося б, не примітний Варненський берег.

— За вісім кабельтових скеля, — сказав командир і жестом запросив їх по черзі підійти до перископа, щоб поглянути на неї. — Запам'ятайте це місце.

Чорна скеля нагадувала трохи скошене вітрило рибальської шаланди. Вона самотньо і гордо стояла в морі. За нею, на деякій відстані, по-весняному молодо й пишно зеленів берег.

Троян, Сеня-Сенечка, Ігорок і Нечай один за одним ненадовго припали до марсіанських окулярів перископа, який наблизив до них і скелю, і берег. Скеля була чудовим орієнтиром, що його не переплутаєш з іншими. Навіть уночі. Недаремно ж командир звернув на неї увагу.

— Дивіться уважніше.

За скелею в море видавався піщаний мисок. Берег був крутий, майже прямовисний. Схилами мало не до самої води сповзали виноградники. Пустинні місця, безлюддя… Тільки ліворуч, ближче до міста, під деревами там і тут виднілися ніби іграшкові будиночки. У їхніх вікнах плавилося сонце.

— Запам'ятали? — знову спитав командир човна і, плечем відтіснивши Нечая, що забарився, плавно, обома руками повернув перископ. Командира, як зрозумів Нечай, цікавила бухта.

Над нею висіло низьке небо. Диміли танкери, сторожовики і есмінці. На варненському рейді було так тісно, що здавалося, ніби судна мало не торкаються бортами. Проте між ними снували швидкі катери.

— Мурашаться… — сказав Троян, знову глянувши в перископ. — Весела в них житуха.

— Глибокий тил. От як це називається, — підтвердив командир. — Досі їх ніхто не турбував.

Потім, наказавши переключити двигуни на малий хід, командир човна поступився місцем помічникові. Обличчя в нього було стомлене, сіре. Запалі очі потемніли.

— Прошу…

Коли Нечай з друзями слідом за командиром човна зайшов у порожню кают-компанію, той обернувся до вахтового, що стояв біля дверей, і наказав:

— Нікого не впускати!..

Вахтовий лишився за дверима. Тоді командир човна, важко опустившись на стілець, скинув пілотку і якось зовсім по-дитячому потер кулаками очі. Кілька хвилин він помовчав, прислухаючись до невиразних звуків, що дряпали обшивку. Та потім усе стихло. Човен м'яко ліг на грунт.

— Сідайте, — стомлено промовив командир. — Нам треба про все домовитись. Отже…

Завдання було нелегке. Вони слухали мовчки, намагаючись запам'ятати кожне слово.

— Чекатимемо вас назад від опівночі до двох ноль-ноль, — сказав командир. — Сподіваюся, встигнете?

Запитання було поставлене всім. Але відповів один Троян. Він знизав плечима. Там видно буде…

— А не встигнете… Тоді доведеться торпеди затопити. Обов'язково. До берега дістанетеся вплав. Пароль… — він замовк, підняв очі на Трояна.

— Зрозуміло, — мовив Троян.

— Ми по вас прийти не зможемо. Прийде інший човен. Через чотири доби, як було домовлено. В цей самий час. Він теж чекатиме від опівночі до двох. Думаю, шлюпку ви роздобудете на березі, старий допоможе… А тепер — відпочивати.

Вони встали всі разом, але командир затримав їх.

— Мало не забув… — сказав він. — Ось гроші. По десять левів на брата. Візьміть, можуть знадобитися.

Він говорив різко, уривчасто. Що він іще міг їм сказати? їх не треба було підбадьорювати. Порад вони теж не потребували. Нема рецептів на всі випадки життя. Ці хлопці знали, на що йдуть.

— Краще б вони не знадобилися, — озвався Троян, ховаючи гроші. — Ми зашиємо їх у труси.

— Звичайно, — командир кивнув.

— Знаємо, валюту треба берегти, — пожартував Ігорок, який до війни дві навігації проплавав на теплоході «Норильск» і не раз ходив за кордон. І всім чогось стало весело. Валюту треба берегти. А життя?..

Було вже темно, коли човен обережно сплив. Вони один по одному вибралися з рубки на слизьку палубу. Море було майже спокійне. Тільки вітер здував з нього легку піну. Але небо на заході обклали низькі кошлаті хмари.

Комбінезони вони вдягли ще в рубці, залишивши там своє флотське обмундирування, і тепер, вийшовши на палубу, натягли гумові маски, які щільно облягали обличчя. Кисню в балонах повинно вистачити, приблизно, на п'ять годин.

Насамперед вони вийняли з металевих циліндрів обидві торпеди і уважно, навіть прискіпливо, оглянули їх. Щоб чогось не проґавити!.. Торпеди були цілком справні. Вони чекали їздців.

Осідлавши свого слухняного «Дельфіна», на якому він тренувався ще на базі, Нечай всунув ноги в стремена і відкинувся до пологої спинки. Чекав, поки сяде Сеня-Сенечка. Та ось і він влаштувався. Можна вмикати двигун.

йому подумалося, що збоку він і Сеня-Сенечка, мабуть, схожі на мотоциклістів-циркачів, що готуються до гонок по вертикальній стіні. На афішах такий номер називають не інакше як «смертельним». А тепер… Не було ні притихлих глядачів, якщо, звичайно, не рахувати командира човна, котрий спостерігав усі приготування, ні в бездоганно зшитому фраку шпрехталмейстера, який перед початком виступу артистів виходить на арену й оголошує в мертвій тиші гучним, добре поставленим і натренованим голосом: «Сві-то-вий ат-трак-ціон!.. Уперше в сві-ті…» Але Сеня-Сенечка торкнув його за плече, і Нечай, відігнавши ці думки, поклав руку на підойму. Сигнал означав: «Приготуватись!»