Під крильцем такої легковажної богині і люди, які густо населяли весь будинок, жили легко й весело, безбожно пустуючи і спокушаючи диявола. Кого там тільки не було!.. Греки, молдавани, поляки, цигани… В цокольному поверсі разом з болонками жила навіть француженка — пристаркувата мадемуазель П’єретта Кормон, колишня бонна, тепер вихователька в дитячому садку. Але в свята усі ці греки і молдавани разом з француженкою співали одних і тих же пісень — задумливих і сумних, іскрометних і жагучих пісень тієї ласкавої землі, яка зветься Україною і яка стала їхньою другою батьківщиною. Адже дім будують на землі. І люди, навіть якщо вони моряки, теж живуть на землі.

Нечаїв батько довго плавав на суднах Добровільного флоту, ходив з Одеси в Геную і на Корсіку, але потім, одружившись, осів в Одесі і працював у порту стівідором ^[2] . І дома він підтримував флотський порядок. У простінку між вікнами в їдальні висів круглий судновий годинник у мідному корпусі, надраєному до сонячного блиску, батько не без гордощів розповідав, що цей годинник раніше висів у салоні пароплава «Великий князь Алексей Николаевич», а над канапкою красувалася картина «Синопський бій». А коли Нечай був ще зовсім маленький, у них жив навіть папуга, який завжди вранці репетував «Полупд-р-р-а!..», але потім його схопила сусідська кішка, й опустілу клітку довелося поставити на шафу.

Там ця клітка стояла й досі.

Високі кімнати з ліпними стелями і мармуровими підвіконнями, клітка на шафі… Після того, як батька не стало, в кімнатах ще довго пахло міцним люльковим тютюном. Окрім матері, батькових речей ніхто не смів торкатися. Одного разу, коли Нечаєва сестричка Світланка — через поспіх, не інакше — сіла на стілець, на якому сидів батько, мати мовчки встала з-за столу і вийшла з кімнати, а він — Нечай, уперше в житті підняв на Світланку руку і дав їй такого ляпаса, що аж виляски пішли. І Світланка не огризнулася, не заплакала — змовчала.

Ех, коли б знала вона, що Нечай майже поруч. Одразу прибігла б у цей гуртожиток!..

— Нечай, до лейтенанта! — гукнув Кость Арабаджі.

Із кімнат з ліпними стелями Нечай миттю повернувся в заставлений залізними койками гуртожиток і, схопивши гвинтівку, кинувся до дверей. Біла кахляна підлога коридора блищала, як лід, і ноги ковзали. Сходи були в кінці коридора.

Лейтенант Гасовський сидів у вестибюлі за конторським столом і, очевидно, за щось шпетив Якова Бєлкіна, який стояв перед ним виструнчившись. Тут же переступали з ноги на ногу ще кілька матросів, яких Нечай не знав.

— А, мій юний друже… — проспівав Гасовський, вгледівши Нечая, і одразу втратив інтерес до Бєлкіна. — Мені казали, що ти одесит.

Все ще не розуміючи, до чого хилить Гасовський, Нечай вирішив, що краще промовчати.

— А може, я помиляюсь? — запитав Гасовський. — В такому разі, пробач. Можеш іти.

— Так він же одесит, — сказав Бєлкін. — Тільки не признається. — Бєлкін повернувся до Нечая. — Кажи!..

— Одесит.

— Тепер чую, — знову посміхнувся Гасовський. — А я вже думав, що помилився. — Він устав, осмикнув кітель і постарався надати своєму хитрому обличчю серйозного, урочистого виразу. — Так от, товариші одесити, даю вам три години. Для особистого життя. Вкладетеся? Дивіться мені. Я сьогодні добренький. Але якщо хто спізниться… Попереджаю, що в мене різко зміниться характер. Зрозуміло?..

Тільки тепер Нечай зрозумів. Господи, і чого Гасовський зволікає! Три години. Дорога кожна хвилина. Можна йти?..

Одверто насолоджуючись справленим враженням, Гасовський повільно підняв ліву руку, зігнуту в лікті, і подивився на годинник. Не зводячи очей з циферблата, сказав:

— Ідіть.

Сказав, ніби вистрелив із стартового пістолета.

Нечай не пам'ятав, як опинився на вулиці під фіолетово-димним небом. Ноги самі несли його. Уперед, уперед… Хотілося бігти, але те, що побачив, примусило його уповільнити крок.

З далеких глибин неба тягло паленою цеглою і згарищем. Дерева і кущі в скверику опалені спекою. Тьмяні листочки акацій знемагали в сухій і курній задусі. Звична картина! Серпень в Одесі завжди був душний і жаркий. Так що ж здивувало його? Нечай зупинився. Потім зрозумів, у чому річ. Місто було обпалене. Тільки не літньою спекою. Місто було обпалене пожежею війни.

Розколотий надвоє будинок університету з'явився перед ним несподівано, як оперна декорація руїн рицарського замку. Руїни ледь диміли. Нагорі, на третьому поверсі, до вцілілої стіни з обідраними шпалерами приткнулася книжкова цейсівська шафа. Коло неї білів скелет у чорному сатиновому плащі.

Нечай звернув за ріг. На згарищах тут і там порпалися люди. Розгрібали головешки, перевертали ломами чорне каміння… А поруч, за два кроки, двірники незворушно замітали тротуар.

Він зупинився перед вітриною зразкової фотографії, в якій усе ще звабливо усміхалися довоєнні красуні з валиком викладеного волосся, бундючилися браві кавалеристи з шаблями, затиснутими поміж колін, і сукали ніжками рожевенькі немовлята. Фотографії здивували його своєю спокійною безтурботністю.

Відвернувшись од вітрини, Нечай рушив далі. Тепер він ішов не містом, а своїм минулим Ось у цьому будинку жила Зі на, його однокласниця. З цього вікна на вулицю завжди виглядав бородатий старий, у якого сльозилися очі. На цій лавці Нечай колись сидів з приятелями. Будинки, вікна, лавки, дерева, афішні тумби — все було на місці. Як він міг ї* забути? А втім, вони завжди були в його серці. Один раз ввійшовши в його життя, вони лишилися в ньому назавжди, і досить було знову побачити їх, як минуле, все, що пов'язувало його з ними, знову піднялося в його душі і заступило дійсність.

Ці будинки і лавки, дерева і тумби були йому дуже дорогі. Він тільки тепер це зрозумів. Коли ти щасливий, то не дорожиш цим. Та досить нагрянути біді, як ти гарячково чіпляєшся за все, що тобі дороге, і навіть дерево, навіть лавка стають для тебе священними. Він тільки тепер це зрозумів.

Вулиця в кількох місцях була перегороджена барикадами, складеними із булижників і мішків з землею. Стукали лопати. Нечай зупинився: якийсь морячок вів полоненого румунського солдата. Морячок був з наперсток, у плащ-накидці до п'ят поверх куцого вилинялого кітеля і широченних холош, заправлених у кирзові чоботи, а румун, який ішов попереду, був здоровань у тісному френчі з накладними кишенями. Неголене обличчя румуна масно вилискувало.

Полонений тримав руки за спиною. Ішов похнюпившись. Коли він порівнявся з барикадою, з котлована вилізла опасиста тітка і, взявшись руками в боки, загородила йому дорогу. Її тілеса розпирали нитяну кофтину, на носі і на підборідді войовничо стовбурчились бородавки.

На якусь мить погляди тітки і полоненого зустрілися.

— А щоб я бачила тебе на одній нозі, а ти мене одним оком! — закричала тітка в обличчя румуну. — Ірод проклятий!

Обличчя тітки, вкрите бородавками, було схоже на міну. Румун позадкував, затулив обличчя руками. Але тітка лише плюнула йому під ноги і, одвернувшись, полізла знову в котлован і взялася за лопату.

І цей полонений у грубих жовтих черевиках, і могутні барикади, і запилені, немиті вікна будинків, заклеєні навхрест смужками паперу — усе повсякчас нагадувало про те, що ворог на порозі. Фронт уже проходив так близько, що війна, як зрозумів Нечай, увійшла в кожне серце, в кожен дім.

Він так стиснув кулаки, що аж пальці побіліли. Серцю було тісно. Невже він так і не зустріне жодного знайомого обличчя? І це в місті, в якому він знав мало не кожну другу людину!..

А ось і вулиця Пастера, його вулиця. Він наддав ходи, майже побіг. Коли він опинився в напівтемному парадному, йому сумно усміхнулась однорука Венера, що стояла в напівкруглій ніші. Там, де раніше стримів недокурок, темніла пляма. Здавалось, у Венери прокушена губа.

Нечай знав у цьому парадному кожну кольорову шибочку. Його рука лягла на поручні. По цих дубових поручнях він з'їжджав у дитинстві. Він ковзав униз із запаху в запах. На третьому поверсі пахло юшкою, на другому смаженими бичками, на першому — цибулею. Ці запахи були стійкі, міцні.