Вночі ліс почав оживати. Заколисаний сюрчанням цикад, я нарешті задрімав. Та раптом я прокинувся: десь зовсім близько почулося огидне хрюкання. Я присвітив ліхтариком: неподалік стояло двоє великих диких свиней і, не рухаючись, дивилися на світло. Я погасив ліхтарик, потім засвітив знову — свині зникли, ліс поглинув їх.

Наступного дня ми змайстрували на дереві поміст. Пігмеї сказали Мінделло, що нібито саме тут можна зустріти окапі.

Нам страшенно дошкуляли москіти, і я натягнув над помостом протимоскітну сітку. Пігмеї розпочали якісь таємничі дії. Вони то вилазили на дерева, щоб роздивитися навколо, то, припадаючи до землі, наче собаки-шукачі, зникали в лісі, поверталися назад, перешіптувалися. Так, без жодних наслідків, минуло три дні.

Щоранку вдосвіта я займав своє місце на чотириметровій висоті, де було страшенно жарко, і годинами дивився, ніби загіпнотизований, на берег. Я чекав, що ось-ось побачу там окапі, або уявляв собі, як пігмеї зараз плигають по деревах, наче мавпи. Це була не легка справа — непорушно просидіти в тропічному лісі довгі години на незручнім помості, втупивши очі в одне місце. Тільки коли надходив вечір, я злазив з дерева. Від довгого сидіння моє тіло щоразу було наче паралізоване, я весь був покусаний москітами, що подекуди пролазили крізь сітку.

Четвертого дня терпець мені увірвався. Я звелів Мінделло спитати пігмеїв, чи помітили вони де-небудь поблизу окапі. Спершу обоє ніяково посміхнулися й почухали потилиці. Потім Ембола почав копирсатися в свіжих кізяках, а Аламбе — розмахувати руками і вигинатися на всі боки. Нарешті Мінделло зрозумів їх:

— Ембола каже, що ти повинен знайти кізяк окапі і викачатися в ньому. Аламбе ж гадає, що тобі треба забити дикого кабана і обмастити своє тіло його кров'ю.

Я вирішив, що про себе пігмеї сміються з своїх порад, що вони просто глузують з мене, і розсердився. Якби раніше зайшла про таке мова, то я взагалі відмовився б від цієї експедиції, бо не мав наміру слухатись їхньої поради. Чи, може, все-таки спробувати?

Я довго вагався. Та мене вже охопила мисливська лихоманка: я хотів будь-що побачити цю загадкову тварину, чи не найбоязкішу в світі. Її було відкрито тільки в цьому столітті, і для вчених вона була якоюсь загадкою.

Перші відомості про окапі грунтувались на розповідях негрів. Коли 1901 року пішла чутка, що в районі Конго відкрито нового великого ссавця, ніхто не повірив. За описами, у цієї тварини був тулуб великої антилопи, голова жирафи, а ноги вище колін смугасті, як у зебри. Це здавалося смішним. Дехто навіть казав, що смуги, певно, були намальовані фарбою.

У Німеччині взагалі не вірили, що така тварина існує, поки не було одержано доказ цього. Гаррі Джонстон 1902–1903 року перший привіз у Англію кілька шкур загадкової тварини, які він добув у негрів. 1 смуги, і все інше виявилося справжнім, не вигаданим.

Тварині дали назву «Окапі джонстоні». Герцог Мекленбурзький, який 1907–1908 року побував на батьківщині окапі, у Конго, теж добув там шкуру цієї тварини і привіз її до Німеччини, його супутникові, зоологу Шуботцу, першому пощастило сфотографувати вбитого пігмеями окапі. Фотографію він передав Берлінському зоологічному інститутові.

Тепер вчені були задоволені, але цього виявилось мало для дослідників, мандрівників і шукачів пригод, які прагнули проникнути в незаймані ліси і спіймати окапі. Однак пошуки не давали наслідків, а потім їх припинили в зв'язку з першою світовою війною.

Про окапі майже забули. Але він і досі жив собі в непрохідних вологих джунглях між річкою Убангі та горами Рувензорі у північному Конго.

Ця загадкова тварина живе в найбільшій гущавині. Там, майже недосяжна для жодної живої істоти, самиця окапі вигодовує своє маля, аж поки воно не зможе само рятуватися від небезпеки. Досі цю тварину бачили тільки мешканці джунглів, пігмеї бамбутті. Вони й називали її окапі, або кварі, чи алабі.

Після закінчення першої світової війни про окапі згадали знову. Британський музей відрядив експедицію, яка мала сфотографувати окапі на волі. Виконати це завдання їй не пощастило, і вона ні з чим повернулася назад. Другу експедицію було споряджено ще краще. Керував нею досвідчений голландський мисливець на велику дичину Бецеденгоут. Цей розумний і сміливий мандрівник зумів сфотографувати окапі біля водопою в лісах Ітурі. Як і його попередники, Бецеденгоут був уже зовсім зневірився, що досягне успіху, але потім він із їхніх помилок зробив для себе добрі висновки. Бецеденгоут наказав пігмеям, щоб вони вбили дикого кабана і зашили його в шкуру цієї тварини. Так, зашитий, він залишився сам-самісінький на цілу ніч у лісі. Це була ризикована справа: якби його помітив леопард, то, напевне, роздер би. Звичайно, Бецеденгоут мав з собою харчі, зброю і фотоапарат.

І ось тепер я згадав про цього мандрівника. Може, порада пігмеїв обмаститися кізяками та кров'ю була викликана його прикладом і вони мають рацію? Чому я не можу обмаститися кров'ю дикого кабана, щоб заглушити запах людини, якщо Бецеденгоут навіть зашився в його шкуру?

І я зважився. Незабаром ми вбили величезного дикого кабана. Все нібито сприяло нам. Того дня ми, як завжди, вийшли на пошуки. Раптом Ембола знайшов кізяк окапі. Він торкнув його ногою — кізяк був зовсім свіжий. Я, не вагаючись, вирішив влаштувати тут, на березі невеликої річечки, засідку. Перед самим заходом сонця я зайняв свій спостережний пункт. На горбу заздалегідь було викопано неглибоку яму. В ній під протимоскітною сіткою, з фотоапаратом, зброєю та харчами я мав просидіти ніч. Ніщо не повинне злякати окапі — я обмастився кров'ю кабана.

Моє терпіння витримало суворий іспит, але врешті воно було винагороджене. Повний місяць світив так ясно, що я міг би навіть читати. Та я думав тільки про окапі. В сильний цейсівський бінокль я оглядав місцевість. Навколо мене гули москіти, іноді чути було тріск гілок під ногами якогось звіра, що йшов до водопою. Ось на березі з'явилося стадо свиней; вони бабралися в болоті, а на них уже чатував кровожерний нічний розбійник — леопард. Неподалік від них показалося кілька слонів. Раптом переді мною спалахнув бій: леопард плигнув на свиню, оточену поросятами, і вона намагалася проткнути хижака іклами. Удар лапою вирішив усе — хоробра мати загинула. Нещадна боротьба за існування серед розкішних джунглів! Перемагає дужчий.

Почало світати. У мене з'явилося товариство. Нахабна мавпа всілася на дереві просто наді мною і втупила в мене очі. Потім покликала й інших мавп, і незабаром їх зібрався біля мене цілий гурт. Вони сердито кричали і шпурляли гілки на мою сітку. Тоді я прив'язав до галузки велику білу хустку, підняв її вгору і помахав нею. Мавпи замовкли і вмить розбіглися: тварини тропічних лісів ненавидять білий колір. Сітка в мене, звичайно, була зелена.

Час минав повільно. Я напружено вдивлявся в берегову смугу, сподіваючись вистежити-таки окапі. Від перевтоми мені вже почало ввижатися, що весь ліс повен цих тварин.

Настав світанок. Незабаром зійде сонце, і знову в хащах пробудиться життя. І ось я побачив, як до мене щось наближається. Це вже була не гра уяви, а справжня дійсність. Обачно, ледь переступаючи ногами, нашорошивши великі вуха, втягуючи носом повітря, безперестану боязко озираючись, виходив довгожданий окапі. Я обережно взяв фотоапарата і висунув його крізь віконечко у протимоскітній сітці. На жаль, фотографувати я не міг. Хоч сонце вже зійшло, в лісі було ще темно. Щоб краще роздивитися тварину, я й далі тримав перед очима бінокль. Окапі пасся, стоячи до мене задом. Згодом, скубучи якесь соковите листя, він повернувся боком. І тут я побачив щось несподіване. Тварина діставала листя язиком — синювато-чорним, майже півметра завдовжки. Потім окапі попрямував до водопою. Через кожні кілька кроків він зупинявся і прислухався. Навіть п'ючи воду, він раз у раз насторожено підводив голову. Нахиляючись, окапі широко розставляв ноги: передня частина його тіла, як і в жирафи, була вища, ніж задня, і він не. міг інакше дістати до води.