— Влучив прямо в голову! — задоволено вигукнув убивця. — Ще маю гострий зір і тверду руку…

Нараз позаду розлігся одчайдушний, пронизливий крик Гране. Начальник охорони Вандергольда порпався біля прожектора, стежачи за Преміором, і не помітив темної постаті, що, ховаючись за камінням, наближалася до нього.

Преміор рвучко обернувся. Світло сліпило його, він скочив убік і побачив Бурлаку, що схилився над Гране.

— Ага, он де другий! — вигукнув Преміор, підносячи зброю. В цю мить хтось схопив його за ноги і щосили сіпнув. Преміор вдарився грудьми об землю, аж револьвер одлетів.

— До мене, на поміч! — закричав В’юн.

Неначе розлючений ведмідь, здоровань кинувся на Преміора, що встиг уже стати на коліна. В’юн, неначе п’явка, охопив його ззаду. Побачивши Бурлаку, Преміор розгублено вигукнув:

— Двоє проти одного, це нечесно!

— Кинь його, В’юне, пусти цю погань, я й так поквитаюся з ним! — Бурлака підступив до Преміора, піднявши кулаки.

Преміор був непоганим боксером. Але ще краще він розумівся на джіу-джітсу, японській боротьбі, що невловимими і жорстокими способами дозволяє подолати супротивника, скалічити його чи навіть убити.

Але Бурлака недаремно виправдовував своє прізвисько. За хвилину коротким, жахливим ударом у підборіддя Бурлака швиргорнув Преміора на землю. В’юн тим часом кинувся до машини посіпак Вандергольдових, знайшов у багажнику вірьовку і прибіг до товариша тієї миті, коли з Преміором було все скінчено. Негідника зв’язали, наче ковбасу; наклали пута й на Гране. Бурлака тільки тут помітив, що обличчя у товариша скривавлене.

— Тебе поранено! Це його робота?

В’юн посміхнувся.

— Ні, це мене ягоди так прикрасили. Я впав носом просто в терник. Хіба од цього помреш? Як ти гадаєш, варена ковбаса? — І В’юн ногою штурхнув зв’язаного Преміора.

Все сталося так, як і гадав В’юн. Удавши з себе забитого, він був певен, що відверне увагу Преміора, а Бурлака тим часом розправиться спершу з Гране, а потім і з рудим поплічником Вандергольда. Минуло кілька хвилин, Гране та Преміор опритомніли.

— Пане Преміоре, — промовив В’юн, — ви наш в’язень, і присягаюся, що втрачу своє прізвисько, коли через десять хвилин не почую од вас, де зараз перебуває винахідник Клеман Лотер, жертва вашого хазяїна!

Преміор холодно і зневажливо поглянув на В’юна. Він злісно посміхнувся.

— Рано радієте, любі. За мною поспішають жандарми з Орея. Вони будуть тут за чверть години. Ви скінчите своє життя на каторзі або на шибениці, якщо насмілитесь хоч пальцем нас торкнутися.

— Я раджу вам звільнити нас, пане В’юне, — вів далі Преміор.

Така зухвалість розлютила В’юна. Однак Преміор виказав йому важливу новину. Треба щось робити. В’юн почав гарячково роздумувати, як виплутатися з такої халепи.

Насправді в розпорядженні друзів лишалося більше ніж чверть години. Залишивши Пентьєвр-пляж, Преміор прибув у Плугарнель і дізнався, що В’юн та Бурлака приїхали ранком того ж дня і що їхня жовта спортивна машина стоїть в гаражі біля дороги на Карнак. Гараж виявився порожнім, але хтось бачив, як машина вирушила в напрямку Трініте. Преміор помчав слідом за втікачами. Зупинившись на мосту Керіспер, він дізнався від охорони, що злочинці каналу не переїздили. Преміор розвернув машину і помчав у Карнак. Якийсь турист бачив жовту машину біля долини. Дорога закінчувалася глухим кутом. Преміор подзвонив із кав’ярні в жандармерію Орея. Комісар пообіцяв прибути за годину. За цей час Вандергольдові помічники мусили знайти і знищити П’єро та його друзів, як і наказав їхній хазяїн. Для певності Преміор попросив кав’ярника провести комісара і його загін у долину дольменів.

Отже, до приїзду жандармів з Орея лишалося насправді три чверті години. Розлютований зухвалим тоном Преміора, В’юн погрозливо заявив, що не боїться жандармів. Навпаки, він викриє Преміора як винуватця катастрофи Порт-Мореля, убивцю поліцейського комісара Отена і викрадача відомого вченого Клемана Лотера.

— А хто вам повірить, юначе? Які у вас докази? Ви волоцюги, у вас нема грошей, нема впливових друзів і зв’язків, і ви насмілюєтесь погрожувати другові нафтового короля! Годі балакати, наївний парубче, розв’яжіть мене скоріше…

— Хай він не морочить тобі голову, В’юне! Ти тільки час марнуєш із цим типом. Сказано, не слухайте, кури, рудої куми, бо в біду вскочите. Чи не краще віднести цю зв’язану ковбасу в якесь надійне місце? А то він заважатиме панові Гране балакати з нами.

В’юн обернувся до Гране:

— Кажи, де зараз Клеман Лотер? Я обіцяю, що… — Але тут мову перейняв Преміор. Тихо, з погрозою в голосі, він сказав:

— Гране, сподіваюсь, ви не забули, що для друзів з занадто довгим язиком у нас завжди знайдеться куля. Подумайте, перш ніж говорити…

— Щоб уполювати дичину, треба примусити замовкнути собак, — незворушно промовив Бурлака. Він відчинив багажник Преміорової машини, витяг полотняний мішок і витрусив його. Звідти посипалися пуделки з гримом, фарби, фальшиві бороди і перуки.

— Що за чортівня! Ці пани, виявляється, комедіанти! — вигукнув глузливо В’юн.

Преміор нічого не відповів. Ці речі він завжди тримав при собі, коли виконував доручення Вандергольда.

Бурлака взяв серветку і спритно заткнув рота Преміорові. Потім накинув йому на голову мішок, зав’язав і відніс далеко від машини.

— Тепер ми можемо спокійно побалакати, пане Гране, — сказав здоровань, ніби нічого і не сталося.

Начальникові охорони бракувало хоробрості Преміора — він зі страху клацав зубами.

— Помилуйте, панове! Розв’яжіть мене, і я врятую вас од жандармів.

— Розв’яжи його, Бурлако!

— Треба бути дурнем, щоб випустити лиса з клітки, — відповів хитрий селянин.

— Нас двоє, та ми ще й озброєні, а ти, ведмедю, чогось боїшся…

— Надумав ведмідь меду поїсти, та бджоли покусали, — відповів Бурлака.

— Та кинь к бісу свої приповідки! — розсердився В’юн.. — Ти забув, що у нас зовсім немає часу. За десять хвилин сюди приїдуть жандарми. Кудою вони їхатимуть: з Плугарнеля чи з Ла-Трініте? — запитав В’юн, обернувшись до Гране.

— Через Плугарнель. Це найкоротший шлях… Розв’яжіть мене, і я вас врятую.

— Зараз же розв’яжи його, Бурлаче, — наказав В’юн.

Стиха лаючись, здоровань неохоче послухався товариша.

Бригадир ле Мулек, що охороняв міст Керіспер, був життєрадісною людиною. Він любив добре випити і міг видудлити неймовірну кількість сидру. Його напарник, жандарм Мартіні, родом із Корсіки, худий і сухий, наче жердина, не пив нічого, крім зельтерської води, бо хворів на печінку. Не лише це відрізняло корсіканця від бретонця. Ле Мулек бачив усе в рожевому світлі, Мартіні — в чорному; перший палко кохав Бретань, другий терпіти її не міг. Єдине, що їх зближувало, це що і той, і той були невиправні балакуни. Вони сперечалися між собою весь час, не слухаючи одне одного і не звертаючи уваги на слова співрозмовника.

Бригадир сидів на стільцях край дороги. Стільці довелося позичити в сусідній кав’ярні, а заодно прихопити півдюжини пляшок із сидром, який бригадир попивав, сперечаючись із Мартіні про вартості Бретані та Корсіки. Хоч ле Мулек і в вічі ніколи не бачив Корсіки, це не завадило йому гудити той край.

Нічна темрява давно вже сховала поля й села. Ось уже кілька годин жодна машина не проїздила через міст. Комісар жандармерії Орея подзвонив бригадирові і наказав добре пильнувати міст.