В’юн помилявся. Преміор не хотів скористатися з допомоги жандармерії Орея, а тим більше всієї французької поліції, щоб розшукати П’єро. Якщо трьох прихильників Клемана Лотера буде ув’язнено, вони можуть зчинити небажаний скандал. Преміор хотів не передати Вандергольдових ворогів до рук закону, а вбити їх. І він взявся до діла сам.

Коли говорять про бандитів або гангстерів, дехто відразу уявляє таємничу зустріч в якомусь відлюдному закапелку брудного ресторану чи крамниці блідих, погано одягнених суб’єктів у хмарах тютюнового диму…

Насправді об’єднання найбільших, найвпливовіших грабіжників і розбійників зовсім не такі. Ви побачили б поважних панів у сурдутах, з золотими годинниками, що незворушно обмірковують страхітливі злочини, сидячи при гральному столі або за склянкою кави. Чепурні люди, власники розкішних автомашин виявлялися торгівцями заборонених алкогольних напоїв або наркотиків, і на совісті їх були сотні жертв.

Саме при гральному столі під час благодійної лотереї в одному з палаців молодий нафтовик Вандергольд п’ятдесят років тому запропонував банкірові Уестермейкові свої послуги. Вони почали боротися проти дрібних нафтових компаній і в цій боротьбі не гребували нічим: підпалювали нафтові вежі, пускали під укіс поїзди з цистернами, чинили замахи на нафторозвідників.

Одного вечора біля дверей відомого в Парижі російського ресторану “В Івана Великого” вишикувалося багато машин. Рестораном, чи, власне, кабаре, володів колишній російський князь Водоп’янов. Революція викинула його геть за межі батьківщини, і царський достойник став звичайнісіньким шинкарем. Ресторан здобув популярність серед грошовитих буржуа своєю кухнею й циганським оркестром і тривалий час збирав під своїм крильцем доволі розмаїтий натовп, що серед нього визначався білоемігрантський непотріб.

З часу кризи завсідників трохи поменшало, але поміж ділків, міжнародних аферистів і політичних діячів ресторан все ж мав успіх. Тисячі брудних кримінальних справ вирішено в його кабінетах. Саме тут 1929 року народилася таємна змовницька організація “Торгпром”, що мала на меті організувати широкий саботаж і диверсії на радянських підприємствах.

Цього серпневого вечора, в день народження останньої російської імператриці, десятеро пристойно вдягнених і зовні коректних незнайомців сиділо в окремому кабінеті, прикрашеному старовинними килимами і древніми іконами. Вони розмовляли то французькою, то російською мовами, пили за “єдину й неподільну” Росію горілку й закусували російськими стравами.

— Ви з усього задоволені, панове? — Колишній князь догідливо зігнувся, чекаючи наказу.

— Дякуємо, ми задоволені. Зачини двері до кімнати і прослідкуй, щоб ніхто сюди не ввійшов. У нас буде серйозна розмова.

Людина в накрохмаленій манишці, що звернулася з цими словами до хазяїна ресторану, був Преміор. Коли оперетковий князь зачинив за собою двері, Вандергольдів служник обернувся до своїх співрозмовників.

— Мене цікавить, панове, що ви вже зробили.

— Дичину вистежено, — відповів молодий чоловік, котрого всі звали Володимир Любов. Він був сином врангелівського офіцера і говорив по-французьки з німецькою вимовою, бо тривалий час навчався у розвідницькій школі в Берліні. Любов мав ріденьке волосся, зачесане на проділ, носив пенсне і весь час хитро посміхався, показуючи рідкі зуби.

— Так, я фистежиф дичину. Дякуючи Сержу, фін їх помітиф усіх в цьому замку Крилатого Змія. Вони прогулюються фночі.

Серж був один з агентів Любова і, як людина зовсім нікчемна, не мав честі сидіти в колі своїх шефів. Любов надіслав його в Морван упевнитися, що П’єро з друзями ховаються в замку.

Преміор випив чарку горілки, мовчки з’їв бутерброд із кав’яром і скибочкою цитрини.

— Панове, — почав він, — становище дуже скрутне. Я не вдаватимуся в подробиці, але тільки скажу, що отой хлопець і його друзі, Бурлака та В’юн, приховують таємницю, яка може справді одним ударом знищити могутність Вандергольда, а заразом змінити і нашу долю. Ми мусимо знешкодити цю наволоч, знищити їх, отак!

Преміор кинув на підлогу порожню чарку і розтрощив її ударом закаблука.

— Замок Крилатого Змія я знаю, — запевнив Мачухін, невиразний тип із чорними вусиками і моноклем. — Я очолював групу, що шукала там, вже не пригадую, якусь формулу… Так от, я там натрапив на цікаву річ. Отой божевільний старий Лотер тримав у льоху багато вибухівки. Невеличка іскра — і бувайте здорові! Одразу троє шпаків злітають в повітря. Назавжди… Чудова пригода!

— І чудовий заголовок на першу сторінку, — підхопив низенький товстун Розенвайн. Він працював у великій вечірній газеті. — Справді, яка сенсація! “Вибух у замку Крилатого Змія. Серед жертв — небіж винахідника Клемана Лотера. Є підозра, що він був зв’язаний з терористами. Безперечно, катастрофа виникла внаслідок цього”. Найближчими днями я виїду в Віші і буду першим із репортерів на місці майбутньої пригоди.

— То справді відлюдний край, — вів далі Мачухін. — Ми можемо напасти з кулеметами, однаково ніхто не почує. Ну, а динаміт— така штукенція, що знищить всі сліди.

Незнайомець із зображенням черепа в петлиці підтримав його.

— Нам нічого боятися. Новий поліцейський комісар Отена — один із кращих моїх друзів…

— Зараз, панове, північ. — Преміор підняв угору свою склянку. — Завтра, о цій порі, ми скрутимо в’язи Крилатому Змію. За успіх!

— Тепер ти переконався, що варений салат смачніший? — запитав Бурлака.

Цього вечора він сам приготував їжу для своїх друзів, бо В’юн збирався до від’їзду.

— Кожен має свій смак, — огризнувся В’юн. — Я, приміром, більше полюбляю сирий салат.

— І консервовані тельбухи, — відповів насмішкувато Бурлака.

Вечірнє сонце заглядало крізь щілини віконниць і ласкаво освітлювало велику вітальню, і в його промінні весело танцювали золоті порошинки. У старому занедбаному парку щебетало птаство. Бурлака не сидів згорнувши руки. Паркет у кімнаті аж сяяв. На столі вченого перед великим каміном панував суворий порядок. Все було вичищено, вимито і поставлено на місце: реторти, пробірки й прилади наче чекали на свого хазяїна, що от-от мав прийти і сісти до роботи.

В’юн уже давно поглядав на статую Крилатого Змія, на яку ліг сонячний парус.

— Не знаю, який з тебе кухар, а от хазяйнуєш ти вкрай погано. Подиви, скільки пилу на оцій потворі!

— Сам ти потвора! — сердито вигукнув Бурлака.

П’єро мусив утрутитися в сварку.

— Замість того щоб сперечатися, ви краще б вивчили карту.

— Нехай сам готується, — буркнув Бурлака, — я зайнятий по вуха.

Здоровань заходився прибирати на обідньому столі. Наспівуючи крізь зуби пісеньку, В’юн приніс із гаража кілька карт. П’єро здивувався:

— Навіщо нам стільки? Досить карти з околицями Руана. Але де ти їх узяв? У нас, здається, їх не було.

— Більшість із них — подарунок на згадку від вельмишановного і люб’язного пана Преміора. Я їх поцупив з його машини того дня, коли Гране так неввічливо залишив наше товариство. Та тут всі куточки Франції! Дивись, ось Лазурове узбережжя. Мабуть, добре там зараз, на Лазуровому узбережжі.

В’юн розгорнув карту.

— Дивись, ось Ніцца, Канни і Монако, місто, де грають в рулетку. А ось Грас, де виробляють парфуми. Тут проходить Тур-де-Франс, через Ніццу — Дінь на Париж… Дивись, яка смішна назва краю — Ле-Пуа!..

— Ти помиляєшся, це не назва краю.

П’єро кинув погляд на карту. В тому кутку, де водив пальцем В’юн, одне селище обведено синім олівцем.

— Це ти зробив кружечок на карті? — спитав він у В’юна.