— Какоме е ей! — здивувалися мисливці.

Вакукай спробував зняти ошийник, але звір сердито засопів, намагаючись схопити його за руку. Довелося загорнути ведмедика у брезент і привезти у стійбище.

… Ведмедик лежав із зв'язаними лапами біля правління колгоспу. Для безпеки йому натягли на голову парусиновий мішок. Здоровило Вакукай натиснув коліном на шию звіра, а хутровик Омкай зняв нашийник. На нашийнику був напис: «Звіробійне судно «Кашалот». Ведмедик взятий біля о. Врангеля».

— Утік, певно, бродяга, — зауважив моторист Тинескін.

— А шкура першорядна! — похвалив хутровик. — П'ять трудоднів Чімі заробив. Молодчага!

Рани ведмедика були несмертельні. Через місяць він цілком одужав.

Так і залишився умка жити в колгоспі.

Протягом літа Чімі кілька разів їздив з геологами на Чорний Острів. Він водив їх по всіх місцях, де знайшов зразки порід. Острів і справді був багатий на корисні копалини.

Після закінчення середньої школи Чімі поїхав у місто вчитися, його мрія стати геологом — здійснилася.

На Чорному Острові розгорнулися великі роботи по видобутку руди. Це місце було назване «Чімінський рудник».

Зимової полярної ночі мисливці виїздять на собаках полювати на тюленів і нерп. Далеко від берега на кромці припаю, заховавшись з гвинтівками за торосами, вони годинами чекають, поки з'явиться на воді тюлень. Іноді вітер відриває крижини, на яких перебувають звіробої, і по кілька днів носить їх морем, поки зустрічний вітер не прижене назад.

Полювання на моржів незрівнянно легше і безпечніше. Воно припадає на найкращу пору року — на літо. В цей час майже цілу добу видно. Дні стоять здебільшого теплі, сонячні, тихі. Крім того, промисел цей багатий, тому що один морж коштує стільки, як два або три десятки тюленів.

Якщо полювання організовано вміло, колгосп за короткий час виконує річне завдання по заготівлі цінних моржевих шкур і забезпечує себе м'ясом — улюбленою їжею багатьох народів Далекої Півночі. В добуванні цих великих тварин чимало допомагають колгоспам і підлітки. Після закінчення шкільних занять учні відразу ж розходяться по стійбищах. Там вони вливаються в мисливські бригади і разом з батьками та братами відпливають на моторних шхунах, вельботах у море.

Цього разу так бурхливо розлилися в тундрі по весні ріки, що багато учнів, чекаючи спаду води, затримались і повернулись додому після відплиття промислових флотилій. Так сталось і з семикласником Омкаєм. Коли він прибув на стійбище, там нікого з мисливців уже не було. Замість нього звіробої взяли іншого підлітка. Дома залишились самі жінки з дітьми і старі. Навіть чимало дідів, організувавшись у бригади, подалися на відстріл звірів.

Омкай звернувся до голови колгоспу і просив послати його з ким-небудь на полювання. Голова із співчуттям глянув на засмученого хлопця і знизав плечима. Але він тут же згадав про колишнього гарпунера Кичау, який казав йому, що він також хоче їхати з товаришами полювати моржів, та їм не вистачає однієї людини. Окрилений надією, Омкай побіг до Кичау.

Старий сидів біля яранги, лагодив торбази і журно поглядав на море. Він дуже зрадів, коли побачив Омкая. Нашвидкуруч залатавши взуття, Кичау сказав Омкаю, щоб той почекав на нього, а сам, кульгаючи на скарлючену ногу, пошкандибав до сусідніх яранг.

Повернувся він не один. З ним прийшов товстун Рикват. Вони притягли два заіржавілі гарпуни, два держаки до них, два довгі шкіряні троси і поплавець пих-пих, зроблений з тюленячої шкури і схожий на мішок з вузькою горловиною.

Через деякий час до берега підрулив на великій старій байдарці інвалід праці Пинич, колишній беззмінний старшина звіробійної шхуни. Не минуло й години, як байдарка, поскрипуючи кочетами, підходила вже до найближчих островів.

День видався на рідкість тихий і ясний. Сонце, наче знудьгувавшись за довгу полярну ніч, тепер майже цілу добу лило на Чукотську землю своє благодатне щедре проміння. Море жадібно вбирало тепло. Нагріта вода ліниво курилася напівпрозорою парою. Старі мисливці зворушено дивились на безкраю рідну стихію, по-дитячому мружились від яскравого світла і, як колись, перекидались дотепами, жартами, згадували дивовижні випадки з колишнього полювання на китів і моржів.

За веслами сиділи Омкай і Пинич. Рикват з іменним карабіном — премією, виданою йому як стрільцеві-відміннику, був за рулем, а Кичау, примостившись у носовій частині байдари, гострив напильником гарпун.

— Гляньте, гляньте, що це? — несподівано вигукнув Омкай, вказавши рукою на невеликий острівець.

Всі повернули голови. Кичау подивився в бінокль, і гребці налягли на весла. Байдара з шумом розсікала гладінь моря, прямуючи до острівця. Недалеко від нього ворушилось щось темне і дуже велике. Воно то ховалось під водою, то знову з'являлось на поверхні. Предмет нагадував кряжистий пеньок з двома оголеними кореневищами. Кичау ще раз подивився у бінокль і розглядів голову моржа з м'ясистими губами, порослими рідкою щетиною вусів.

Моржа, очевидно, не дуже турбувала поява байдари. Він спокійнісінько поринав у воду і через деякий час знову виринав. Кичау швиденько засунув ручку стерна під пахву, затис її і підвів карабін. Пинич та Омкай дужче налягли на весла, а в ту мить, коли звір пірнав, вони робили ривок, намагаючись якнайшвидше наблизитись до здобичі. Кичау у цей час тримав між колінами поплавець пих-пих. Взявши вузьку горловину в рот, він так надув щоки, що, здавалось, ось-ось лопне. Шкіряний мішок, наче живий, з кожною секундою роздувався все більше й більше. Надувши поплавець, Кичау прив'язав один кінець троса до нього, а другий — до гарпуна. Тепер вбитий і загарпунений звір уже не потоне—пих-пих триматиме його на поверхні.

Байдара, не міняючи напряму, мчала до цілі. Морж, як і раніше, мирно «пасся». Він спускався на дно, розривав іклами водорості, виловлював у них рачків, креветок, молюсків і, виринувши, апетитно плямкав. Раптом, настовбурчивши вуса, звір грізно блиснув вигнутими, наче шаблюки, могутніми бивнями, перевернувся, показав широчезну рудувату спину і зник у морській безодні.

Веслярі зупинилися, не знаючи, куди гребти. Ллє гарпунер, примітивши, в який бік були спрямовані ікла моржа, коли він поринав, подав команду, і байдара пішла у вказаному напрямі.

Морж довго не з'являвся. Він виринув далеко попереду байдари. Гучно пирхнув, подивився на людей і, не поринаючи, завернув у протоку. Мисливці вирішили обійти острів і зайти в протоку з протилежного боку назустріч звірові. Однак той, очевидно, повернув назад, — інакше байдара неминуче зустрілася б з ним де-небудь у протоці.

Прогаявши, мабуть, години три на те, щоб обігнути острів і пройти через протоку, мисливці повернулися ні з чим.

Байдара вирушила далі. Сонне вже спускалося до обрію. Повіяло прохолодою. Від води, нагрітої за день, почав підійматися туман, поступово закриваючи острови, яких ставало все менше й менше. Видимість погіршала, але це не дуже лякало мисливців. Як місцеві жителі, вони могли по давно знайомих предметах визначити, де розташоване стійбище. Та й погода стояла тиха, і море було спокійне. На його поверхні ліниво перекочувались легенькі хвилі.

Мисливці знову помітили моржа. Тільки морж цей був інший, бо відрізнявся від першого більшим розміром і поведінкою. Він безперервно пірнав і робив великі кола. Під прикриттям туману, шо все густішав, байдара підійшла до здобичі майже впритул. Гримнув постріл. Одночасно з ним Кичау влучно кинув у пораненого велетня гарпун. Стрілець пустив у звіра ще кулю, але на якусь частку секунди вона запізнилась. Це й було причиною всіх дальших нещасть.

Морж змахнув ластами, збурив воду і з гарпуном у спині зник у хвилях. Шкіряний трос, прив'язаний до гарпуна, поповз за борт. Кичау почав квапливо перебирати його. У той час Пинич і Омкай з усіх сил працювали веслами, спрямовуючи байдару в той бік, куди плив під водою морж.