Нарти мені попались міцні, красиві, зручні. Лом дещо менших успіхів досяг. Привів плямистого оленя середньої вгодованості. Тут його спеціалісти обдивилися, оглянули й дали характеристику: по рогах, мовляв, олень першого класу, а по ногах — нижче середнього: копита вузькі.

Ну, ми вирішили попробувати. Запрягли. Не везе олень. По снігу ще сяк-так, а на річку, на кригу вийшли — наш олень кроку ступити не може. Ноги так і роз'їжджаються.

Я бачу — слід би підкувати його, але підків нема.

Й тут, знаєте, пригодилася кормова дошка. Недаремне я її, значить, віз. Відгвинтили ми від неї мідні літери й тими ж шурупами сяк-так оленю до копит пристосували. И помогло, знаєте, непогано. Правда, дрейф у оленя став меншим, а хід все одно не прискорився. Ледача худобина попалася!

Тут Фукс прийшов із своєю покупкою. Привів отакого невеличкого собачку з гострою мордочкою. За атестатом, собачка — призовий вожак, передовий. Ну, ми й вирішили запрягти його за фахом, гайдарем, так би мовити.

Але це легко сказати. З оленем ми впорались одразу: натягли йому замість хомута рятувальний круг (круг теж пригодився, як бачите; в хорошому господарстві все в діло піде). А собака, знаєте, не дається, кусається, шкірить зуби. Піди-но запряжи такого!

Ну, сяк-так все-таки загнуздали. Змайстрували йому дугу, ввели силоміць в голоблі, відпустили…

Ну, доповім я вам, і була ж вистава! Олень б'є копитами, потрясає рогами, собака виє, і тварини, уявіть, досить енергійно задкують.

Я вже хотів так, заднім ходом, і вирушати, але для досвіду вирішив поміняти їх місцями. Хоч і кажуть, що від перестановки доданків результат не змінюється, але це, знаєте, в алгебрі, а тут зовсім інше діло.

Ну, переставили, перепрягли.

І що б ви думали? Припустив наш олень інохіддю, тільки п'яти виблискують.

І собака — за ним. Клацає зубами, підвиває, однак теж тягне, як паровоз.

Ми з Ломом ледве на нарти змогли скочити, а Фукс — той тільки й встиг ухопитися за вірьовку. Майже півмилі так і проїхався, наче штормовий якір.

Ну, доповім я вам, і гонка випала! Лага я з собою не взяв, та й користуватися ним на льоду незручно. Однак, орієнтуючись на берегові предмети, швидкість у нас була неймовірна. Селища мигтять, проносяться, наче в тумані, нарти стрибають по льоду, в ушах свистить.

У оленя пара з ніздрів, копита виблискують і так ото спритно друкують: «Б-І-Д-А», як на «Ундервуді».

Й песик старається, скиглить, підвиває, язика набік висолопив, однак теж не відстає.

Одне слово, не встигли озирнутися — кордон Аляски. Тут шерифи з гвинтівками, з прапорами…

Я, знаєте, вирішив пригальмувати: незручно пересікати кордон без виконання формальностей. Кричу:

— Малий хід, стоп!

Куди там! Олень мій не дивиться, не слухає, мчить, Немов заводний.

Тут один шериф змахнув хустинкою, інші дали залп… Я думав — кінець, однак бачу — все благополучно. Помчали далі. Й хвилин так через п'ять обганяємо упряжку, потім ще дві упряжки, потім я вже й лічити перестав — стільки обігнали. Ті поспішають, а я радий би тихіше їхати, та не можу вдержати свою пару… Й ось відкривається форт Юкон за поворотом. Там народ стовпився на льоду. Махають, кричать, стріляють у повітря. Стільки народу зібралося, що не витримав лід, проламався.

Натовп розступився до берегів, а в нас прямо по носу величезна ополонка, й ми з небезпечною швидкістю наближаємось прямо до неї. Я бачу — справа погана. Ну й вирішив: накренив нарти набік, голоблі зламалися, я — бебех у сніг з усім екіпажем, а олень мій з розгону прямо у воду, з собакою, з усім.

Могли б і втопитися, та рятувальний круг не дав. Дивлюся — плавають, пирхають, відсапуються…

Тут доброзичливці з публіки принесли аркан, зачалили оленя за роги, потягнули… Й уявіть, хвалені роги благородної тварини відділилися без будь-яких зусиль, І з-під них виглянули коротенькі ріжки на манір коров'ячих! Ну, ці, на щастя, міцно трималися. За них витягли всю упряжку на лід. Олень мій стріпнувся, полизав у ніздрях, та як замукає жалібно, немов корова.

Я придивився, бачу — корова і є, тільки без хвоста. Обдурили Лома в Канаді. Й зрозуміло, чому наш олень танцював без підків, як корова на льоду. А от звідки в нього невластива цій тварині жвавість взялася, я не одразу зрозумів.

Однак, спеціалісти-собачники й це мені роз'яснили. Фукс теж, виявляється, сплохував: йому замість собаки молоде вовченя підсунули.

І ось зверніть увагу, як цікаво: вовченя само по собі, як собака, нічого не варте — погань, а не собака; корова сама по собі не олень, а разом як славно вийшло. Ось тут закон алгебри якраз підійшов: мінус на мінус дає плюс, як кажуть. Отак-то.

Ну, коли трохи вщухли пристрасті, з'ясувалася і причина такої урочистої зустрічі. В них там у цей день були зимові гонки, й ми не думали, не гадали, а сталося так, що перше місце зайняли.

Днів зо три ми гостювали в Юконі, самі відпочили, дали тваринам відпочити. Нам, як гостям, дали повну свободу, тільки взяли підписку, що ми нікуди з дому виходити не будемо, й для певності двох детективів поставили біля ганку.

Ну, а потім запрягли ми свої нарти й вирушили в дорогу. Юкон пролетіли стрілою, вибрались у Берінгову протоку й взяли курс прямо на Чукотку. До острова Лаврентія добре проїхали, а тут вийшла затримка. Піднявся шторм, зламало лід, і ми перед тріщиною застряли, як на мілині.

Розкинули льодовий табір під торосом. Ждемо, коли лід зійдеться. Так би воно нічого, поспішати нам особливо нікуди, й з харчуванням благополучно: в дорозі ми запаслися пеміканом, рибою, мороженими рябчиками. Ну, знову ж, і від корови молочко. Словом, з голоду не загинули б, а от з холодом сутужно прийшлося. Сидимо, притулилися один до одного, тремтимо. Особливо Фукс страждав: борода в нього обмерзла, вся в бурульках, ниє хлопець, нарікає. Лом теж тримається з останніх сил… Так…

Ну, я бачу, треба щось робити. Сиджу, думаю про різні способи опалення. Дрова, вугілля, гас — все це нам не підходить… Ну, пригадав: якось я був у цирку, там один гіпнотизер пильним поглядом воду кип'ятив.

От би, думаю, мені так! Воля в мене могутня, залізна воля. Чому б не спробувати? Втупився очима в крижину — не кипить, не тане навіть… Ну, я зрозумів, що все це дурниці, обман, просто цирковий номер. Вправність рук, або, простіше кажучи, фокус… І тільки це слово згадав, блискуча ідея зародилась у звивинах мого мозку.

Я схопив сокиру, вибрав підхожу брилу льоду, розмітив, обробив відповідним способом і повертаюся до нашого табору.

— Ану, товариші, допоможить мені встановити фокус.

Лом підвівся, бурчить:

— Дивуюсь я вам, Христофоре Боніфатійовичу: тут саме на бурульку перетворитися, а ви ще фокусами розважаєтесь.

Фукс теж нарікає:

— Фокуси-покуси! В Червоному морі я в самих трусиках купався, і то було жарко, а тут три пари надяг і все одно ніяк не зігріюсь. Оце фокус так фокус!

Ну, я гримнув на них:

— Одставити недоречні розмови! Слухати команду! Підняти цю крижину! Так тримати! П'ять градусів уліво! Ще лівіше…

И от, знаєте, підняли творіння моїх рук, величезну крижану лінзу, навели пучок проміння на лід, дивимось — так і буравить, як у редьку, тільки пара свистить. Навели на чайник — миттю закипів, навіть кришка злетіла. Ось яким способом і холод подолали. Живемо. Звикати почали, обжилися так, що й їхати не хотілося. Вовка пеміканом годуємо, корову сіном. Самі теж ситі, не голодуємо. А тут і крига зійшлася.