— Старий вовк веде перед, молоді вовки йдуть слідом!

А Авасін знав, яким страшним може бути старий вожак вовчої зграї, якщо йому виявляють непокору.

Деніказі досить неохоче відрядив гінця на озеро Танаут з листом від Авасіна до матері. Зміст листа був вельми туманний, бо хлопці не знали, як довго їм доведеться полювати. Деніказі сказав їм тільки, що похід, можливо, триватиме «півжиття нового місяця», тобто приблизно два тижні.

Деніказі, власне, її сам не міг знати напевно, на який час він залишає табір. Він мав намір якнайшвидше добутися до північного краю лісів, заглибитися трохи в тундру й там зустріти оленів, що саме мандруватимуть на південь. Але якщо оленів на той час ще там не буде, Деніказі доведеться просуватись далі на північ, у рівнини Барренленду. Посеред літа карібу звичайно спускаються з далекої півночі майже до лісового кордону, а звідти завертають знову на північ і ще з місяць пасуться в тундрі, аж доки сніг не заганяє їх нарешті на південь, у ліси, де вони й проводять зиму.

Щоб забезпечити своє плем'я харчами до початку зимових ловів, Деніказі мав перехопити оленів саме під час їхньої літньої міграції. Скільки часу забере цей похід — для нього не важило. Повернеться він тільки тоді, коли мисливці наповнять свої каное м'ясом.

А що хлопці так того хотіли, то вони й переконали себе: полювання триватиме не більше двох тижнів.

Деніказі та його мисливці вирушили в похід до таємничої північної країни без будь-яких прощальних церемоній. Їхня флотилія складалася з чотирьох шістнадцятифутових каное, зроблених із березової кори, зшитої жилами, й просмолених ялиновою живицею. В кожне каное сіли по два мисливці. З собою вони взяли тільки запасні парки з оленячої шкури й мисливське знаряддя. Харчів вони не брали — мали годуватися ловами. Хлопці, звичайно, відпливли в своєму власному каное.

Вони залишили табір на світанку і, пропливши декілька миль озером Касмір, завернули човни у вузеньку річку, що несла сюди свої бурхливі води з північного заходу. Тут було зроблено зупинку, і Деніказі звернувся до хлопців з такими словами:

— Далі ми попливемо річкою Білої Куріпки. На ній пороги, і нам багато разів доведеться нести каное на собі. Річка приведе нас до Казба-туа, озера Білої Куріпки, і біля того озера ліс кінчається. Віднині ви — мої підлеглі і будете виконувати кожен мій наказ.

Подорож проти води річкою Білої Куріпки складалася переважно з піших переходів; лише подекуди течія її дозволяла веслувати. Човни доводилося нести берегом, що був всіяний гострим камінням і часто переходив у грузьке болото, і навіть чіпевеї, з їхньою легкою ношею, висилювалися. Що ж до хлопців, то для них це був кошмарний іспит на витривалість.

Надвечір вони вже поточувалися з утоми й відстали од чіпевеїв на кілька миль. На ніч вони стали коло невеличкого озера, так і не наздогнавши мисливців.

Попоївши, хлопці посиділи трохи коло вогнища — зовсім маленького, бо в поріділому лісі вже важко було зібрати хмиз на велике, їм здавалось тепер, що вони — самі одні в цій дикій і безмежній глушині, що обступала їх з усіх боків. Підбадьорюючи один одного досить силуваними жартами, вони розстелили свої ковдри під перевернутим каное й заснули сном украй стомлених людей.

Прокинувшись уранці, закляклі й затерплі, вони побачили, що вогнище їхнє яскраво палахкотить, а перед ними сидить навпочіпки Деніказі. На роздвоєному кілочку, що схилявся над жаром, шкварчав жирний сиг — один з багатьох, що потрапили минулої ночі до чіпевеїв у сіті.

Коли хлопці посхоплювалися на ноги й стали похнюпившись, — вони ж бо заспали! — Деніказі заговорив.

— Ми чекаємо на вас коло перших порогів, — сказав він й пішов геть.

Джеймі зачудовано похитав головою:

— Не розумію… Він мусив би розсердитися на нас через те, що ми затримуємо всіх, а натомість приносить свіжу рибу на сніданок.

— Деніказі взагалі дядько добрий, — відповів Авасін, знімаючи гарячу рибу з кілка й розділяючи її на дві пайки. — Просто він заклопотаний і через те здається надто суворим.

— Тож не будемо завдавати йому зайвої мороки, — сказав Джеймі. — Покажімо, що ми теж вправні мандрівники!

Менш як за півгодини вони прибули до порогів, і вождь чіпевеїв винагородив їх за моторність схвальною усмішкою.

Знов почалося те саме, що й минулого дня: важка, виснажлива праця. Вони перепливали невеличкі, мілкі озера; а потім несли човни на спинах — і, здавалося, цьому не буде кінця. Але дерев на берегах уже майже не було, ліс зник, і перед ними відкрився обрій — так, наче хтось підняв завісу. Верхівки й схили горбів стояли голі, а поодинокі гайки у видолинках складалися лише з маленьких, миршавих ялинок. Сірий кам'янистий грунт прикривали тільки лишайники й мох.

Так минув день, потім ще один. А тоді на обрії забовванів великий, високий горб, що обрисами своїми нагадував велетенську баню.

Деніказі впізнав цю гору й радісно гмукнув.

— Казба-сет! Гора Білої Куріпки! — мовив він. — За нею лежить Казба-туа і там ми знайдемо глибоку воду для наших весел.

Наступного ранку вони спустили човни на воду озера Казба-туа. Того дня була якраз середина літа. Стада карібу вже мали прямувати з тундри на південь. Мисливці та їхня майбутня здобич неухильно зближалися, але ніхто — навіть Деніказі — не міг би сказати, де чи коли вони здибаються.

На північному березі Казба-туа було Місце Оленят, де за давніх часів мисливці-чіпевеї зустрічали стада, що сунули на південь, і списами вбивали незліченну кількість карібу, коли ті перепливали річку. Саме до цього місця і вів зараз невтомний Деніказі своїх мисливців.

Другого дня надвечір каное ввійшли в довгу й вузьку затоку — стрімку ущелину в берегових скелях. Оглушливе клекотіння водяної бистріні свідчило про те, що там, попереду, з озера витікає могутня річка. Тільки Деніказі знав її назву.

— Це Казон-ді-зі — Довга Річка, — оголосив він.

Коло верхів'я Казон-ді-зі лежало Місце Оленят. Наближаючись до нього, індіяни ледве стримували нетерпіння. Вони раз у раз з надією скидали очима на далекий хвилястий обрій, видивляючись оленів. Та на похмурому, мертвому просторі, що розгортався перед ними, оленів не було. Напевно, жорстоке розчарування краяло тепер серця мисливців, але жоден з них не виявляв своїх почуттів.

О третій годині наступного ранку Деніказі дав наказ вирушати далі. На цей час уже розвидніло, бо тут, на далекій півночі, літня ніч тривала дуже недовго.

Хлопці поспішили спустити човен на воду, аби не відставати од інших. Картина, яку вони побачили попереду, приголомшила їх.

Річка Казон нагадувала слаломну лижню на гірському схилі. Вона з гуркотом мчала свої води між безладними скупченнями льодовикових валунів, що, перетинаючи їй шлях, здіймали догори високі завіси піни.

На той час, коли хлопці досягли початку ріки, інші каное вже наблизилися до перших порогів. Деніказі, який плив попереду, скерував човна у вузьку тіснину між валунами. На мить його каное зависло на краю чорної бистріні, а тоді, немов підхоплене й пожбурене могутньою рукою, тендітне берестяне суденце метнулося вперед і зникло в шаленому вирі бризок. За кілька секунд воно з'явилося знову й з карколомною швидкістю помчало за течією, петляючи між каменями, мов налякана риба. Коли каное Деніказі нарешті вискочило, ціле й неушкоджене, в спокійну затоку, якою завершувалася перша бистрінь, інші індіяни не вагаючись рушили слідом за вождем.

Хлопці злякано перезирнулися.

— Гадаєш, ми проскочимо? — слабким голосом запитав Джеймі, в якого наче щось обірвалося всередині.

Авасін насупився.

— Повинні проскочити! — коротко відповів він.

Вони скерували каное за течією. І нараз скелясті береги зірвалися й помчали повз них, мов потяги-експреси. Здавалося, каное завмерло на місці, а весь світ закрутився в божевільному танку. Ось на човен насунулася спінена стіна бризок, і Джеймі одчайдушно замахав веслом, щоб відвернути од неї ніс човна. Наступної миті перед ним виросла чорна кам'яна скеля, і, гарячково веслуючи, хлопець знов скерував каное праворуч. Він аж здригнувся од несподіванки, коли хитавиця раптом припинилася й берег перестав миготіти в очах.