— Хто там? — прошепотів він.

— Брек, — була відповідь. — Будьте обережні і не зчиняйте галасу. Я прийшов, щоб передати вам ніж.

— Не треба, — сказав Смок. — Я не зможу скористатися з нього. Руки у мене зв'язані за спиною і міцно прикручені до ніжки ослона. До того ж, ви не зможете просунути ножа крізь цю щілину. Але щось треба робити. Ці хлопці хочуть мене повісити, хоч ви знаєте, що я не вбивав того чоловіка.

— Не треба нічого казати. Якби ви навіть вбили його, то, певно, мали підстави. Але не и тім справа. Я хочу врятувати вас від напасті. Це жорстокі люди. Ви їх бачили. Вони одірвані від усього світу і судять тут за власними законами. Двох вони вже засудили за те, що крали харчі. Одного прогнали з табору й не дали йому ні крихти їжі й жодного сірника. Він зробив біля сорока миль і промучився два дні, поки замерз. Два тижні тому прогнали другого. Дали йому на вибір: або піти без харчів, або десять батогів за кожну денну пайку. Він витримав лише сорок ударів і віддав богові душу. А тепер вони візьмуться за вас. Всі до останнього переконані, що ви вбили Кайнеда.

— Той, що вбив Кайнеда, стріляв і в мене. Його куля зачепила мені плече Хай одкладуть суд, поки хтось пошукає, де заховався вбивця.

— Даремно. Вони вірять Гарлінгу і п'ятьом його друзям — французам. Крім того, вони ще нікого не вішали, а їм хочеться нього. Ви ж самі бачите, життя їхнє одноманітне. Вони досі не знайшли нічого путнього, а шукати озеро Несподіванок їм набридло. На початку зими вони ще ходили в походи, а тепер зовсім облишили. Тут почалась цинга, і це їх ще більше розлютило.

— А тут на лихо принесло мене, — уголос подумав Смок. — А скажіть, Бреку, як ви потрапили до цієї ватаги?

— Зробивши заявки на Індіанці, я залишив там компаньйонів, а сам пішов по річці Стюарт, шукаючи Двох Зрубів. Тут мене не при йняли в компанію, і я розташувався трохи вище. Якраз учора прийшов по харчі.

— Що-небудь знайшли?

— Нічого. Зате винайшов гідравлічне пристосування, яке згодиться, коли країна оживе. Це черпак на золото.

— Заждіть хвилинку, — урвав його Смок, — дайте мені поміркувати.

Він трохи подумав, прислухаючись до хропіння поснулих.

— Скажіть, Бреку, чи розпакували вони мої мішки?

— Два чи три. Вони занесли їх у хижку Гардінга.

— І що вони там знайшли?

— М'ясо.

— Добре. Пошукайте пакунок у темній парусині, перев'язаний оленячими пасками. Ви знайдете там кілька фунтів самородного золота. Ніхто ще не бачив такого золота в цій країні. Зробіть ось що…

Через чверть години, вислухавши інструкції і скаржачись, що в нього пальці на ногах поодмерзали, Брек пішов. Смок так близько притулився до щілини, що відморозив собі ніс і щоку. Він півгодини тер їх об ковдру, поки знов не заграла кров.

— Тепер я цілком певний, що він убив Кайнеда. Ми докладно чули про це минулої ночі. Про що ж тут балакати? Я голосую: винний!

Так почався суд над Смоком. Промовець, кремезний шукач з Колорадо, виявив роздратування, коли Гардінг висловив думку, що треба чинити суд за всіма правилами, і запропонував обрати на суддю і голову зборів Шенка Вільсона. Населення Двох Зрубів мало бути за присяжних, але після деякої дискусії Люсі як жінку було позбавлено права голосу.

Тим часом Смок, якого посадовили на краю ослона, наслухав тиху розмову поміж Бреком та одним з шукачів золота.

— Чи немає у вас п'ятдесяти фунтів борошна на продаж? — спитав Брек.

— У вас не вистачить на це піску, — була відповідь.

— Я дам вам дві сотні.

Чоловік похитав головою.

— Три сотні!.. Триста п'ятдесят!..

На чотирьохстах чоловік погодився. Він сказав:

— Ходім до мене і зважимо пісок.

Обидва протиснулися до дверей. За кілька хвилин Брек повернувся сам.

Гардінг саме виступав за свідка, коли Смок побачив, як двері прочинились і крізь щілину заглянув чоловік, що продавав борошно. Він виразно кивнув комусь, і той пішов до дверей.

— Куди ви, Семе? — спитав Шенк Вільсон.

— Я зараз. У мене справа.

Смокові було дозволено ставити свідкам запитання. Гардінг саме почав перехресний допит, коли знадвору почулося скавчання і рип санок. Хтось виглянув.

— Це Сем і його товариш щодуху погнали до Стюартової річки, — пояснив він.

Всі мов заціпеніли. Якийсь неспокій огорнув юрбу. Краєм ока Смок побачив, як Брек, Люсі та її чоловік перешіптувались між собою.

— Далі! — визвірився Шенк Вільсон на Смока. — Закінчуй свої запитання! Ти хочеш довести, що другий берег не було оглянуто. Свідок не заперечував. Ми також. Та й нащо це? Адже ніякі сліди не вели до того берега.

— І все ж на тому березі був чоловік! — змагався Смок.

— Нас, хлопче, не піддуриш. На Мак-Квещені людей небагато, і ми всіх уже допитували.

— А кого ви прогнали з табору два тижні тому? — спитав Смок.

— Алонсо Мірамара, мексіканця. Але до чого цей злодій?

— Ні до чого, тільки ви його не допитували, пане суддя.

— Він пішов вниз по річці, а не вгору.

— Звідки ви знаєте?

— Бачив, як він виходив з табору.

— І це все, що вам відомо?

— Ні, не все, юначе. Я знаю і всі ми знаємо, що він мав їжі на чотири дні, але не мав рушниці. Якщо він не дістався якогось селища на Юконі, то давно вже загинув.

— Гадаєте, що ви взяли на облік усі рушниці? — гостро закинув Смок.

Шенк Вільсон розлютився.

— Ти так допитуєш мене, ніби я підсудний, а не ти! Гей, свідки! Де француз Луї?

Коли Луї просунувся наперед, Люсі відчинила двері.

— Куди ви? — гримнув Шенк Вільсон.

— А мені чого тут стовбичити? — відрізали вона. — Я ж не маю прана голосу. Крім того, тут нічим дихати.

За кілька хвилин вийшов і її чоловік. Суддя довідався про це тільки тоді, коли зачинилися двері.

— Хто це? — урвав він П'єра.

— Біл Пібоді, — відповів хтось. — Він сказав, що хоче спитати щось у своєї дружини і зараз же повернеться.

Замість Біла увійшла Люсі, зняла кожух і примостилась біля пічки.

— Я гадаю, що нема потреби слухати решту свідків, — постановив Шенк Вільсон, коли П'єр скінчив. — Ми знаємо, що вони підтвердять ті самі факти. Слухай-но, Соренсене, поклич Біла Пібоді. Зараз голосуватимемо. А ти, юначе, можеш встати і розповісти нам по-своєму, як усе трапилось. А тим часом люди хай оглядають обидві рушниці, патрони й кулю. Так буде швидше.

Смок пояснив, як він потрапив до цієї країни, але саме тоді, коли він почав розповідати про те, як у нього хтось вистрілив із засідки і як він тікав до берега, його обурено урвав Шенк Вільсон:

— Навіщо ці теревені? Ти тільки марнуєш час. Звичайно, ти маєш право брехати, щоб урятувати свою шию від зашморгу, але нам ніколи слухати дурниці. Рушниця, куля, що вбила Джо Кайнеда, — все свідчить проти тебе… Що там таке? Відчиніть двері!

Морозне повітря вкотилося в теплу кімнату і враз узялося парою; крізь прочинені двері чулося собаче скавчання, що вже затихало в далині.

— Це Соренсен і Пібоді, — гукнув хтось. — Вони женуть собак вниз по річці!

— Якого дідька… — почав було Шенк Вільсон, але глянув на Люсі і остовпів. — Може, ви, місіс Пібоді, з'ясуєте все це!

Вона, захитавши головою, стулила вуста; сердитий і підозрілий погляд Шенка Вільсона спинився на Брекові.

— Може, ви скажете, в чім річ?

Брек почував себе ніяково, бо всі дивилися на нього.

— Він довго шептався ще й з Семом, — ввернув хтось.

— Слухайте, містере Брек, — пропалив Шенк Вільсон. — Ви перебили засідання і повинні пояснити, що це все значить. Про що ви там шепталися?

Брек несміливо відповів:

— Я хотів виміняти трохи харчів.

— На що?

— Звичайно, на пісок.

— Де ви дістали його?

Брек мовчав.

— Він вештався в верхів'ї річки Стюарт, — сказав хтось. — Тиждень тому я полював біля його табору. Він поводився таємниче.

— Пісок не звідти, — сказав Брек. — Там тільки моє гідравлічне пристосування.