Смок шалено погнав свою зграю, і йому пощастило пройти ті п'ятдесят футів, що відділяли його від суперника. Вимахуючи бичем, Смок звернув убік, і його передній собака пішов поруч з Олафовим стерновим. З другого боку бігли санки, на які мав пересісти Олаф На такій швидкості, з якою вони мчали, він не наважувався стрибнути на ходу, бо якби промахнувся, то впав би, і Смок виграв би змагання.

Черевань Олаф все ще тримався попереду. Але передній собака Смока і далі йшов поруч з його стерновим. Півмилі троє санок бігло бік у бік. Вже кінчалася рівна дорога, коли Олаф зважився стрибнути: коли санки майже зіткнулись, він плигнув і тієї ж миті став навколішки, махнув батогом, гукнув і погнав свою свіжу запряжку. Шлях переходив на вузьку стежку. Олаф вискочив уперед і перегнав Смока на якийсь ярд.

— Людину не переможено, поки її не переможуть, — казав сам собі Смок. Черевань Олаф, хоч як добре гнав, не міг одкараскатись від нього. Жодна з запряжок, що їх Смок гнав цієї ночі, не могла б витримати такого скаженого ходу і триматися нарівні з свіжими собаками — жодна, опріч цієї. Проте, коли вони об'їжджали кручу біля Клондайк-сіті, Смок почув, що його собаки знесилюються. Непомітно, фут за футом, вони відставали, і фут за футом Черевань Олаф посувався наперед.

Мешканці Клондайк-сіті, які вийшли на лід, радісно гукали. Тут Клондайк впадав у Юкон, а за півмилі далі, на північному березі, стояв Доусон. Вигуки залунали ще голосніше, і раптом Смок, кинувши оком вбік, побачив санки, що мчали до нього. Він одразу ж пізнав собак, які були в них запряжені. То були собаки Джой Гастел. І сама Джой Гастел поганяла їх. Відлога її білячої парки була одкинута, відкриваючи прекрасний овал її обличчя під важкою короною волосся. Вона скинула рукавиці і в одній руці тримала батіг, а другою вхопилася за санки.

— Стрибайте! — гукнула вона Смокові, коли їхні санки порівнялися.

Смок стрибнув і опинився позад неї. Під вагою його тіла санки нахилились, але дівчина вдержалась на колінах.

— Гей, ви! Вперед! Швидше! — гукнула вона, а собаки аж гавкали і скавчали, щосили намагаючись випередити Череваня Олафа. Коли її ватажок наздогнав Олафові санки і ярд за ярдом почав випереджати, величезний натовп на березі зовсім знавіснів. Юрба була величезна, бо люди покидали роботу і прийшли подивитися гони на сто десять миль.

— Коли ви будете попереду, я вистрибну! — гукнула Джой йому через плече.

Смок намагався протестувати.

— Та пильнуйте, бо напівдорозі до берега крутий заворот, — попередила вона.

Обидві запряжки йшли поруч. Черевань Олаф, батогом і криком підганяючи собак, тримався ще з хвилину. Потім поволі ватаг Джой вибився вперед.

— Візьміть батога! — гукнула Джой. — Я зараз зіскочу.

Він уже простяг руку, щоб взяти батіг, як раптом почув вигук Череваня Олафа: «Обережно!» Але було вже пізно, його передній пес, розлютований, що його випереджають, кинувся в атаку. Він уп'явся своїми іклами в бік ватага Джой. Всі собаки двох зграй кинулись у бій. Санки набігли й перекинулись. Смок встав і хотів підвести Джой. Але вона відштовхнула його, гукнувши:

— Біжіть!

Черевань Олаф, не втрачаючи надії на перемогу, відбіг уже на п'ятдесят футів уперед. Смок наздогнав його уже на березі Доусона. Але, піднімаючись вгору, Олаф знову виграв футів з дванадцять.

До контори інспектора залишалося п'ять кварталів. На вулиці була сила народу. Всі вийшли як на парад. Цього разу не так-то легко було Смокові наздогнати свого суперника, та все ж він врешті наздогнав. Але випередити не міг. Бік у бік бігли вони вузьким коридором, бо збоку щільними лавами стояли люди. То один, то другий виходив уперед на якийсь дюйм, лише для того, щоб зараз же втратити його.

Якщо раніше вони загонили до смерті своїх собак, то зараз вони загонили самих себе. Але ж вони змагалися, щоб здобути собі мільйон та найбільшу пошану, яка тільки можлива у цій країні. «Звідки на Клондайку стільки людей?» — думав Смок. Це було єдине враження від зовнішнього світу, яке доходило до його свідомості. Він вперше бачив всіх мешканців краю укупі.

Смок знову почав відставати. Смокові здавалося, що його серце от-от вискочить з грудей, а ніг він зовсім не чув під собою і, здавалося, що вони несуть його мимоволі. І, напруживши останні сили, він знову опинився поряд з отим величезним суперником.

Побачивши відчинені двері контори, обоє зробили останню і марну спробу випередити один одного. Так, бік у бік, вони ввалились у двері, стукнулися лобами і простяглися на підлозі.

Їм допомогли сісти, але встати було їм несила. Черевань Олаф задихався, обливався потом і махав рукою, намагаючись щось сказати. Потім він простяг руку, і Смок, зрозумівши, міцно потиснув її.

— Це були скажені гони, — почув Смок голос інспектора, який здавався йому далеким і слабким. — Ви обоє виграли. Вам доведеться ділити між собою заявку. Ви — компаньйони.

Руки їхні піднялись вгору і опустилися, немов стверджуючи цей вирок. Черевань Олаф енергійно кивнув головою і сплюнув. Нарешті вимовив:

— Ну й клятий ви чечако! Як це вам пощастило, не знаю, але пощастило.

До контори набилася сила людей, а надворі гомоніла юрба. Смок і Черевань Олаф допомогли один одному підвестися. Смок захитався, мов п'яний.

Черевань Олаф, спотикаючись, ступив до нього.

— Шкодую, що мої собаки кинулись на ваших.

— Цьому не можна було зарадити, — відказав Смок. — Я чув, як ви кричали на них.

— Скажіть, — звернувся раптом Черевань Олаф, і очі йому заблищали. — А та дівчина — ну й гарна в біса вона, га?

— Далебі, гарна, — погодився Смок.

— І чому ти такий затятий? — бурчав Малий. — Боюсь я цього льодівця. Кожен зламає собі зуби об нього.

Смок весело засміявся й звів очі на блискучого льодівця, що звисав над долиною.

— Зараз уже серпень, — заперечив він, — два місяці, як коротшають дні. Ти розумієшся на кварці, а я ні. От і шукай свою жилу, а я піду добувати їжу. Бувай. Повернусь завтра ввечері.

І пішов геть.

— Чує моє серце, що станеться біда! — гукнув Малий навздогін.

Але Смок тільки зареготав у відповідь. Він йшов вузькою долиною, іноді втираючи піт з чола. Ноги його приминали стиглу гірську малину та ніжну папороть, що її випестило сонце поміж латками криги.

Напровесні вони з Малий піднялись вгору Стюартовою річкою і довго кружляли в дикому хаосі гір та ущелин, шукаючи озеро Несподіванок. Всю весну й половину літа блукали вони даремно, і коли вже хотіли вертатися, перед ними раптом заблищало невловиме озеро з золотим дном, що вабило й дурило цілі покоління шукачів. Отаборившись у ветхій хижі, що її Смок знайшов ще за перших одвідин, вони зробили три відкриття: по-перше, важкі самородки товстим шаром укривали дно озера; по-друге, золото можна було б дістати в мілких місцях, якби не смертельно холодна вода, і, нарешті, осушити його неможливо самим, та ще й під кінець короткого полярного літа. Знаючи, що тяжкі шматки золота не могли піти далеко за водою, вони почали розшуки головної жили. Вони перейшли великий льодовик, що звисав над південним берегом, і заглибились у заплутаний лабіринт маленьких долин та ущелин, якими тепер або колись найпримхливішими шляхами збігали в озеро гірські річки, а не витікали з нього.

Долина, якою йшов Смок, поступово ширшала, але в самому низу сходила нанівець поміж двома крутими стінами і третьою, глухою, яка стояла впоперек. Тут, в уламках цієї розбитої скелі, струмок зникав, знаходячи, очевидно, собі шлях під землею. Смок виліз на скелю і побачив під собою озеро. Дивно: це озеро не було синє, як інші гірські озера, його яскраво-зелений, наче пав'ячі пера, колір свідчив, що воно мілке. Значить, його можна осушити. Навкруги вставали гори з крижаними верхів'ями, найхимерніших форм і обрисів — дикий камінний хаос, земля, що пішла шкереберть, як на гравюрах Доре. Все це було так казково і фантастично, що Смоку навіть здалося, ніби перед ним не частина нашої розумної планети, а якийсь космічний гротеск. В ущелинах була сила льодівців, здебільшого маленьких, і, коли Смок роздивлявся навкруги, один з них, на північному березі, з грюкотом обірвався й розсипався на друзки. По той бік озера Смок побачив кілька сосен та маленьку хижу. Здавалося, туди не більше як півмилі, але він знав, що не вбереш і в п'ять. Смок глянув уважніше і помітив дим, що йшов з димаря. «Отож, хтось зробив несподіванку, знайшовши озеро Несподіванок», — подумав Смок і, повернувши на південь, почав дертися на крутий схил.