Поволі минали хвилини. Смок старався зосередити всю свою увагу на зламаному нігті. Він хотів зрізати його сьогодні вранці, отож і подумав, що тільки вони виберуться, негайно зріже його. Смок почав дивитися на цей ніготь з новим почуттям. Через хвилину, в кращому разі через кілька хвилин, ніготь і палець, так мудро з'єднані природою, стануть, можливо, частиною знівеченого трупу. Він розумів, що боїться, й ненавидів себе за це. Ті, що їдять ведмедину, зроблені з міцнішого тіста! В гніві та обуренні проти самого себе Смок ладен був уже перерізати мотузку.

Він почув зойк, стогін, і вірьовка раптом ослабла. Смок почав сповзати вниз. Він сповзав дуже повільно. Вірьовка знову нап'ялася. Але Смок все ж сунувся вниз. Карсон не зміг вдержати його і сунувся разом з ним. Широко розкинуті ноги Смока зустріли порожнечу, і він знав, що зараз упаде; знав також, що, падаючи, потягне за собою Карсона.

Враз його пройняла, як спалахом, думка, що треба робити, і вже не вагаючись, перемігши страх смерті і палку любов до життя, у сліпому відчаї Смок чиркнув ножем по мотузці, побачив, як вона порвалась, почув, що летить у безодню…

Що трапилось далі, він так і не зрозумів. Свідомості він не втратив, але все скоїлося занадто швидко й несподівано. Він повинен був розбитися на смерть, таж ні — майже одразу ж під ногами хлюпнуло і він з розгону брьохнувся у воду, і холодні бризки залили йому обличчя.

— Що ж ви зробили! — почувся лемент згори.

— Слухайте, — гукнув Смок. — Я цілісінький. Сиджу в ковбані по саму шию. Тут і обидва наші клунки, а місця вистачить на шістьох. Якщо ви почнете сповзати, то чіпляйтесь за стінку й теж гепнетесь сюди. А краще, лізьте вгору. Йдіть до тієї хижі. Там хтось є. Я бачив дим. Візьміть кодолу або щось інше, повертайтесь і витягніть мене.

— Це правда? — перепитав Карсон, не ймучи віри.

— Слово честі. Але поспішайте, бо я задубію від холоду!

Смок намагався зігрітися, вибиваючи підбором на кризі рівчака, щоб спустити воду. Коли вся вода витекла, він почув далекий голос Карсона який сповістив, що він досяг верху.

Тоді Смок заходився сушити одежу. Під теплим промінням післяполудневого сонця він зняв одяг, викрутив його і розіслав навколо себе. Сірники були сухі, бо коробочка не пропускала води. Смок висушив трохи тютюну та рижового паперу, щоб скрутити цигарку.

За дві години, сидячи на клунках та палячи цигарку, він почув зверху добре знайомий голос:

— Гей, Смоку!

— Агов, Джой Гастел! — одгукнувся він. — Звідки ви тут?

— Ви поранені?

— Ні, навіть не подряпався!

— Батько спускає вам мотузку. Ви її бачите?

— Так, і вже піймав її, — відповів Смок. — Тепер зачекайте хвилинку.

— В чім справа? — почув він її стурбований голос. — О, я знаю. Ви поранені?

— Зовсім ні. Я одягаюсь.

— Одягаєтесь?

— Так. Я купався. Ну от. Тягніть!

Спочатку він послав угору обидва клунки, за що Джой Гастел сердито вичитала йому, і лише після цього дав витягти себе.

Джой дивилася на Смока блискучими очима; її батько і Карсон дбайливо змотували кодолу.

— І як могли ви перерізати вірьовку? — вигукнула вона. — Це… це справжнє геройство…

Смок ніяково махнув рукою.

— Я знаю все, — заперечила вона. — Карсон розповів мені. Ви пожертвували собою, щоб врятувати його.

— Зовсім ні, — збрехав Смок. — Я давно помітив чудесний басейн, і мені закортіло покупатись.

Шлях круто йшов угору через глибокий пухкий сніг, на якому не було видно жодного сліду санок чи мокасинів. Смок вів перед, утоптуючи крихкий сніговий кришталь широкими короткими лижвами. Це важка праця, для неї потрібні здорові легені та міцні м'язи, і Смок не шкодував сил. Позаду йшла запряжка в шестеро собак. Пара від їхнього дихання свідчила, що пси потомилися і що мороз дуже великий. Поміж корінним собакою та санками простував Малий — він налягав на жердину, правлячи собаками, і допомагав їм тягти санки. Щопівгодини він і Смок мінялися місцями, бо працювати лижвами було далеко важче, ніж жердиною.

Все начиння вони мали нове і міцне. Та це й необхідно, коли прокладаєш шлях взимку сніговою цілиною та ще через гори. За таких умов десять миль у день велике досягнення. Обидва трималися добре, але ввечері влазили в свої мішки цілком знесилені. Ішов шостий день, як вони вирушили з метушливого табору на Юконі. За перші дні пройшли п'ятдесят миль по второваному шляху вздовж Оленячого струмка. А далі почалось змагання з чотирифутовим шаром незайманого снігу, вірніше морозяного пилу, що розсипався, наче цукровий пісок. За три дні Смок і Малий просунулися лише на тридцять миль річкою Міног та перейшли ряд неглибоких долин, якими текли струмки, що впадали до річки Сиваш. Тепер вони долали велике пасмо по той бік Голих Верхів, звідкіль шлях спускався до струмка Дикобраз, що вів до середньої течії Молочної річки. Багато ходило чуток про те, ніби в верхів'ях Молочної були поклади міді.; Туди вони і йшли — до гори з чистої міді, а. Йти до неї треба було повз те місце, де Молочна виходить з ущелини й поволі тече вкритою лісом низиною. Вони пізнали б це місце, якби побачили. Одноокий Маккарті точно визначив його. Неможливо було помилитися, коли тільки Маккарті не брехав.

Смок ішов попереду. Маленькі, розкидані де-не-де сосни почали траплятися дедалі рідше, були дедалі менші, і раптом вони помітили на самій дорозі суху сосну. Не було потреби говорити. Смок кинув погляд на Малого, і той зрозумів, бо одразу ж гримнув: «Стій!» Собаки слухняно спинилися; Малий заходився розпрягати, а Смок наскочив з сокирою на суху сосну. Собаки одразу ж полягали на сніг та поскручувались калачем, обгорнувши пухнатими хвостами подушечки лап та вкриті памороззю носи.

Люди працювали так швидко, як того навчив їх довголітній досвід. Незабаром у мисці для промивання золота, в чайнику та казанку танув сніг. Смок витяг з санок брусок варених заморожених бобів, уже заправлених салом та ребриною, — залишилося тільки підігріти їх. Він рубав брусок сокирою, ніби це були дрова, і клав шматки у гарячу миску, щоб розтанули. Твердо заморожені сухарі з кислого тіста теж довелося розігрівати. За якихось двадцять хвилин їжа була готова.

— Градусів сорок, — пробубонів Малий, напхавши повен рот. — Треба сподіватися, що не буде ні холодніше ні тепліше. Саме добре для дороги.

Смок не відповів. У нього в роті теж було певно бобів. Працюючи щелепами, він кинув погляд на ватажка запряжки, що лежав за шість футів од нього. Сірий, вкритий памороззю пес дивився на нього з безмежним сумом, що так часто світиться в очах північних собак. Смок добре знав цей вираз, але ніколи не міг зрозуміти його таємниці. Немов бажаючи одігнати цей гіпноз, він поставив тарілку, пішов до санок і почав розв'язувати торбину з сушеною рибою.

— Гей! — гукнув Малий. — Що ти робиш?

— Порушую всі закони та звичаї північних шляхів, — одповів Смок. — Збираюсь годувати собак серед білого дня. Вони тяжко працювали, а їм доведеться ще видиратися на верховину… До того ж Скорий говорив зі мною, він очима сказав мені таке, чого не розповісти словами.

Малий недовірливо засміявся.

— Що ж, можеш псувати їх. Незабаром ти почнеш манік'юрити їм кігті. Я пропоную кольдкрем та електричний масаж — це дуже добре для їздових собак. Іноді й турецька баня впливає добре.

— Ніколи я їх вдень не годував, — виправдувався Смок. — І більше не буду. Тільки сьогодні. Можеш вважати це за примху.

— О, це, певно, якесь передчуття, — Малий одразу пом'якшав. — Роби, як знаєш. Людина мусить слухатись свого передчуття.

— Яке там передчуття, Малий! Це Скорий вплинув на мою уяву. За одну мить він сказав мені більше своїми очима, аніж я міг би вичитати в книжках за тисячу років. В його погляді криються всі таємниці буття. Вони так і мерехтять там. І я був майже зрозумів їх, а зараз знов не розумію. Я не помудрішав, але був близько до того. Не можу пояснити тобі, але очі цього собаки розповідали, що таке життя і весь його плин, і зоряний пил, і сили всесвіту, і таке інше — розумієш, все.