Запропоновано було аж дванадцять запряжок, і всі мешканці Муклука, утворивши комітет допомоги голодуючим, гомоніли, сперечались, погоджувалися і знову сперечались.

Як тільки вибирали запряжку, господар її з шістьма помічниками йшов запрягати, щоб бути напоготові.

Одну запряжку забракували, бо вона приїхала лише сьогодні в полудень, і собаки були потомлені. Якийсь чоловік запропонував свою, але, розвівши руками, показав забинтовану ногу, що заважала йому поїхати самому. Цю запряжку взяв Смок, хоч його і вмовляли хором, що він стомився і не повинен їхати.

Довгий Біл Гаскел сказав, що запряжка Череваня Олсена надзвичайно гарна, але він сам — справжній слон. Черевань Олсен мав двісті сорок фунтів ваги, і все його могутнє тіло заходило ходором. Сльози протесту навернулися йому на очі, і він лаявся по-норвезьки доти, доки йому не дали місця у валці важких запряжок. Гравець, скориставшись зручним моментом, взяв собі легку запряжку Череваня Олсена.

Було вибрано та навантажено п'ять запряжок, але тільки чотири погоничі задовольняли «комітет».

— А Култус Джордж! — гукнув хтось. — Він жене, як вітер, і добре одпочив.

Всі очі звернулися до індійця, але його обличчя було нерухоме.

— Береги запряжку? — спитав Смок.

Індієць мовчав. Здавалося, електричний струм пробіг по людях. Насувалося щось погане. Нетерплячий, мінливий натовп колом оточив Смока та Култуса Джорджа. І Смок зрозумів, що за їхньою згодою він зараз висловить волю своїх товаришів. Він теж був роздратований, бо не розумів, як людина могла лишатися байдужою, коли він горить бажанням допомогти голодним. Не міг він перейнятись настроєм Култуса Джорджа, бо й на думку йому не спадало, що індієць одмовляється з якихось інших причин, а не через егоїзм і користолюбство.

— Звичайно, ти поїдеш? — повторив Смок.

— Скільки? — спитав Кулгус Джордж.

Зчинився страшенний галас. Обличчя всіх палали гнівом.

— Почекайте хвилинку! — гукнув Смок. — Може він не розуміє. Дайте мені йому з'ясувати. Слухай-но, Джордже. Хіба ти не бачиш, що тут про плату немає й мови. Вони віддають усе, щоб врятувати двісті індійців від голодної смерті.

— Скільки? — вдруге спитав Култус Джордж.

— Чекайте, хлопці! Подумай, Джордже. Ці ж люди, що конають з голоду, твої брати. Вони з іншого племені, але теж індійці. Ти ж бачиш, що роблять білі? Вони дають своє золото, своїх собак і змагаються один з одним, щоб дістати право їхати. Але тільки найкращі погоничі можуть поїхати першими. Подивись на Череваня Олсена. Він ладен битися, щоб йому це дозволили. Ти повинен пишатися, що всі вважають тебе одним з найкращих погоничів. Тут річ не в тому, скільки тобі заплатять, а в тому, як швидко ти доїдеш.

— Скільки? — втретє спитав Култус Джордж.

— Вбити його! — почулося звідусіль. — Провалити голову! Обкачати дьогтем та пір'ям!

Култус Джордж спокійно стояв серед цієї бурі гніву. Смок, одштовхуючи найлютіших, гаркнув щосили:

— Цитьте! — Гамір затих. — Подайте мотузку, — скомандував Смок.

Култус Джордж знизав плечима, його обличчя скривила похмура посмішка. Він знав білих людей, бо працював разом з ними та їв їхній хліб надто довго. Всі вони коряться законові. Він знав це достеменно. Вони карали тільки тих, хто порушував їхні закони. Він нікого не замордував, не вкрав, не збрехав. А правити свою ціну та торгуватись ніхто не забороняє. Вони самі правлять забагато і скажено торгуються. Він робить те, чого у них навчився. А коли він негідний пити з ними, то, значить, і негідний чинити доброчин-ства та брати участь у їхніх дурнуватих витівках.

Коли принесли мотузку, Довгий Біл Гаскел, Черевані, Олсен та гравець незграбно, але зі злісною квапливістю накинули індійцеві на шию петлю та протягли кінець через бантину. Чоловік дванадцять стали напоготові.

Култус Джордж не пручався. Він знав, що це гра. Білі люди завжди грають. Хіба ж не покер їхня улюблена гра? Хіба вони не обдурюють, коли купують, продають, укладають угоди?

— Почекайте! — скомандував Смок. — Зв'яжіть йому руки, щоб не борсався.

«Знову гра», — вирішив Култус Джордж і покірно дозволив зв'язати собі назад руки.

— Тепер твоє останнє слово, Джордже, — сказав Смок. — Береш запряжку?

— Скільки? — спитав Култус Джордж.

Дивуючись сам собі, що може таке зробити, і одночасно обурений безмежним егоїзмом індійця, Смок подав знак. Култус Джордж був не менш здивований, коли петля раптом зашморгнулась, і він повиснув у повітрі. Упертість його одразу зникла. На обличчі промайнув вираз здивування, жаху, потім болю.

Смок з острахом стежив за ним. Його самого ніколи не вішали, і він почував себе новаком у цій справі. Тіло Култуса билося конвульсійно, зв'язані руки намагалися розірвати пута, а з горла чулося придушене харчання. Смок підняв руку.

— Годі!

Незадоволені такою короткою карою, чоловіки спустили Култуса Джорджа додолу. Він витріщив очі і хитався, намагаючись звільнити руки. Смок здогадався просунути пальці під мотуз на шиї індійця і послабив петлю.

Култус Джордж нарешті зітхнув.

— Ну, береш запряжку? — запитав Смок.

Култус Джордж мовчав. Він ніяк не міг віддихатися.

— О, ми, білі, — свині, — сказав Смок, гніваючись на себе за ту роль, яку змушений був грати. — Ми продаємо душу за золото, за багатство, але бувають і такі хвилини, коли чинимо, як божевільні, не думаючи, яка нам з того користь! І коли з ними трапляється таке, тоді стережись, Култусе Джордже! То що, поїдеш чи ні?

Култус Джордж вагався. Він не був страхополохом. Може, це знову гра? А що коли його просто хочуть пошити в дурні?

Поки він думав, Смок хвилювався. Невже цей клятий тубілець таки захоче, щоб його повісили?

— Скільки? — спитав Култус Джордж.

Смок підняв руку.

— Я… я поїду, — швидко сказав Култус Джордж.

— І моли рятувальна експедиція знайшла мене, — оповідав потім Малий у шинку «Копалина Енні», — цей Култус Джордж прибув першим, випередивши Смока на три години. Але все-таки Смок, не забувайте, прибув другим. Саме впору, саме впору. Коли я почув, як Култус Джордж гукає на своїх собак, то в мене не було вже ні мокасинів, ні рукавиць, ні шкіряного паска, ні піхви з ножа, — все це поїли чортові сиваші, а дехто поглядав уже й на мене голодними очима… бо я ж нівроку гладкий. А Смок? Він був ледь живий. Попорався трохи, допомагаючи нужденним сивашам, та так і заснув рачки, йому ввижалося, що він набиває казанка снігом. Я йому наготував свою постіль і, вірте мені, уклав як дитину, — такий він був знесилений. Отож. А золото й зубочистки я виграв. Бо ж справдилось моє пророцтво.

— Стій! — гукнув Смок на собак, налягаючи всією вагою на жердину, щоб зупинити санки.

— В чім справа? — здивувався Малий. — Адже ж води тут нема.

— Ні, але поглянь на цю стежку праворуч. Я думав, що тут ніхто не зимує.

Вони спинилися. Собаки миттю закопались у сніг і почали вигризати шматочки криги з-поміж пазурів. Ще п'ять хвилин тому ця крига була водою. Тварини провалилися в джерело, притрушене снігом; воно витікало десь з берега й стояло калюжею поверх три-футової товщі льоду, який скував річку Нордбеска.

— Уперше чую, що на Нордбесці хтось живе, — сказав Малий, уважно дивлячись на ледве помітний слід, вкритий шаром снігу два фути завтовшки. Стежка під прямим кутом перетинала річище і вела до гирла невеличкого струмка, що тік ліворуч. — Можливо, це мисливці тягли тут колись свої манатки.

Смок, не кидаючи рукавиць, розгріб пухкий сніг і спинився, міркуючи.

— Ні. Тут їздили в обидва боки, але останній раз — вгору по річці. Хто б ці люди не були, вони ще тут, бо цим шляхом кілька тижнів не їжджено. Але що їх держить тут, хотів би я знати?

— А мене цікавить, де ми будемо ночувати, — сказав Малий, безнадійно дивлячись на обрій, де передвечірній присмерк вже переходив у нічну темряву.