На лихо, Жожо знову згадав про акул, і чимало доклав Бандала зусиль, аби відкрутитися від ризикованої подорожі.

Але, на щастя, його служба в містера Джона тривала недовго.

Не минуло й місяця, як Жожо поїхав до великого міста Коломбо, щоб там ходити до школи й стати освіченою людиною та джентльменом.

Те, що Бандала мав за щастя — позбувся відповідальності за панича, — на Тікірі вплинуло зовсім інакше. Він ніколи не турбувався про безпеку Жожо так, як Бандала, тож роль охоронця була для нього легка. Але тепер усе докорінно змінилося. Бандала повернувся до кухні, а Тікірі пані Ліндсей відвела малопринадну роль хлопця на побігеньках, що на практиці означало бути напохваті у всіх; тобто виконувати найнеприємніші доручення. Чистити черевики, виносити попіл і розпалювати вогонь — то ще приємна праця. Гірше, що доводилося дбати про ванну та вбиральню.

У порожньому ванькирчику з нетинькованої цегли були ванна, душ із бляшаним баком на воду, який треба заповнювати з даху, та великий дерев'яний цебер. У холодних шпарах поміж цеглин, звісно ж, сиділи найрізноманітніші комахи. Хоча здебільша це були нешкідливі жучки, однак пані Ліндсей гнітила невідчепна думка, що на цій страшній землі отруйне геть усе, що бігає, літає, пищить, сичить, хай навіть і німе, але що має понад дві ноги. Вона твердо була переконана: у ванній ніщо не повинно рухатись і пищати, крім неї самої. Сувора відповідальність за це покладалася на челядь. А челядь спихала цю халепу на найпослідущого з-поміж себе.

Цього нещасного звали Тікірі, і, крім великої, негарної голови, він мав кволе тільце й дві руки, в яких щоранку тримав лопатку й прутик. Прутиком штурхав у шпарки в стіні, виганяючи нечисть, а лопаткою вбивав ту нечисть, як ляскавкою на мух, і виносив.

Подеколи, на жаль, не допомагала й ця зброя. Якось пані Ліндсей виявила у ванні жабу, котра, без сумніву, прослизнула туди після того, як Тікірі пішов, або впала зі стелі, куди Тікірі не діставав. Був з того переполох, але не такий страшний, як за тиждень, коли мурахи забили душ і пані Ліндсей довелося власноручно обливатися водою з цебра.

За те, що вона випадково вилила на себе втопленого скорпіона, Тікірі аж ніяк не міг відповідати. Він справді дуже старанно обдивився цебер, перш ніж наносити до нього вранці води, і не вкмітив у ньому нічого підозрілого. Як туди дістався скорпіон — не міг збагнути, хоч убий… А коли вже туди заліз, то чого втопився, чого не зостався живий, мерзотник! Була то жахлива, кровожерна думка, однак вона ніяк не хотіла залишати мозок Тікірі.

Якби скорпіон був не втопився, то вжалив би пані Ліндсей — і було би по пані Ліндсей. Хоча ні — так далеко кровожерність Тікірі не сягала — хай би пані просто була покусана й мусила б довго лежати в постелі й не купалась би! Він, Тікірі, мав би так само давати лад у ванній, але тільки для пана Ліндсея, а той так не кричав, не дратувався й не пищав.

З часом Тікірі звик і до примх, і до крику пані Ліндсей, але не зовсім. Кінець кінцем він був майже радий, коли пані Ліндсей вигнала його за пригоду з дельфінами.

Сталося це десь через рік, коли Жожо вернувся з Коломбо на канікули. Приїхав з пані і паном Ліндсеєм в автомобілі, повному валіз, став перед верандою, роздивився й сказав:

— То це наше бунгало! Я майже забув про нього.

Він звав тепер будинок «бунгало», як усі дорослі англійці, розмовляв по-англійськи, але Бандала й Тікірі його розуміли — за рік вони непогано перейняли чужу мову од своїх панів.

— А це Тісса, — поплескав Жожо Бандалиного батька по плечу. — Про тебе я теж майже забув.

Тісса, всміхаючись, уклонився. Жожо обернувся до Бандали з Тікірі: вони стояли серед челяді, яка вишикувалася під верандою, вітаючи пана Джона.

— Стань біля тих хлопців, — сказала пані Ліндсей. — Хай я побачу, як ти виріс.

Жожо став до них, але не поруч, а обличчя до обличчя.

— А це Тікірі та Бандала! — засміявся. — Вас я не забув.

Бандала зрадів, Тікірі —ні: Жожо переріс його на півголови, хоча торік був куди менший. І не тільки це — Жожо тепер мав дуже тіло й ноги, і підборіддя кутасте, як кулак. Надто підборіддя впало до ока Тікірі; йому здалося, що воно випромінює більше сили, ніж широкі плечі Жожо. Відвівши погляд від підборіддя, Тікірі помітив бамбуковий ціпок, що його Жожо тримав у руці. Ні, це був не той старий із викарбуваними літерами, якого зламала мавпа вандура, спричинивши тим смерть Каранги. Ця палиця була тонша, гладенько обстругана, відполірована, а на одному кінці мала ще й петлю з коричневої шкіри.

Ніби помітивши погляд Тікірі, Жожо розітнув палицею повітря:

— Їжджу на коні, — гордо повідомив він. — А як ви?

— Ми — нічого, — відказав Бандала по-англійськи: на відміну од Тікірі, він не лише розумів, а вже й трохи говорив по-їхньому. — Власне, не нічого. Ми працюємо.

— Гм, — сказав Жожо. — Це погано.

Справді, було це погано, бо другого ж дня Жожо згадав про одну забуту справу. Якщо правду казати, то про неї несамохіть нагадав йому Тікірі.

Усі троє сновигали під верандою в тяжкій передобідній задусі, мляво перемовлялися, обливаючись потом. Пані знову прикріпила обох хлопців до Жожо як слуг і охоронців, усе було знову по-старому, лишень стек у Жожо виблискував новизною.

— Це англійський вершницький стек, — пояснив Жожо. — Ним я стьобаю коня.

Тікірі, звісно, не повірив: по-перше, ціпок був з бамбука, який росте тут, на Ланці, а не в Англії, де майже зовсім нема сонця, а по-друге, стьобав Жожо не коня, а своїм звичаєм, як і колись, ящірок, що повзали по стінах.

— Ти маєш на увазі справжнього коня? — спитав з недовірою.

Жожо засміявся:

— Авжеж, справжнього коня! А що, я схожий на того, хто їздить на дерев'яному? В Коломбо я маю поні. Це такі низькорослі коні, тобто щось таке, як ти, тільки, словом, серед коней, і на них я гасаю зі страшною швидкістю. Ти б на мене подивився!

Тікірі хвилю мовчав. Згадка про низькорослих дійняла його до живого.

— Може, ти й справді їздиш на чомусь, що подібне до коня, — промовив згодом похмуро. — Але ми їздимо на справжньому човні…

— Та ні, не їздимо, — сквапно урвав його Бандала. — Нема в нас ніякого човна.

— Є!

Жожо звів брови:

— То хто з вас двох бреше? Хто? Признавайтесь, а я його почастую стеком. Бо брехати не годиться, а надто білому панові. Цього нас учили в школі.

— Я не брешу, — запротестував Бандала. — Нема в нас човна.

— Але можемо його в декого позичити! — швиденьке сказав Тікірі. Аж дуже не хотілось йому скуштувати стека; не тому, що боляче, а тому, що тоді уподібнився б до ящірки, а чи до того поні Жожо. — Можемо! Як тоді!

— Де там! — перебив Бандала. — Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…

Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:

— Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.

— Чого регочеш? — спитав Жожо грізно.

— Що ти нас захищатимеш.

— Хочеш це бачити?

— Хочу!

— То побачиш. І ще сьогодні.

— Де там сьогодні, — Бандала востаннє спробував урятувати становище. — Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.

— А коли це буде?

— Ми тобі скажемо.

— Гаразд, — мовив задоволено Жожо. — Але не думайте, що вам пощастить обдурити мене! Я вивчав у школі речі, про які ви й гадки не маєте, і тепер я вдесятеро меткіший від будь-якого чорного хлопця на світі!

— Авжеж, — погодився Бандала й подумав: воно-то так, Жожо напевно дуже меткий — це ж не жарт учитися у школі в Коломбо, але все ж не такий меткий, щоб міг на відстані підглядати за дядьком Вікреною.

Як на лихо, за два тижні Жожо навідав батька в його канцелярії коло опалових копалень і раптом побачив у вікно Вікрену, що очікував на шосе автобуса. Жожо миттю вибіг надвір.