— Може, — сказав Тікірі. — Може, все те ви маєте. Але всенький світ вам таки, не належить. Що ви маєте під землею? Скажи, що ви маєте там? Нічого. Нічого й нічого.

— Ти так гадаєш? — осміхнувся Жожо. Мить глузливо споглядав Тікірі, примруживши очі, відтак процідив: — Щоб знав: під землею ми маємо рабів.

Тікірі перехопило подих. Він зрозумів, у кого мітить Жожо, кого хоче образити. Його небіжчика батька.

— Ти… Ти!.. — видихнув тяжко. Ступнув крок. Кулаки йому самі стислись, аж боляче засвербіли вчорашні мозолі. — Ти!..

Тут Жожо схопився з крісла, підніс батожище над головою, і на мент здалося, що шнур із бегемотової шкури свиснув у повітрі. Насправді ж то лишень панич засичав-засміявся.

— Ти… ти собако! — затнувся Тікірі.

— Бандало! — зарепетував Жожо. Він уже не сміявся. Але й не стьобнув. — Бандало! Зв'яжи його!

— Нема чим, — сказав Бандала тихо. Він досі горбився за кріслом, очі в нього були розплющені так широко, що в них відбивався фіалковий блиск крайнеба.

— Зв'яжи його, чуєш? Наказую тобі це! Бандала потупив очі й сягнув рукою до паска по мотузяний зашморг, з якого скористався хвилю тому, коли спинався на кокосову пальму, й пішов з тим зашморгом до Тікірі.

— Обернися! — сказав.

Він стояв упритул перед Тікірі, заступаючи йому Жожо.

— Тікай! — шепотів, не ворушачи губами. — Мерщій штовхни мене й тікай. Я тебе не дожену.

Тікірі не ворухнувся. Тільки підняв руки й схрестив зап'ястя, щоб полегшити Бандалі роботу.

— Дурню, — сичав Бандала. — Дурню… — Надів зашморг на кісточки Тікірі й стягнув. — Я його спутав, пане, — промовив уголос.

— А тепер прив'яжи його до пальми! — засміявся Жожо. — Обличчям до стовбура. Отак, гаразд. А тепер полічи риски, які накреслив пальцем на грунті.

— Дві, пане, — сказав Бандала.

— Ні, три! — виправив його Жожо. — Ти третьої не накреслив.

— Ви не звеліли мені, пане.

Жожо протягнув шнур нагая між пальцями, ніби зцідив з нього воду:

— Ти повинен іще багато дечого навчитися. Затям собі гаразд, що коли хто мене образить, ти маєш зробити карб. Це зветься бухгалтерією, розумієш? Ти — більше ніж слуга, ти бухгалтер моєї честі!

— Як вам завгодно, пане. Жожо простягнув йому нагай:

— А тепер усип йому. За кожну риску десять ударів. Він такий чорний, що сам я не хочу об нього калятися.

Бандала взяв нагай.

— Виконуй!

— Слухаюсь, пане, — сказав Бандала. Він тримав нагай у руці, дивився на сонце, що поволі поринало в море, і прагнув поринути разом із ним і ніколи більше не бачити неба. Ніколи більше вже не говорити «Слухаюсь, пане!», ніколи більше не бачити білого світу, бо на світі є Жожо Ліндсей. А головне — ніколи більше не бачити кокосової пальми, бо коло одної з них ось зараз стоїть Тікірі, і гола спина така рівна — випростана, виструнчена, і голова його височить аж до неба.

— Ах, Бандало, брехав я! — проникливо вигукнув Тікірі. — У смерті твого брата винна не мавпа вандура, а Жожо Ліндсей! Я знав це, але брехав сам собі, щоб не було мені так тяжко на серці. Відшмагай мене за це, Бандало, коли ти вже став катом!

— Я не кат! — сказав Бандала тремтячим голосом.

— Уперіщ його! Він тоді не такої заспіває! — верещав Жожо.

— Я не кат! — повторив Бандала гнівно. Він усе ще дивився на сонце навзаході, з якого залишилася тільки рожева половина, подібна до рожевого острівця, що пливе далеко в океані, — справжнього раю, бо до нього не досягне жоден пан, жоден Жожо Ліндсей.

— Бий! — вереснув Жожо.

Але Бандала пожбурив нагай у море, і той мигнув на тлі неба, як звивиста блискавка…

Нагай іще не впав, а Бандала сягнув рукою до паска по ніж і скочив до пальми.

Водночас Жожо метнувсь уперед:

— Ти чорна тварюка!

Бандал не мав уже часу перерізати Тікірі пута: Жожо висів йому на шиї і душив обома руками за горло.

— Пусти… Пуст… — захрипів Бандала.

Але Жожо не пускав; Бандала замахнув розпачливо руками, і Жожо надсадно завищав:

— Уколов мене! Порізав!

— Ні! — вигукнув Бандала. Він остовпів. Круглими з жаху очима втупився на червоне вістря ножа. — Ні! Не кольнув!

Але Жожо щодуху мчав до веранди, піднявши вгору поранену руку, ніби хотів її показати всім своїм літакам, і танкам, і підводним човнам, і кораблям… ніби хотів підняти весь білий світ на покару цього злочину:

— Він порізав мене! Цей брудний негр!..

— Ні, я не хотів… — пролебедів Бандала ще раз і востаннє. Несподівано правець у нього минув. Коли Бандала перерізав мотузку, сонце якраз ізникало в морі, але лілуваті клапті ще кілька хвилин тріпотіли в повітрі, наче пташки. Обидва хлопці мовчки кинулись до річки. Позаду них досі чулися зойки Жожо. Потому обоє сиділи в бамбуковій гущавині, було невимовно тихо, тільки час від часу сплескувала хвилька, поспішаючи до океану й до рожевого острівця — справжнього раю, котрий — лишенько — вже також зник у морі. На небі блищав останній кривавий жмут його відблиску.

— Ох… — видихнув Бандала, пойнятий жахом. І знов — Ох… ох… — Більш ні на що він не спромігся, тільки на ці зітхання.

— Цить, — нарешті озвався Тікірі. — Таж не забив ти його.

— Ні, — прошепотів Бандала. — Але він наштрикнувся на ніж, і це так само страшно. Скаже, що я хотів його зарізати.

— Тоді він брехун!

Бандала мовчав, але Тікірі в сутінках бачив його обличчя, звернене до неба, мов шукало там правду.

— Так, — повторив Тікірі. — Він брехун і нікчема.

— Ах, — скімлив Бандала. — Що тепер буде? Мене посадять до в'язниці, а батька проженуть, бо порізати сагіба — це ж, боже мій!.. Ой, що буде, що буде!

Тут Тікірі зрозумів, що Бандала його не чує й шукає він не правди, а виходу із скрути.

— Піди, Бандало, — запропонував, — і зверни все на мене.

— Ох, — схлипнув Бандала, — чом ти не втік, як я тобі радив! Чом не захищався, чом мене не відіпхнув!

— Не знаю, — стенув плечима Тікірі. — Може, хотів дізнатися, що ти вчиниш.

Бандала сховав обличчя в долонях:

— Я вчинив найгірший злочин. Тепер мушу втекти кудись далеко, нічого іншого мені не випадає.

— Чудово! — засміявся Тікірі й став на рівні. — Отже, тікаймо!

Проте Бандала скулено сидів у бамбуковій гущавині, й Тікірі мусив тричі повторити:

— Тікаймо! Удвох тікаймо! Я піду з тобою! Аж тоді Бандала підвівся:

— Але куди? Зараз же темно.

— Уранці буде світло. Тим часом сховаємось у Вікрени.

Бандала не відказав нічого. Тільки коли вони тихенько перебігли по бамбуковому містку на той бік річки й забачили перед собою чорну тінь старої фортеці, він жалібно промовив:

— Ах, мої пальми!

Тікірі знав, що то він прощається з чотирма пальмами, які стояли за його хатою, були позначені блакитною смугою й належали не панові Альвару, а Тіссі.

— Може, ти їх ще колись побачиш, Бандало. Як я ті свої. — Він мав на увазі дві пальми, позначені жовтою смугою, що належали його матері.

— Ні. Вже ніколи!

— Гаразд, — мовив Тікірі. — Отже, вже ніколи. Тим краще. Підемо до джунглів, приборкаємо слонів і будемо найдужчі в світі.

— Я не хочу приборкувати слонів! Я хочу бачити довкола себе море!

— Гаразд, — погодився Тікірі. — Тоді підемо узбережжям, доки вподобаємо собі гарну місцину, де й замешкаємо. Коли ти оженишся і я вже буду більше не потрібний тобі, то я піду до джунглів приборкувати слонів.

— Ти мене не розумієш, — прошепотів Бандала. — Я не хочу йти узбережжям.

Тікірі нетямуще розвів руками:

— Дивні твої слова. Сумуєш за морем і не хочеш іти побіля нього. То що ж ти тоді хочеш?

Але Бандала нічого певного не сказав, бо в думках його панувало цілковите безладдя.

Серце стискала. невиразна туга, що її породило криваве сонце, коли воно заходило і від нього залишилась одна половина, мовби острівець-рай, до якого ніколи не допливе жоден Жожо, жоден інший білий.

— Мабуть, я такий дурень, що мені не поміг навіть ігуанячий язик, — зітхнув Бандала нарешті. — Або ж я страхополох.