— Знову знесилів? — здивувався Вандала.

— Я?! — Тікірі одним скоком наздогнав приятеля й випнув груди. — Той, хто позавчора переміг машину пана Альвара, не зна, що таке втома!

— Правда, — погодився Вандала.

Він радів з того, що Тікірі згадав про цю плавбу. Вандала був переконаний, що в цій згадці таїться велика сила. Хто витримав веслувати стільки, як дядько Вікрена й Дгаму, той справді може покластися на себе. Було це таке саме дивовижне, як ігуанячий язик, загорнений у листок щавлю, — з'їв його раз, а маєш досить розуму на всеньке життя. Бо навіть Бандалі здалося, що плавба до Мінгаладона — це куди більше чудо; бо ящірчин язик ти проковтнув, нічого про нього не відаючи, а от з веслом ти гарував, отже, ця міць і витривалість — плід твоїх власних зусиль. Дарма що з них двох, котрі блукають зараз мертвим лісом, через ігуанячого язика кмітливий лише один, до плавби здатні обидва.

Так подумав Бандала, і йому стало трохи краще.

— Мені вже не дуже хочеться їсти й пити, — сказав Бандала.

— Я це саме хотів сказати тобі, — мовив Тікірі.

Поглянули один на одного й усміхнулися, зціпивши зуби, щоб жоден з них не забачив сухого язика іншого. Але як ти сховаєш шорсткі, наче скоринка, губи? Хлопці ще раз усміхнулись і далі мовчки брели підліском, тепер уже не так швидко, аби тільки вистачило сил іти якнайдовше. Весь час ішли за сонцем. І їм, виснаженим і спраглим, здавалося, ніби сонце їх жаліє і йде їм назустріч…

Відтак — саме тієї миті, коли Тікірі показав на білясту чарочку чотиригодинної квітки, — переконалися, що видиво це не облудне. Сонце справді йшло їм назустріч, хоч не так, як вони собі перше уявляли: воно сходило зі своєї незмірної висоти, опускалось їм перед очима, наче монета на нитці, що нею сінгальські матері бавлять немовлят, аби пручили ручки й сміялися. Саме так до них наближалося сонце, тільки куди повільніше. Вони зупинились.

Обидва пильно дивилися на білясту квітку, яку знайшов Тікірі, й знали, що зараз щонайменше четверта година пополудні, бо чотиригодинна квітка розкривається саме о четвертій. Хоч, мабуть, зараз куди пізніше. А о шостій буде темно…

Все це промайнуло їм у голові, коли Тікірі збуджено засміявся:

— Як тут росте квітка, то це означає, що ми кудись наближаємось. Бо досі ми жодної квітки не здибали.

— Можливо. А мо' вони були скрізь, тільки закриті, тому ми їх і не помітили, — сказав Бандала.

Тікірі мовчав. Що він міг на це відповісти? Відтак підвів голову:

— Гаразд! Та якщо хвилину тому вони були закриті, то це означає, що зараз тільки чотири години, тобто ми маємо ще дві години часу.

Бандала здвигнув плечима. Хлопці знов рушили. Невдовзі натрапили на цілі оберемки чотиригодинних квіток, і їхній настрій покращав, бо справді здавалося, що вони прийшли туди, де росте й щось інше, ніж яловий підлісок та виснажені каучуконоси.

Але квітки скоро зникли, і хлопців знов огорнула тривога: ні до чого вони не наближалися, хіба що до сонця, котре опустилося настільки, що вони його бачили крізь сплетіння дерев. Пленталися далі під тягарем безнадії, виснажені голодом і змучені спрагою, і тільки невдовзі перед тим, як сонце торкнулося обрію, вони перемогли зачарований ліс.

Найперше з'явилися три осяйні птахи. Два були золоті папуги з родини оріолів — із скреготливим криком здійнялися вони звідкілясь; а третій був орел-гадюкоїд із животом жовтогарячим, немов одіж буддистських ченців. Вони побачили крізь рідкі крони каучуконосів, як він кружляє над лісом, схожий на крилатий помаранч.

Зашелестів у підліску сірий заєць.

А тоді — без переходу, без попередження — лабіринт каучукових дерев змінився широкою смугою рододендронових кущів.

Хлопці радісно вигукнули, побігли… і враз обидва спинилися. За смугою рододендронів, що перші уп'ялися до випаленої землі, оточивши плантацію, спускалася широка долина, наче вистелена зеленою піною. Тисячі й тисячі бульбашок блищали там різними відтінками зеленого кольору, й кожна з тих бульбашок означала дерево, деревце або кущ. Або купу дерев. Або клапоть чагарів. Або крону столітнього велетня… Мільйони бульбашок, ніби хтось розчинив у океані мільйони й мільйони зелених куснів мила.

Так це здавалося Бандалі, котрий у Ліндсеєвій кухні часто мусив мити руки зеленим милом із пальмової олії. Але піна з цього казкового духмяного мила не була така зелена, як кучерява повінь, що на неї теперки він дививсь, як ті безмежні джунглі, що буяли в нього перед очима. Він ладен був заприсягтися, що чує тріск бруньок, які розпукуються, тріск листя, яке розвивається, тріск плодів, з яких бризка сік…

— Море! — видихнув Бандала.

Але це не було море: рослини жили, бубнявіли, бростилися, тремтіли — однак були нерухомі. Жодної хвилі.

— Слони! — вигукнув Тікірі й мав більшу правду, хоч над зеленню ніде не височіла сіра слонова спина. Але слони тут, певно, були, ховаючись десь там глибше, в тіні, і жила тут, мабуть, сила-силенна звірів, куди більше, ніж рослин: хтозна-скільки птахів, ігуанів, шакалів, оленів-самбарів, леопардів, вивірок, мавп. Але найбільше мавп і птахів! Допіру хлопці вийшли з мертвої плантації, почувся зляканий крик, зелень найближчих чагарів захвилювалася, здійнялися зграї птахів, коричневі мавпочки, пронизливо репетуючи, чкуряли вгору і, вмостившись там, осміхалися, щирячи зуби.

Було так, ніби тріснула велетенська клітка. Не клітка зі звірами й птахами, а клітка із срібних деревець, в якій так довго були ув'язнені хлопці. Захмелілі, вони розглянулися… і водночас обоє пірвалися до хлібного дерева, що росло скраю джунглів, осипане плодами, привішеними просто до стовбура і грубезних гілок, як величезні ягоди. Жовтий м'якуш мав кислуватий присмак, і вкупі з голодом друзі вгамували й найпекучішу спрагу.

Тепер сонце висіло низенько над другим берегом долини, і джунглі наче спалахнули. Був саме час шукати притулок. Хлопці відітнули кілька довгих пагонів ліан, що плазували по стовбурах дерев або звисали донизу, наче обірвані линви. Озброївшись так, хлопці вилізли на хлібне дерево; його майже голі гілляки здались їм найбезпечнішими: ні леопард, ні ведмідь, які люблять чигати на здобич із дерев, не оберуть собі хлібне дерево саме тому, що рідка його крона — поганий сховок.

На першій гілці вони, здивовані, уздріли хамелеона, котрий, як правило, замешкує в бананових деревах. А тут, бач, умостився на хлібному дереві. Сидів непорушно, забарвлений під колір стовбура — жовто-фіалковий, тільки його срібний язик час від часу метався по комах: так, ніби стріляв срібними стрілами. Хлопці не прогнали хамелеона. Вмостилися трохи вище, але ще не прив'язалися — не було сили. Почували, що не заснуть саме через ту втому. Або, може, через те, що гілляки були дуже тверді й незручні. Або, може, й через тугу.

Так, туга, страшна туга не давала їм склепити очі. Сонце стало як кров червоне, і вони мусили стежити за ним, хотіли того чи не хотіли. На це саме сонце, може, зараз дивляться обидві їх матері, й Тісса, й Вікрена… це саме сонце забарвлювало в червоне верхів'я кокосових пальм на узбережжі й на острівці Калудуві, бо сонце одне, і в цьому є якась утіха, принаймні знаєш, що його бачать усі, зокрема ті, за ким ти тужиш. Хоч дивно, що псі бачать ту саму річ, але не бачать один одного.

Туга росла й росла, аж Тікірі не витримав і розв'язав кінець саронга:

— Поглянь, що маю!

Самоцвіт горів криваво, як і все довкола.

— Де це ти взяв?

— Удома. Найшов.

— Краще сховай і ніколи більше не показуй, — порадив Бандала. — Коли б це побачив який-небудь сагіб, то сказав би, що ти поцупив.

— Тут нема ніяких сагібів.

— Направду?

Тікірі не відказав. Сховав свій скарб, а що сонце опустилось іще нижче, то він виліз на вищу гілку, аби його бачити довше й так віддалити ніч.

— Ходи тут! — крикнув. — Там щось витикається.

— Що?

— Ніби комини.

— Ну, тоді там копальні або фабрика й сагіби, — сказав пригнічено Бандала. — Не втечемо від них, допоки не знайдемо рожевого… — затнувся. Нікому не хотів розказати про свою мрію, навіть Тікірі. Ніби соромився… або, може, боявся, що коли обмовився б про цей свій рожевий острівець, то, мабуть, перестав би в нього вірити, бо Тікірі взяв би його на кпини.