Хлопцям перехопило дух.

Це вперше після смерті Бандалиного брата Каранги вони знову бачили гіканеллу, супутницю кобри.

Завмерли.

І гіканелла завмерла теж — геть-чисто, як тоді, перед кількома роками, — тільки голову підвела, міряючи їх банькатими очима.

— Назад! — вигукнув Бандала.

Втім, гіканелла миттю зникла, ніби в ній розкрутилася невидима пружина.

— Краще вперед, — шепнув Тікірі. — Кобра ж напевно йде за нею.

Кількома великими стрибками подолали те місце. Стали, огледілись. У траві ніщо не ворухнулося, жодне стебельце.

— А хай йому всячина! — буркнув Тікірі. — Колись ми не були такі страхопуди.

— Колись ми були вдома.

— Кобра вдома така сама, як у джунглях!

— Але ми страшенно самотні, — сказав Бандала. — Треба вирізати собі довгого прута…

Тікірі спохмурнів. Прут, чи довгий, чи короткий, щось йому дуже яскраво нагадував — або когось. Але хлопець не перечив, коли Бандала всунув йому прута до руки. Справді найрозумніше не покладатися на випадок, а, перш ніж ступити, штрикнути в зарості трави.

Невдовзі побачили, що так вони йдуть дуже поволі, тож, поміркувавши, вирішили замінити гнучкі прути міцнішими палицями — сунутимуть їх перед собою так, щоб кінець розорював траву, наче плуг. Як розумно вони ухвалили, переконалися десь за годину, коли з трави вигулькнула маленька зелена гадючка й уп'ялася в Бандалину палицю. Був це отруйний тік-палонга, гірший ворог від кобри, бо при зустрічі нападає.

Тепер вони вже сходили схилом на другому боці долини й з великою полегкістю помічали, що трава рідша. Її віхті росли тепер нарізно, а згодом і зовсім їх не стало — була тільки гола, волога земля, змішана з камінцями, на якій виднілися численні сліди звірів. Отже, поблизу десь є вода, і хлопці трішечки змінили напрямок, щоб іти за цими слідами. І справді, невдовзі їм відкрилась утоптана місцина, посеред якої блищала вода. Була це лиш невелика калюжа, але вода в ній здалася чиста. Хлопці з насолодою напилися. І відразу ж відчули голод.

— Спочинемо? — запропонував Бандала. — Хто відпочива, той наче їсть.

Випробували це. Застромили одну палицю в грунт, аби її тінь показувала їм не лише напрямок, а й плин часу, лягли біля води й дивилися в небо без жодної хмарки… почали дрімати, коли їх збудив тріск у чагарях. Вискочили саме враз, щоб побачити красеня самбара. Олень стрімголов дременув, звідки прийшов. Тікірі з палицею в руці метнувся за ним: а мо' дожену і вб'ю, але темно-коричнева оленева спина з кумедним світлим хвостиком миттю щезла в гущавині. Однак зусилля Тікірі дало плоди, і то в буквальному розумінні слова: вертаючи, угледів він дике мангове дерево з червонястими плодами — перше, що вони сьогодні знайшли. Отже, на тій щасливій галявині хлопці вгамували і спрагу, і голод.

Тінь од застромленої палиці стала видимо коротша, надходив полудень, і хлопцям нічого не лишалось, як іти далі. Однак вони не завдавали собі клопоту вернутися до того місця, де збочили. Одне, що найти його не так легко, а по-друге, ясно ж бо, що всі дороги на захід доведуть до мети.

До якої мети?

Мета… Що це? Місце, куди прагнеш дійти. Або наслідок, що його прагнеш досягти. Чи знали вони таке місце? Чи могли собі уявити якийсь добрий наслідок? Так і ні. Мандрували кудись, де б їм краще жилося; то мав бути наслідок їхньої дороги. Але місця, де б вони могли цього досягти, не знали…

Ішли. Відтак стали на вершині схилу, на скелі, що самотньо височіла над повінню зелені, і серця їм закалатали: недалеко — рукою дістанеш — стирчали з джунглів оті три таємничі півкулі, що їх учора ввечері й сьогодні вранці хлопці роздивлялися з верховіття хлібного дерева. Тоді вони видавалися велетенськими. Нині були ще більші. Їхні круглі боки зводилися над безмежною рівниною, як схили гір, їхні шпичаки націлялися в небо… Але очі хлопців уже роздивилися, що це не гори, ані голки або стебла, а витвір людських рук.

Однак, скільки око сягало, не видно було жодної людини, не кажучи про хати.

— Це моє місце! — натхненно вигукнув Тікірі. — Це велети звели, тут мешкають велети!

— Дурниці, — цитьнув на нього Бандала.

— А як не велети — тоді слони!

Бандала поклав собі мовчати. Не хотілося йому ловити Тікірі на слові й доводити, що слони ніколи нічого не будували, навіть такого гнізда, як малі червоні мурахи, а що вже таку штучну гору — то й поготів. Доводити це безглуздо. Тікірі — навіжений.

— Я радий, що ми добулися саме до цього місця, — сказав Бандала, коли вони злізли зі скелі й пішли далі. — Як я ще вчора казав, що коли є на Ланці місце, де нема ані сліду англійців, то це тут.

— Авжеж. Вони бояться слонів.

— Не бояться вони нічого. Стріляють слонів.

— Але не зугарні їх приборкати. Ти коли бачив білого магаута? Або чув про нього?

Бандала нетерпляче похитав головою.

— Не про слонів зараз мова. Тут святе місце. Того білі сюди й не зважаться… Або, скажімо, вони й зважились би, — зупинив Бандала Тікірі, який хотів щось сказати, — але все

'

— Як ти цього дійшов?

— У тій плантації. Доки з дерев струменів сік, був там і сагіб, бо той сік — багатство. Але допіру перестав текти — сагіб пішов собі.

— Гм… — муркнув Тікірі замислено. — То, гадаєш, пан Ліндсей теж ушиється, як удома в нас витягне з-під землі всенькі самоцвіти? То було б добре… Хоча, — додав смутно, — хоча самоцвітам у нас не буде краю. Бо ж ціла Ланка зроблена із самоцвітів. Цього дійшов уже я.

— Як?

— А так, — мовив Тікірі таємниче. — Думаєш, ти один такий, у кого варить казанок?

Перш ніж Бандала зміг відказати, розступилися джунглі, і на широкому просторі, порослому сухою травою, хлопці побачили істоту, яка вразила їх і налякала дужче, ніж перед тим гадюка тік-палонга. Була це жінка в білому європейському одягу, як дві краплі води схожому на той, що його носила пані Ліндсей. Жінка стояла спиною до них біля купи якогось довгастого каміння й завзято водила олівцем по аркуші паперу.

Сон про чарівне місце без сагібів нараз розтанув.

Першої миті хлопці не сумнівалися, що то не хто інший, як пані Ліндсей: вона або всюдисуща — так гадав Тікірі, — або, незбагненно як, змогла найти їх і тут, аби покарати зате, що поранили її сина Жожо, — так пояснював її присутність Бандала.

— Назад! — просичав він так само, як опівдні, коли вони спіткалися з гіканеллою.

Але Тікірі не зрушив з місця.

— Постривай!..

— Та це ж пані…

— Ні! — засміявся Тікірі, який уже щось помітив. — Поглянь, у неї чорне волосся!

— Тьху… — здивувався Бандала. Йому було прикро, що цей раз Тікірі виявив більшу спостережливість, аніж він. Але хоч як би ця жінка звалася, була вона мемсагіб. — Ходімо краще деінде.

Може б, Тікірі його й послухав, але жінка в білому почула їхню розмову й обернулася.

А хлопці й далі стояли, зчудовані не менше, ніж перед хвилею. В цієї жінки, одягненої, як пані Ліндсей, навіть у такому самому брилі, було бронзове обличчя, як у їхніх матерів. Це не європейка!

— У чому річ? Чого ви хочете йти деінде? — усміхнулася жінка; говорила вона по-сінгальськи, тільки з дивною вимовою і взагалі трошки інакше, ніж вони.

— То ми так… — сказав Тікірі, котрий отямився перший. — Ми йдемо туди, де нема жодного англійця, і гадали, що ви… Але ви, мабуть, з Індії?

Жінка кивнула й, усміхнувшись, похвалила його за кмітливість. Справді, родом була вона з Індії, звалась Індіра Шардас, було їй тридцять три роки, і, якби хотіла, могла б додати до свого імені низку різних учених звань. Веселі мигдалевидні очі з великою цікавістю озирали обох хлопців:

— А чого ви йдете туди, де нема англійців? Мусите від них ховатися?

— Ви тому не вірте, що Тікірі каже, — відповів Бандала сквапно. Хоч жінка не була мемсагіб, але вона носила європейське вбрання й цілком могла бути на службі в якогось вельможного англійця, могла навіть бути його подругою. Про всяк випадок Бандала дав їй найвище, найпочесніше звання, яке знав: — О рані, о принцесо, ми собі звичайні хлопці й не вчинили нічого поганого…