— Усі ви слуги, — осміхнувся старий. — Доки нічого не бажаєте, будете слуги в тих, хто чогось бажає. Ви не чоловіки — лише тіні чоловіків. Я бачу то ліпше від тих, хто мені каже, що я не бачу нічого.

— Авжеж, — мовив Бандала; він уже збагнув, що цей дід Тінь, очевидячки, не тільки сліпий, а й причинний.

— Та вже ж. Я гаразд розрізняю свої тіні.

Старий замовк. Ото й добре. Бандалі не хотілося слухати про тіні. Він думав про Тікірі. Що з ним сталося, куди подівся?.. Мо' не знайшов учасно вокзалу в Анурадгапурі, бо ж до ладу не знав, кудою йти.

— Дядьку, — спитав Бандала, — коли приїде наступний потяг з Анурадгапури?

— Завтра о цій порі, — відказав старий. — Я добре його знаю — він приїздить одразу по полудні, коли тіні найрізкіші. Вранці потяг їде назад, але тоді тіні розпливчасті й сиві.

Бандала востаннє поглянув на спорожнілі вагони.

— Спасибі вам, дядьку. Хочете банан? У мене їх багато.

— Не хочу, — відказав старий. — Я не жебраю, як ченці. Вмію розбивати каміння.

Бандала устав і пішов. Слонів уже не було видно, але здалеку досі чувся брязкіт ланцюгів.

Сонце пекло, повітря тремтіло. Докруж міста Канді, наче краї великої зеленої миски, зводилися пагорки. Посеред міста леліло озерце, кругле, як мідяк, посеред озерця плив кругленький острівець, а посеред острівця росли чотири тоненькі арекові пальми, вгору і вниз, до неба і в глибину; ті, що стирчали в небо, були справдешні, а внизу були їхні перевернуті відбитки. Плесо лежало непорушне, мов скло, й здавалося, ніби чотири довгі стеблини, увінчані на обох кінцях зеленими чубчиками, висять у порожнечі.

Озерце оперізувала асфальтована дорога, якою мчали машини, а за дорогою бовваніли два буддистські храми, тонучи в квітучих кущах. І ченці, котрі сиділи на камінних приступках, у своєму жовтогарячому одязі, подібні були до тих квітучих кущів. Якийсь чернець повільно ступав берегом озера, в одній руці тримаючи свою жебрацьку карнавку, в другій — велику чорну парасолю, що захищала голену голову од сонячних променів.

Коли Бандала поклав йому до карнавки три банани, чернець зупинився, сунув банани до мішка, схованого під бганками жовтогарячої одежі, й пішов далі. Не мовив нічого. Та Бандала й не чекав слова дяки, бо той, хто обдаровує ченця, чинить велике добро, за яке йому віддячиться в наступному житті — отже, він, по суті, обдаровує сам себе; а коли вже має хтось подякувати, то тільки дарівник ченцеві за те, що чернець йому — дарівникові — надав можливість зробити добре діло. Але ченці, як правило, такі великодушні та скромні, що дяки не чекають: стане з них і дарівщини.

Це все Бандала знав змалечку — так його вчив батько Тісса, але йому нараз стало прикро, що чернець нічого не сказав. Не спитав: «Звідки ти, хлопче? Може, тебе гнітить що, довірся мені». Він, Бандала, відповів би: «Шановний, маю приятеля, котрий зветься Тікірі й котрий повинен би тут бути, але його нема…» А чернець йому сказав би… Ні, Бандала не уявляв собі, що сказав би чернець — певно, щось таке, що заспокоїло б тугу й сум'яття, бо ченці безмежно мудрі. І це Бандала знав од свого батька Тісси.

Але чернець мовчав, а Бандала йшов за ним, похиливши голову. Чернець зник у храмі з низькою шпичастою восьмигранною вежею, а Бандала безпорадно залишився стояти над ровом з водою, що відділяв храм од шосе й кишів черепахами. На містку через рів сиділа старенька з кошиком жовтих жертовних квітів.

— Що це воно за храм? — спитав її хлопець.

— О! — обурено вигукнула вона. — Ти, певно, безбожник, інакше-бо знав, що це храм Буддиного Зуба.

Бандала низько вклонився, бо він не був безбожник; тільки в суєті останніх днів геть забув, що в Канді є храм Зуба, найславетніший і найсвятіший на світі.

А тоді хлопець перейшов місток і вступив до місцини, де йому судилося багато чого зазнати.

На нього війнув приємний холодок, насичений пахом спалених жертв. Очі його, досі засліплені сонцем, тепер бачили тільки присмерк, сповнений холодних запаморочливих пахощів та жовтих каганців, що блимали далеко позаду, в густому мороці. Бандала йшов до них, до тих тремтливих вогників, бо вони ж горіли на найсвятішому місці. Біля них Бандала клякнув і зціпленими руками поклав останній банан на карнавку, що білілася на сходах. Більше нічого не роздивився він при світлі каганців, лише ту карнавку й сходи. Шепотів молитву, але думав про Тікірі й прагнув, щоб той опинився тут зараз або принаймні завтра в обід, коли приїде потяг… Тут Бандалі запаморочилася голова, може, від хвилювання, а може, від тяжких пахощів квітів та олії, що згоряла в каганцях. Він подріботів до найтемнішого кута й сів там, спершися спиною об стіну. Дивився на зірочки, що танцювали над каганцями. Очі йому невдовзі склепилися, зірочки-вогники зникли… Натомість з'явився нарешті Тікірі — він блукав джунглями в Анурадгапурі.

— Я тут! — крикнув щасливий Бандала.

На лихо, Тікірі не чув, Тікірі зник у чагарях. Бандала зостався сам із холодною змією, що обвилася йому довкола пліч…

Очутився.

Щось крижане справді торкалось його! Він зойкнув, підхопився.

Воднораз морок храму затремтів од оглушливого рику.

Тікірі за всеньке своє життя тримав у руках так мало грошей, що трохи розгубився, діставши великодушний Кудин дарунок — дві рупії. Навіть не знав, де їх подіти. Мав на собі лише сукню-саронг, а в ріжку саронга — фатальний самоцвіт, але покласти гроші до самоцвіту не хотів: не сумнівався-бо, що незабаром їх потребуватиме. Для чого, що за них купить — Тікірі не уявляв собі анітрохи. В цій хвилі не хотілося йому ні їсти, ні пити. Він одчував себе таким багатим, що був переконаний, ніби просто повинен щось купити — звісно, щось пишне, гарне-гарне, словом, річ, яку іншим разом купити не зміг би. Тільки от нічого йому не хотілося, хіба що авто — але на авто, звісно, навіть оцих двох чудових рупій не вистачить.

Стискаючи гроші в кулаці, почав Тікірі продиратися крізь натовп — і побачив сорочки.

Власне — дві сорочки.

Перша красувалася на тілі юнака з вусиками, котрий куняв за кермом легковушки, що стояла біля хідника. Друга висіла на тичці в глибині ятки, яку Тікірі спершу вважав за звичайну ятку торгівця одягом. Сорочку юнака з вусиками вже треба було б випрати, сорочка на тичці була новісінька — але й та, й та, як дві краплі води, однакові і однаково чудесні: на крикливо-блакитному тлі під крикливо-зеленими пальмами крикливо-червоні слони — їх гнали магаути з круглими чорними ротами — теж, певно, кричали…

Засліплений тією красою й до краю схвильований, Тікірі підступив ближче й побачив, що це не переносна ятка, а зовсім інше. Перед яткою в'юнкий магометанин у чалмі крутив руками колесо, геть пописане кольоровими цифрами та квітчастими словами, й закликав перехожих, аби простягнули руку по багатства, котрі належатимуть тому, хто їх перший забере.

— О віруючі! — вигукував магометанин. — Та й ви, невіруючі, всі ви підійдіть і простягніть долоню, аби я міг усипати до неї чудові дари! Бо те, що я на шкоду собі пропоную вам, є дар. Увечері я піду бідний і нещасний, а ви сяятимете багатством і щастям, мовби султани. Хіба оця сорочка не гідна султана? Може, султан має більше слонів, може, вони кращі? Ні, братове, ні! Не зважуся навіть сказати, скільки я заплатив за неї. Але ви заплатите лишень одну жалюгідну рупію й зможете дістати відразу три таких сорочки, бо я даю вам тричі стрілити в оце колесо фортуни. Три постріли, три сорочки, тричі по стільки слонів, скільки їх має нізам із Гайдарабада, найбагатший у цілій Індії.

Тим часом як щедрий чоловік отак вигукував і канючив, гострий погляд його ковзав сюди й туди по гурту цікавих, аж поки зупинився на Тікірі: найперше на його витріщених очах, потім на роззявленому роті й нарешті на хлопцевій руці, в якій блищало срібло. Чоловік відразу простягнув руку й, усміхаючись, ласкаво, проте дужо притяг хлопця до себе, ніби хотів стиснути його в обіймах.