Якби ті розбиті черевики стояли на підошвах, як це й має бути, то, може б, їх Тікірі взагалі не помітив. Але черевики стояли на п'ятах і цілилися носками вгору, в небо!

Тікірі вражено дивився на чудо, так вражено, що чоловік, якому черевики належали, голосно засміявся. Ляк прикув Тікірі до землі. А чоловік, що лежав досі на спині в чагарях, підклавши під голову якісь лахи, сів і висунувся з-за куща:

— Чого вилупився? Не бачив подертих черевиків, чи що?

— Ні, — вихопилось у Тікірі; він наполовину брехав, але наполовину казав правду: хоч розбитих черевиків бачив він чимало, але ніколи не бачив їх на ногах сагіба. Цей-бо чоловік, без сумніву, був сагіб, білий. Плечі мав могутніші, ніж будь-хто, кого досі стрічав Тікірі, а давно неголене лице його прикрашала білозуба усмішка. Цей велетенський хлоп'яга з плескатим носом, цей білий хлоп'яга в пом'ятій сорочці й з дірами на підошвах, подумав Тікірі, має куди більше зубів, ніж звичайні люди, і, мабуть, саме тому так нездоланно діє його усміх.

— То подивися, — сказав чоловік і підняв ногу, аби Тікірі міг краще роздивитися велетенського шкарбана. — То що ти тут шукаєш? Знаєш, що тут заборонено ходити?

— Еге, — відказав Тікірі. — Але ж я мушу десь спати.

— Он воно як! То заходь, — засміявся чоловік, розгорнув гілки, й здивований Тікірі побачив, що це не звичайний собі густий кущ, а деревце з широким похиленим до землі гіллям, яке творить довкола стовбура наче круглий намет. Була тут навіть підстилка з лахміття, мішків і рисової соломи, бляшаний кухоль з водою та щось у масному папері. При тьмяному світлі ліхтаря з побережжя, що пробивалося крізь заслону листя, Тікірі загледів і півбуханця хліба, а гостинний чоловік побачив, куди саме хлопцеві очі втупилися з найбільшою цікавістю.

— У тому папері вже самі кістки, — засміявся чоловік. — А кусень хліба можеш узяти. Ну-бо не соромся. У мене вдома такий самий хлопчина, і чорт зна, хто йому дає тепер їсти.

Він підшморгнув жартома носом, але пролунало це як зітхання; тоді чоловік справді засміявся, ліг на спину й знов вистромив ноги назовні: місця йому тут бракувало. Був це справді дуже великий міцний чоловік. Звався Грегоріс, був родом із Греції, міг підняти на плечах і голові п'ятьох чоловік, — з якими донедавна складав акробатичну групу в мандрівному цирку Ксавера. На лихо, пан Ксавер, теж грек і власник того сумнівного підприємства, втратив у Коломбо половину того, що заробив у Єгипті, і, аби не збанкрутувати остаточно, заставив увесь цирк од шпичака до останнього кілочка і з грішми зник, не дбаючи про те, що буде з його трупою. З п'ятьох Грегорісових товаришів троє подалися невідомо куди, двоє найнялися за кочегарів на танкери, а Грегорісові поталанило тільки в тому, що, опинившись без цента в кишені та без притулку, знайшов він цей зручний парк, названий на честь генерала Гордона, і це не менш зручне деревце. Тепер він заробляв собі на прожиток здебільша тим, що вранці ходив до моря збирати мушлічки, вирізав на них малюнки кокосових пальм, підписував «Коломбо», або «Цейлон», або те й те, пропонував багатим туристам — і часом справді продавав. Була то дурна праця, не гідна його м'язів. Як білий, він не смів працювати за платню, що її отримують місцеві чорнороби, а вищу, «білу» платню ніхто йому не хотів давати саме тому, що на ринку було доволі тубільців. Так Грегоріс зненацька став тим, кого сагіби презирливо звуть прибережними бродягами. Він не мав іншої ради: або збирати мушлічки, або жебрати перед аристократичними готелями й сподіватися, що з часом найметься на корабель і добудеться додому. І він сподівався, прагнув то впертіше, що його єдине щастя тут, славний нічний притулок із гілля й листя, теж мало ваду — під деревом мешкав ще один неприємний нічліжанин.

Поки Тікірі їв і безладно розказував про свої пригоди, Грегоріс угледів його чорну книжку й почав її гортати. По-тамільськи він тямив не більше од Тікірі, але на останній сторінці помітив марку міжнародного біблійного товариства. Засміявся, мало не похлинувся. Це любе богові товариство постачає в усі «поганські» землі цілі кораблі біблій, що їх місіонери й всілякі християнські організації роздають тубільцям задурно, очевидячки, переконані, що так забезпечать їм порятунок душі.

— Ти гляди, нікуди не подінь книжки! — промовив Грегоріс, оддихавши зі сміху. — Може, вона тобі ще знадобиться!

— Навіщо?

— На обід, — осміхнувся Грегоріс. — Або ж на вечерю. Це свята християнська книжка, а тут у місті живе святий чоловік, котрий, може, тобі дасть попоїсти, як прийдеш до нього з цією книжкою й гарно попросиш.

— Я не хочу йти до християн! — рішуче заявив Тікірі. — Хочу зостатися з вами.

— Але ж я теж християнин.

— Але інший. Не як Ука Елара. Не як Жожо Ліндсей! Не як сагіб Бредероде.

— Може, — зітхнув Грегоріс; ніякий він не інший, просто йому останнім часом жахливо не таланить. — Але так чи сяк тут ти не можеш залишитися.

— Чому?

Грек знизав плечима.

Він нічого не мав проти цього кумедного чорного малюка, що зазнав стільки дивовижних пригод, ба Грегоріс навіть був радий, що є з ким перемовитися словом… може, навіть був удячний долі, що послала йому ще більшого бідолаху, ніж він сам. На жаль, він тут не був господар.

— Чому? — наполягав Тікірі.

— Бо за хвилю прийде один неприємний тип.

— Як неприємний?

Грегоріс ізнову здвигнув плечима. Ну, як ти хлопцеві розкажеш про Джіма Піча? Сам знав лише те, що Джім Піч дезертирував з американського військового корабля, який місяць тому закотився в Коломбо, бо — за Джімовими словами — ледь штрикнув одного безклепкого матроса, котрий про нього — про Джіма Піча — ляпнув, ніби Джім злодій, і так образив його до глибини душі. Правда, штрикнув Джім не ледь, а таки добряче, бо Грегоріс бачив на власні очі похорон того бідолахи; а щодо образи до глибини душі — то Джім не крав тільки того, чого не бачив. Але що вдієш, кому скажеш, коли Джім приятелює з бобі, який стереже саме цей парк. А що, коли дати Джімові лупня чи погрозити, — як не прийме хлопця й не ставитиметься до нього по-людськи? На це сил у Грегоріса досить — тільки от Джімові знов-таки варто лиш свиснути, сказати слово приятелеві поліцаєві — і прощай, притулок, дерево й парк. Ні, цього хлопчисько не вартий, та й врешті, яка Грегорісові з нього користь? Найліпше буде, як хлопець трохи поспить і зникне.

— Як неприємний? — повторив Тікірі. — Похмурий?

Грегоріс не відказав. Він почув уже, що Джім Піч розмовляє з негідником бобі, з котрим, без сумніву, ділиться краденим… і відразу ж побачив за заслоною листя, як Джім Піч тяжко перелізає через загорожу. Це означало, що Джім Піч залив баньки і що з ним говорити — все одно що із стінкою.

Лункий рик, який так нажахав Бандалу, був звук гонгів, що в них ченці з храму Зуба гримкотіли тричі на день, аби скликати віруючих.

Звідки про те було знати хлопчині? Він зроду чув тільки голос одного маленького гонга, котрий удома в Калуеламагатарі хоч і лунав так само тричі на день, але куди тихіше, ніж тут: бо той гонг був малий, а буддистський храмик у Калуеламагатарі, власне, був двір — чотири стіни без покрівлі. А тут шаленіло півдюжини гонгів, таких величезних, що Бандала мав би за гіганта й найменшого з них, — якби його, звісно, побачив. Якби морок не засліпив йому очі. Якби думку його не запаморочив сон. Якби взагалі тямив, де він. Якби міг згадати, що з ним сьогодні діялось. Якби!.. Якби!..

На лихо, Бандала досі жив у своєму півсні, досі чув на собі холодний дотик гадючиного тіла, і коли жахливий гуркіт розпанахав пітьму, хлопець метнувся туди, де просвічувала ледь ясніша пляма. То був прямокутник коридора, але Бандалині напівсліпі очі розрізняли тільки сяйво… ось воно стало ще яскравіше… ось воно засліпило його цілком. Бандала вихопився на терасу, під палюче проміння сонця.

На містку юрмилися чорні постаті — нараз вони метнулися втікачеві назустріч… Чорне юрмисько хоче загнати його назад, туди, де шаліють звуки пекла, де плазує гад… Це Бандалі блиснуло в голові за мить до того, як він перескочив стінку.