— Нічого! — схлипнув Тікірі. — Мій самоцвіт. Я не купив його, присягаюся! Він мій, я найшов його в копальнях…

— Самоцвіт?! — охнув Джім Піч, пустив хлопця й підхопивсь, аби при світлі ліхтаря роздивитися здобич. — Бий його грім, так воно і є… Заткни пельку, брудна тварюко! — щосили стусонув він хлопця, що відчайдушно вчепивсь йому в руку. Тікірі полетів назад і покотився б — якби його не підхопив Грегоріс.

Бо й грек уже виліз з-під дерева. Хоч він спершу й одвів очі, проте мав вуха, які не міг затулити, коли не хотів бути жалюгідним у власних очах.

Грегоріс ступив перший крок, ступив і другий, до Джіма.

— Поверни йому цю річ! — процідив крізь зуби. — Кажу, поверни йому, бо…

Джім Піч засміявся.

— Бо? — перепитав цікаво й застромив обидві руки до кишень штанів. Ліву — сховати камінь, праву — по зброю; в правій кишені він носив свій випробуваний патентований складаний ніж, лезо якого, довге, ніби лезо кинджала, само вискакувало, допіру натиснеш на пружину.

— Ніж у моїй кишені, — повідомив його Грегоріс. — То що, повернеш ту річ?

Джім Піч дививсь угору. Так, ніби питав ради в зірок; насправді ж міряв очима, який Грегоріс високий і важкий. Ні, без ножа цього велета не подужаєш.

— Ти свиня! — прохрипів Джім, і в лайці тій лунало все: безсилля, злість, погроза і — капітуляція.

Чверть години по тому стояли Грегоріс і Тікірі за парковою загорожею, на березі океану і в світлі ліхтаря, що віддалік відбивалось у лискучому асфальті шосе. Грегоріс писав носком розбитого черевика на піску чотири літери:

FINS

— Тямиш, що це? Friend In Need Society — Товариство друзів у скруті. Це християнська спілка, її очолює Маккормік. Підеш туди. Це аж на другому кінці міста, але ти не заблукаєш, якщо йтимеш берегом весь час на північ. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — мовив Тікірі. — Дякую.

Грегоріс спитав його:

— Постривай, оце візьмеш із собою, — дав чорну книжку. — Кажи, що хочеш стати християнином. Тоді Маккормік не зможе спекатися тебе так легко.

— Але я не хочу бути християнином!

— Байдуже, головне, що дадуть поїсти… Почекай-но ще! Не здумай іти туди зараз, уночі!

— Ні, — сказав Тікірі, а сам подумав, що не піде туди й удень. — Спасибі, ви були дуже добрі.

— Це того, що я нині не повечеряв, — зітхнув Грегоріс. — Натще звичайно чиню дурниці.

Хвилю дививсь услід хлопцю, потім на пісок — на літери FINS. Заманулося йому додати до них риску, і от з FINS, із літер, що, разом узяті, нічого не означають, постало латинське слово FINIS, що важить дуже багато.

Хоч Грегоріс не знався на латині, але те слово було йому відоме. Втім, ішлося про давній дотеп, знаний усім бродягам у всіх східних країнах, де Товариство друзів у скруті розгорнуло свою милосерду діяльність:

FINIS! КІНЕЦЬ!

Так, той, хто туди постукає, — на дні, кінець усім сподіванням. Інакше-бо туди певно не постукав.

FINS — FINIS. Кінець усьому…

Тим часом Тікірі помалу брів піском, тримаючи книжку під пахвою. Було йому трохи смутно, бо довелося розлучитися з Грегорісом, але й водночас трохи весело, бо знов мав свій самоцвіт, осьдечки він, у кінчику саронга. Тікірі обернувся. Здалось йому, що він одійшов уже досить далеко від парку й від Джіма Піча. Тож Тікірі сів на пісок і дивився на неонові написи, які стьобали пітьму, соталися, наче кольорові нитки, наче бинди, що їх ніжно забарвило світання.

Ніч була темна. Тікірі вигріб у піску ямку й зіщуливсь у ній, тішачись думкою, що тут буде м'яко спати. «Чом це Грегоріс живе не тут, а в отому парку?» — дивувався він.

Перестав дивуватися, коли прибігли бродячі пси, почали його обнюхувати, гарчати й, зрештою, примусили встати. Тікірі був лихий, хоч і розумів: пси такі самі голодні, як і він. Останній раз Тікірі їв опівдні в гавані, коли виграбав з-між покидьків кілька півзогнилих бананів.

Ранок застав Тікірі біля тієї самої корзини на покидьки — й хлопець знов, собі на подив, знайшов там три підгнилі банани. Корзина ця майже як чарівна миска, що сама сповнюється ласощами. Просто казка.

Підживившися трохи, Тікірі відійшов до облупленої стіни, біля якої стояло кілька бочок на гас, сів у їхній тіні й задрімав. Спати йому хотілося куди дужче, аніж їсти. Від хвилі, коли здичавілі собаки прогнали його з піщаного ложа, блукав хлопець околицею гавані, шукаючи затишного куточка; на жаль, усі місця, які хоч трохи годилися для нічлігу, захоплено. Тут спало кілька обідраних хлопчаків, там гурт старих жебраків, котрих у темряві Тікірі насилу відрізнив од купи дров, а ген — покотом діти й старі, жінки, чоловіки й немовлята. Нарешті Тікірі вмостився на твердій дамбі; тут хоч мулько, засне на хвилю — й прокинеться, зате нікого нема поблизу. Так неспокійно минула ніч, і тепер, за денного світла, Тікірі знайшов цей ось притулок, що його нічліжани, мабуть, уже залишили.

Збудило хлопця сонце. Воно підбилось уже дуже високо.

Тікірі підвівся. Перша думка — про їжу… однак біля чарівної корзини тепер стояли двоє: однорукий чоловік та стара, — волосся й шкіра в неї були однаково сиві, — й заповзято порпались у корзині. Чи найшли що — бо-зна. Тікірі не чекав. Побіг до іншої корзини, що притулилася на розі вулиці до миршавої пальми. Ця корзина зовні була як дві краплі води подібна до своєї шедрої сестри, але, на жаль, — порожнісінька, тільки купка зібганого паперу лежала в ній. Справді, здається, що в цілій гавані, а може, й у цілому Коломбо, є тільки одна чарівна корзина.

Однорукий чоловік із сивою старою вже зникли. Однак Тікірі зміркував, що буде ліпше, коли дасть корзині кілька хвилин відпочити, бо ж навіть курка не несе одне яйце за одним. Хвилю хлопець стійко тамував голод, навіть одвернувся, щоб не заважати корзині в її чарівній праці… Та коли підбіг до неї, не найшов навіть шкурки.

Корзина, очевидячки, сповнювалася підгнилими бананами куди повільніше, ніж гадав Тікірі, — тобто треба чекати далі.

Але як зробити, щоб корзину не спорожнив хтось інший? Відійдеш далеко — а тут підбіжить хтось, може, саме тієї миті, коли вродиться нова їжа; стоятимеш поряд — заважатимеш диву, бо всі чудеса споконвіку творяться таємно.

Ото халепа! А що, коли відійти, але не зводити з неї очей і скоком повернутися назад, коли поблизу з'явиться обірвана постать. За півгодини Тікірі підбігав так разів зо двадцять. Ополудні ноги вже не хотіли його нести, і він піддався. Безнадійна справа. Тут ідеться не про чудо, а про випадок.

Нараз Тікірі зрозумів це. Він сидів на сходах, дивився на свої босі поранені ноги й розумів багато, багато, багато чого. Наприклад, що повірити в чудо він себе примусив, бо чекати на випадок — страшно. Страшно, може, найстрашніше на світі. Місто це дуже жорстоке, бо в ньому сила дерев, садів, яток, крамниць з овочами, зайняти яких ти не можеш і не смієш…

І розумів Тікірі ще дещо: Бандала вже не прийде. Або мо' й прийде, але надто пізно, бо він, Тікірі, не витримає чекати. В цьому місті — ні. Якби це було в селі, в джунглях або й у пустелі — там завше найдеш дерево, котре ніхто не стереже. Або кущ, або принаймні коріння, або ігуана, або білу мураху, що, кажуть, досить приємна на смак, коли її підсмажити.

Це все раптом зрозумів Тікірі. Якби він усе ще вірив у чудеса — то гадав би, що це Веда діткнувся його чола й дав осягнути правду. Але Тікірі не вірив уже ні в що. Навіть у те, що сяде колись із палицею на слона, що буде магаут. Щось його збило з плигу, якась сила, що розбила на друзки всі його рожеві мрії, всі сподівання, всеньку радість. Хлопцеві спало на думку, що то, певно, страшна сила голоду.

Підвівся, потупивши очі. На сходах загледів чорну книжку й здивувався, звідки вона тут. Згадав: Грегоріс увечері стромив її йому до рук. Це ж Тікірі тягав її з собою цілу ніч і півдня. Мабуть, так воно йому судилося. Тікірі підняв книжку й пішов на північ.