Упевнившися, що християн та білих не здихається ніде, він спершу був вельми прикро вражений. Але, на диво, швидко звик і за тиждень очікував їх навіть з великою нетерплячкою. Так, кишіло їх тут куди більше, ніж удома або в Анурадгапурі, але — і в цьому полягала величезна різниця, — вперше в житті не стикався з ними віч-на-віч як їхній слуга, та й взагалі не залежав од них.

Як правило, приїздили вони в легковушках у супроводі товмачів з готелів, одягнених у білісінькі спідниці й куртки з номерами на грудях. Перед храмом туристи виходили, схилялися над ровом із черепахами й щось вигукували зчудовано чи захоплено, а мо' й якісь дурниці — Бандала цього не знав. Він стежив за ними з вікна монастирської бібліотеки, що містилась у восьмигранній вежці — найприкмітнішій ознаці храму, — аби в потрібну мить сісти на табуреточці біля ніг ігумена, котрий з камінним обличчям схилявся над священними книгами.

Книги ці не схожі на ті, що їх Бандала бачив у пана Ліндсея, — це сухі листки таліпотової пальми, порізані на довгасті прямокутники, вкриті таємничими літерами й нанизані на шнури, наче намисто.

Тим часом туристи вже донесхочу надивилися на черепах, перейшли місток і зникли в передпокої храму, звідки одразу ж почулося мурмотіння гіда: «Леді й джентльмени!», хцхотіння й вигуки: «Ах, як смішно!..» З того всього Бандала знав, що відвідувачі проходять «пекельним коридором», розглядають картини буддистського пекла, намальовані на стінах, фіолетових грішників та блідо-голубих чортів, які луплять з грішників шкуру, відтинають їм руки-ноги, прибивають їх до хрестів і штрикають у боки золотими списами, схожими на гарпуни.

Невдовзі голоси стихли. Туристи вступили до святилища, але в пітьмі не бачать нічого, — як і він, Бандала, коли вперше опинився там, — і чекають, аби хто-небудь із ченців або послушників клацнув вимикачем; однак і потім не багато побачать. Не побачать вони й Буддиного Зуба, а тільки першу, найбільшу з семи всипаних самоцвітами скриньок, що в них на золотому листку лотоса лежить Буддин Зуб. Бандала тішився з того хоча б тому, що й сам він досі не побачив тієї святої реліквії, яку ченці показують віруючим лишень тричі на рік; а ще тому, що безперервний потік цікавих чужинців викликав у Бандали почуття сорому й збентеження. Коли б він не знав, що це робиться віддавна й за згодою ігумена, то мав би все це за блюзнірство. Кінець кінцем Бандала сказав собі, що ігумен напевне знає, що чинить, бо він — Той, Хто Зна Все. Так, ігумен — святий чоловік, і коли він не бачить у чомусь ганьби, то її направду нема.

Так гадав Бандала перші дні, поки сидів на своїй табуреточці, чистий, ситий, з волоссям, до блиску змащеним духмяною олією, в білій святковій одежі, котра закривала йому й груди.

Усе ще було тихо — чужинці обдивлялися подвір'я за святилищем. За хвилю затупотіли на сходах перед бібліотекою і ввійшли. Самі, без гіда. Ігумен не волів, аби товмач показував його тим йолопам, як черепаху. Гід тільки одчиняв двері бібліотеки й казав: «Прошу, заходьте».

І туристи заходили, а як була між ними жінка — Бандала міг побитись об заклад, що найперше вона гляне на нього й вигукне: «Ой, який гарненький хлопчик! А волосся! Як у дівчатка!» Чоловіки, навпаки, витріщають очі на ігумена й декотрі бовкають: «Good morning!» або й по-американськи «Hallo!» Ігумен ані ворухнеться, не підведе голови; тоді Бандала встає, прикладає палець до вуст:

— Бгікку студіює священний олас. Будь ласка, тихо!

«Бгікку» означає просто священик або чернець, але ігумен хотів, аби хлопець рекомендував його саме тим словом, яке аніскільки не відповідало його сану: такий-бо він був скромний. І тільки коли туристи пошепки питали — в дев'яти випадках із десяти — що таке «бгікку» й що таке «олас», Бандала пояснював: ігумен — вельми поважний святий, але в смиренні своєму він не прагне шани; «олас» — священні книги, писані різцем на листі пальми-таліпот.

Бандала навіть простягав їм одну книгу, щоб роздивилися гарнесенькі літери, тонесенькі й дрібненькі, наче з павутиння. Чужинці звичайно вражено вигукували, а ігумен підводив нарешті голову.

— Уклоніться, будь ласка, — мовив тоді Бандала. — Бгікку вас помітив. Це для вас велике щастя.

Чужинці звичайно вклонялися дуже низько. Тоді Бандала розгортав книгу, зроблену вже не з пальмового листя, а з паперу, й показував пальцем на підписи відомих осіб, які од-відали в минулому храм.

— Король Едуард Сьомий, — начитував він. — Кайзер Вільгельм Другий. Принц з Уеллсу…

Туристи витягували шиї, жадібно розглядали, Бандала давав їм на це хвилину або дві — як йому хотілось, а тоді пропонував чисту сторінку:

— Розпишіться й ви.

Вони вихоплювали нетерпляче авторучки й підписувалися звичайно великецькими, розбірливими буквами, ще й з повною адресою.

— Дякую, — казав Бандала й передавав книгу ігуменові, котрий уперше ворушив рукою. Тепер — найголовніше: святий чоловік брав різець і швидко креслив щось на листку пальми таліпот — листок, правда, лишався чистий, жовтавий, ніби слонова кістка; ігумен тер його темною рідиною — листок чорнів, наче вугілля, ігумен стирав фарбу — і от на листку показувалося тоненьке письмо. Були то початкові літери імен туристів, слово «Канді» й дата відвідин.

— Бгікку віддав вам велику шану, — казав Бандала гідно. — Візьміть собі листок як згадку й подарунок.

З тими словами він піднімав віко різьбленої скриньки, в якій лежала єдина десятирупієва банкнота.

В тій хвилі ігумен уже знову студіював священні книги. Його не обходило, що чужинці покладуть до скриньки. Втім, він добре знав — менш десяти рупій не давав ніхто. Не підводив він голови й тоді, коли, низько кланяючись, чужинці йшли. За весь час ігумен не промовляв жодного слова.

Щойно зачинялися двері, Бандала спорожнював скриньку (залишав тільки десять рупій), гроші віддавав ігумену, знов сідав до його ніг і мовчки очікував подальших відвідин. Було то як обряд, в якому він не смів нічого змінювати. Лише в перші дні ігумен кілька разів розтуляв рота, кладучи гроші до шухляди:

— Для святого Зуба. Для великого золотого листа лотоса.

Так, для Бандали це був обряд — усе одно що класти квіти сапу перед статуєю Освіченого, спалювати духмяні палиці на вівтарі Зуба, наливати до каганців олію, бити в гонги, як взагалі все на цьому святому місці. А що тут грали ролі й чужинці, християни, — то це другорядне, мало бути другорядне, бо так волів ігумен, котрий у тому обряді важливу роль доручив і йому, Бандалі. Бандала здогадувався вже, завдяки чому так сталося: бо добре знав англійську, був тямовитий та й на вигляд нічогенький; і хоч попервах він трохи губився й соромивсь, зате потім, крім гордості, нічого не відчував; гордість же зростала так само швидко, як Бандалине вміння керувати чужинцями.

Справді-бо він керував, панував над ними! Непомітно для них самих керував ними, змушував їх зробити те або те — і вони слухались його! І за це, звісно, Бандала був удячний ігуменові й Касіапі, котрі його навчили, як чинити, котрі цей обряд опрацювали — і тут, без сумніву, не обійшлося без таємничого навіювання. Інакше-бо, чом англійці з американцями, які скрізь корчать із себе панів, чом ті пихаті білі сагіби нараз стають смирні, наче ягнята або ляльки?

Чом? Таже тільки тому, що так хоче Освічений Будда. Бажання Буддине — на устах в ігумена, котрий нахиляється до Бандали й вклада йому до вуст ті слова істини, що неминуче справджуються.

Такою звивистою, але чіткою стежиною бігла Бандалина думка, аби дійти єдиного можливого висновку: він повинен пишатися, що бере участь у такому священному дійстві. І це стало його переконанням. Він був гордий і вдячний, бо був Обраний.

Був навіть і заможний: білі жінки часто підсовували йому гроші; брав не дякуючи й того ж дня витрачав.

Ополудні, в спеку, коли асфальт розтавав на чорну рідоту й туристи залізали до готелю, ніби жуки до дір, Бандала вештався вулицями й розкошував, ласуючи тістечками й жуючи гуму. Блукав по всенькому місту, лишень станцію оминав. Зайшов туди тільки раз, на другий день по тому, як доля так несподівано послала йому притулок у Далада Малігава — так по-сінгальськи звався храм Зуба.