Бандала віддихнув. Світ, котрий допіру йшов йому обертом, знову став на своє місце. Хоч не так уже певно, як перше, але доволі певно, аби вірити, що він добрий.
Іще хвилю Бандала спостерігав звіряток. Нараз йому закортіло спробувати дістатися чи бодай зазирнути туди, де він ще ніколи не був: за двері, що за ними Паранаїка готував свої духмяні палички.
Двері ті були, звісно, замкнені, як завше, і в шпарі стирчав ключ, тож зазирнути теж не пощастило.
Колись Бандалі й на думку не спало б шукати іншої дороги; Паранаїка просто замикається, бо так повелів ігумен, та й по всьому… Нині ж Бандала ту дорогу шукав — і знайшов.
Вела вона бічними сходами на другий поверх і довгим, звивистим коридором довкола всього будинку назад, аж туди, де тьмяніло кілька вікон, зачинених дерев'яними віконницями. Бандала поторгав одну — не піддається. Другу — віконниця піддалася. Лишень трішки заскрипіла. Але пришелепуватий чернець із роззявленим ротом не підвів голови. У кущах довкола подвір'я щебетали пташки, і він — Паранаїка — занадто захопився своїм, ділом. Сидів сам один на долівці, мішав розмелене дерев'яне вугілля з якимось липким смолистим тістом, а з пляшки, добре знайомої хлопцеві, поливав рідину, пахощі якої були знайомі Бандалі ще ліпше: з такої самої коричневої пляшки, на якій намальована чарівна біла жінка й написано «Finest Hair Lustre», він щодня лив на долоню духмяну олію й мастив нею чуприну; міг не скупитися, бо «Finest Hair Lustre» хоч і означає «Найкращий блискіт на волосся» — далеко не найкращий, зате вельми дешевий.
Паранаїка вперто місив своє священне тісто, висолопивши язика, але Бандала його вже не бачив. Він нічого не бачив, хоч очі мав розплющені. По лицю йому котилися сльози. Світ навколо нього вже не йшов обертом, а завалився: ченці — шахраї…
Ченці шахраї! Ченці ошукують не лише американців, а всіх і вся, мене, мого батька, тисячі таких батьків, сто тисяч людей, кого завгодно, ту жінку, котра вчора купила десяток паличок, бо її спіткало десять лих… авжеж, будь-кого, мене, Тіссу, ту обірвану жінку, безліч таких жінок. І Освіченого! Але Освічений не платить за палички удвадцятеро дорожче ніж слід, Освічений тільки сидить або лежить, і він з каменю, мертвий. Він мертвий…
Несподівано Бандала помітив, що стоїть біля кліток із цібетками й відчиняє дверцята. Не знав, як туди добувся. Чув у долоні м'яке тепло й з подивом зрозумів, що взяв цібетку до руки. Чом? Хтозна. Кинув звірятко на землю. Воно беркицьнуло в повітрі, але впало на всі чотири, мов кошеня, миттю видряпалось на дах, перескочило на пальму, за ним друге, третє, десяте, двадцяте…
Як розчинив останню клітку, зачув — хтось крикнув на гвалт. Шарпнувся. Дверцята — навстіж, а сам — драла. Краєм ока побачив за собою жовтогарячу пляму, кілька плям. Отже, за ним женуться. Бандала вискочив на мур, стрибнув до якогось садка і ну бігти. Над ним у кронах дерев бігли зграї мавп. Бандала переліз ще через один мур. Галас за ним замовк. Бандала побіг помаліше, щоб оддихатися. — Клусав між двома зеленими стінами. Попереду заблищало озерце. Бандала збочив, пішов поволі. На посипанні жовтим піском доріжці не було нікого. Хлопець підвів очі: по горло ситий він цим кольором чернечої одежі. В голубому небі розкошували птахи. Бандала спинився. Знову пішов. За півгодини сидів на супротивному боці озерця, дивився на кутасту вежку храму й судорожно сміявся. Finest Hair Lustre! Ха-ха! Найкращий блискіт на волосся!.. Чом саме Finest Hair Lustre, а не щось інше? Мабуть, торгівці постачають їм ту гидоту нижче вартості, в рахунок мускусу. Саме їм, голомозим, га-га-га!.. Таж чи є в тій олії хоч трохи мускусу? Дурниця, ні крапельки — інакше вона була б дорожче… Чи той пах схожий на мускус, коли запалиш? Чи добре горить? Може…
В голові Бандалі вихоплювались думка за думкою, здебільша смішні, але декотрі не такі вже й дурні. Приміром, що його взяли до монастиря не лише задля англійської: він був нетутешній, здалеку, тут нікого не знав, тож нікому не міг виляпати про це крутійство. А ігумен — не всезнаючий! Де там, сама комедія, він лише ошелешив мене, нагнав страху — аби я то певно тримав язик за зубами, коли б навіть і розшолопав, що й до чого. Ач який спритник! Мовив: «Ти з Калуеламагатари!» — а я перед ним трохи на коліна не впав: ясновидець! Тоді як йому це сказав Касіапа! Та вже ж, Касіапа-бо чув, як я кричав туристам: «Я не злодій! Я — син Тісси з опалових копалень!» А на Ланці лиш одні опалові копальні…
Тут Бандалу знов узяла лють, несамовита від безсилля. Негідники, пройдисвіти! Але відразу ж у ньому ніби щось згасло. Він згорбився, уткнувся підборіддям у коліна й дивився на острівець посеред озерця, знесилений до решти, бо вже нічому не вірив. Усе ошуканство, геть усе на світі! І цей острівець, мабуть, теж брехня, мабуть, це взагалі не острівець, а пліт, у який ченці встромили чотири тички і обвішали пальмовим листям, щоб було гарно. Все — огидна брехня, і як хочеш вистояти — повинен так само брехати, інакше-бо опинишся серед тих дурнів, котрі купують запалювальні палички. Я телепень, що вчинив те! Випустити цібеток — яка несосвітенна дурниця! Ті мерзотники їх знов половлять: цібетки ж бо ручні й прийдуть до кліток їсти. Бевзь! Треба було вдавати, що нічого не знаю, або, ще ліпше, натякнути ігуменові, що дещо знаю, але мовчатиму, як він видобуде гроші з гамана. Щодня — рупію! Він платив би, а я жив би, як у раю, і став би ченцем, а мо' й ігуменом, бо довів би, що маю до того хист. Дурило! Але тепер уже пізно.
Нараз йому стало гидко від самої думки про повернення, він устав, помив в озері лоба й чуприну, аби не чути тих проклятущих пахощів. Однак тільки-но попрошкував до міста — знов охопила його лють. Він скажено плювався, люто тупотів по пилюці. На дорозі біля колії тяжко бряжчали ланцюги слонячої упряжі. Бандала згадав про Тікірі й уже не дивувався, що той зрадив. Що може вийти з такого недоумка, як я? Хай ти слон або магаут — усе залежить від того, скільки розуму маєш, а як ти найрозумніший — буде з тебе плантатор або чернець.
Біля колії сидів старий Тінь, розбивав навпомацки свій червонавий щебінь. Бандала співчутливо подумав про нього: ну й дурний!..
— Це я, дядьку, — сказав, підсівши. — Пам'ятаєте мене? Якось я чекав тут на хлопця з великою головою…
Але старий не згадав і своїм звичаєм повів мову про свій порох, котрий висить докруж, про свої тіні, котрі він добре баче.
— Нічого ви не бачите, — грубо перебив його Бандала. — То лиш так кажете. Але нюх маєте добрий. Колись почули, як пахне від мене храмом, і сказали мені, що ченці нічого не варті. Мали ви правду. Але, дядьку, всенький світ нічого не вартий, усенький світ — брехня! Скажіть мені, хто чогось вартий!
— Ти напевно нічого, лайдаку.
Бандала осміхнувся:
— А ви — варті?
— Я вартий. Бо я нікого не дурю і нічий не слуга. Кажу тобі: ти — лайдак. Іди геть!
Бандала весело підвівся: був радий, що старий Тінь мав його за лайдака. Може, це й так, у діда направду знаменитий нюх. А коли так — нічого ще не втрачено. У цьому світі мерзотникам — найліпше.
Бандала сів у тіні будинку вокзалу й міркував: що тепер? Найкраще зникнути з Канді — власне, лиш задля того він і прийшов на вокзал. Запитав, коли йде потяг до Коломбо. Йому відповіли, що десь за годину. Бандала знов умостився у тіні й чекав. Неподалік за коліями все ще бачив того напівсліпого діда з добрим нюхом, — цюка й цюка по камінню… і нараз йому справді здалося, що з-під молотка здіймається рожевий порох і зостається висіти в повітрі, мов дим. Хлопець струснув головою. Здивувався, що колись міг вірити в таке безглуздя, як рожевий острівець. Тепер він уже навіть не хотів би, щоб той острівець був рожевий, — цей колір ізнов нагадував би йому про ченців. Усе-таки його тягло до моря, ба навіть іще далі, за море. Ланка йому несподівано остогидла — мабуть, саме через те, що кишить цими рожево-жовтогарячими розбійниками.
Але ж куди податися? До кого? Хто, власне, добрий, кому можеш вірити?.. Хвилю сушив собі тим голову, потім махнув рукою: у цьому краї — нікому. Ото найліпше — геть, і що далі, то ліпше.