Перед очима Бандалі поставали фантастичні видива того, як він скористає зі свого багатства. Ось Бандала ступає з Майєю да Сільва на корабель і пливе кудись далеко. Або ось Майя очікує його перед гарним будинком, не схожим на тутешні, бо стоїть той будинок у якійсь далекій країні.

Завжди в Бандалиних видивах була присутня красуня Майя, і завжди то було далеко-далеко відси, бо Майя зачарувала його своєю вродою, а на Ланці Вандала не хотів більше жити.

Нічого йому тут не подобалося. Все ошуканство, принаймні тут, на Ланці, і ні до чого іншого ти не здатний, тільки бути слугою — хіба що колись розбагатієш і втечеш із Майєю. Але щоб розбагатіти, треба брехати, й дурити, й корчити з себе мавпу.

Це гризло Бандалу найдужче — те, що він мусив блазнювати. Панам уже замало було пригод, пани хотіли, аби, розказуючи, він поводив очима, вишкіряв зуби, корчив дурні міни; якщо ж у нього це не виходило — вони лили йому до рота віскі або хлюпали за шию содову воду: і хоч-не-хоч він кривлявся.

Вода швидко висихала, але Бандала ще довго трусився, мов у лихоманці. Уночі він знову й знову згадував про Майю: коли вона вже приїде?! Грошей було ще дуже мало, щоб утекти з нею, а він сумував за нею, мріяв бодай побачити її, аби всміхнулась йому, мовила щось любе. Цього йому вистачило б — це додало б сили все стерпіти й з усього подумки сміятись. Він дивувався, чому це досі не побачив у готелі жодного знайомого, хоч люди тут мінялись, мов на вулиці. Дивно й прикро. Але Бандала був переконаний: перше знайоме обличчя, яке тут з'явиться, буде те довгасте, кольору орхідеї, облямоване чудовим чорним волоссям, з іще чудовішими очима.

І ось нарешті з'явилося перше знайоме обличчя… але не Майї да Сільва, а — Жожо Ліндсея.

Бандала сидів тоді в кутку біля ліфта, й Жожо його взагалі б не помітив, але Бандалу наче щось штовхнуло, й він устав.

— Диви! — вишкірився Жожо й зміряв Бандалу глузливим поглядом від голови до ніг. — Диви, заєць!

Жожо оглянувся до своєї матері. Але пані Ліндсей уже зайшла до їдальні. Надворі стояло авто пана Ліндсея, повне валіз: Жожо, певно, їхав учитися до Південної Африки чи до Європи.

— То ти дременув сюди, — скалив зуби Жожо. — Ну, вибрав ти собі не найгірше. Безумовно, краще, ніж твій батенько.

Про випадок із ножем Жожо ані прохопився: і досі, мабуть, йому неприємно. Він іще підріс, здавався тепер дужим, здатним оборонитися від десяти ножів; а може, просто тримався так сміливо й самовпевнено. Чуприну мав яскраво-руду, ніс та щоки — поцятковані ластовинням.

— Що з моїм батьком? — спитав Бандала.

— Як ти зі мною розмовляєш, слуго? За кожною фразою повторюй «пане». Цього тебе тут іще не навчили?

— Так, — сказав Бандала. — Що з моїм батьком, пане?

— Вилетів, як пір'їнка, — засміявся Жожо.

— Через те, що ви шкрябнулись об мій ніж, пане?

Жожо трохи почервонів.

— Йолопе! — видно було, що ця згадка йому справді неприємна. — Ти та твій ніж! Заховайся хоч би й до танка — я дам тобі раду із самим нагаєм.

— То чом же звільнили Тіссу, пане?

— Бо твій батько негідник, — засміявся Жожо, примруживши очі. — Твій батько негідник, розумієш? Твій батько послав тебе возити рибу кудись на базар, тоді як не мав тебе туди посилати. Бо мій батько цього не хоче. А твій батько сміє робити тільки те, чого хоче мій батько. Чого ми хочемо. Ясно?

— Так, пане, — сказав Бандала спокійно, ніби й не сподівався, що з Тіссою обійдеться якось інакше, що та історія з рибою матиме інакший кінець. — А що Тісса зараз робить, пане?

— Тхне рибою, — засміявся Жожо. — Перекинувся до твого дядька й гадає, що це так минеться. Тільки ж Альваро спустить з них шкуру, з усього того вошивого села. Розумієш?

— Так, пане, — сказав Бандала.

Тепер він уже не був такий спокійний. Отже, пан Альваро ще не спустив з Вікрени шкури! А за Вікреною, очевидячки, йде всеньке рибальське село…

— Чого смієшся? — накинувся на нього Жожо.

— Я, пане? — здивувався Бандала. Він справді й на мислі не мав сміятися. Але Жожо, мабуть, каже правду — людина, певно, інколи сміється, не знаючи про це. — І не думав… Житимете в нас, пане?

— Ні, ми лиш на обід, — одказав Жожо. — А що тобі, власне, до цього? Скучив по мені?

— Ні, пане.

— Я думаю, — Жожо вдоволено стьобнув істиком і пішов геть, високо звівши плечі.

Того вечора Бандала не дав, щоб веселі пани прикрасили його вінком із макаронів, намочених у томатній підливі. А вранці директор Ван-Бален послав його мити посуд. Кілька днів гнувся Бандала над цебриком од рання до смеркання й не заробив навіть мізерної чверті рупії. Третьої ночі викрався він порахувати свій скарб, сховати який було йому так важко.

Спав Бандала з кількома слугами, котрим не довіряв, та й у тій голій кімнаті не зміг би знайти підхожої криївки. Отже, спершу він сховав гроші у коробочці з-під американських сигарет під мотлохом у порожньому гаражі. Але, бісова личина, десь за тиждень той гараж зайняв якийсь англійський набоб, котрий у спортивній машині об'їжджав земну кулю, і хлопець урятував своє добро в останню мить лише завдяки тому, що зачув на банкеті, як англієць домовлявся найняти гараж.

Тоді Бандала поклав гроші до плескатої коробочки він англійських сигарет «Плеєр», котру всунув за скриньки в тенісній роздягальні. Але невдовзі заскочив там одного слугу, який шурував держаком мітли під скриньками — найскорше шукав монет, що іноді випадали з кишень сагібів, коли ті переодягалися, або ж недокурків сигарет: сагіби — охоронці чистоти — мали звичку кидати недокурки на землю й підбивати їх ногою під меблі. Що б там не було, а в такій кепській криївці гроші не могли зоставатися.

Тож Бандала знов переклав їх до коробочки від американських сигарет, поклав ту коробочку до полотняної торбинки, застромив у дупло одного з незліченних пальмових пеньків довкола готелю й замаскував купкою пальмового лика. Пеньок — найнадійніша схованка, бо він близько до лівого крила будівлі, на цей бік виходили тільки вікна номерів і на першому поверсі тільки вікна бухгалтерії та директорової спальні. Директор цілі вечори сидів у ресторанах і приходив спати аж перед світом, бухгалтерія вночі була порожня, а вікна гостей хлопцеві навіть прислужилися; при їхньому світлі він знаходив той пень без ліхтаря. З обачності Бандала навідувався до своєї криївки тільки затемна, як оце сьогодні.

Одним рухом витяг укупі з ликовою затичкою й те, що ховалося під нею. Сидів, скорчившись, біля пня і в одлиску світла, що падало з кімнат, лічив, лічив…

Сховавши скарб ізнов, хвилю сидів нерухомо, йому стало млосно. Грошей було багато і воднораз мало, сміховинно мало, щоб досягти мети, якою він снив.

Уранці Бандала прийшов до директора перепрошувати, що знову буде слухняний. Ван-Бален поплескав його по плечу, але для острашки звелів працювати біля цебрика довше, ніж будь-коли. Однак перед північчю звелів його покликати.

Коли Бандала ввійшов, товариство увітало його глузливим гомоном. Бандала вдячно всміхнувся. Йому спало на думку розказати про дядька Вікрену, як той кинув у вантажника пана Альваро тухлою рибиною. А щоб заробити дві рупії, Бандала вигадав кінцівку, що вже не раз виправдовувала себе: вантажник одлупцював дядька, аж той зомлів. Розповідаючи це, Бандала страхітливо закочував очі, болісно зойкав, ніби молотили його, Бандалу, а не Вікрену. На лихо, пани все ще не були задоволені.

Один із них, поліцейський урядовець, тицьнув у Бандалу пальцем:

— А що робив ти, лотре?

— Я? Нічого.

— Погано. Ти мав би допомагати вантажникові. Або ж принаймні подати йому палицю. Щезни!

Не дали йому нічого. Тієї ночі Бандала скусав собі губи: від люті й щоб затамувати ридання.

На щастя, директор уранці змінив гнів на милість, одкликав Бандалу з кухні й знову приділив йому прибуткову роботу. Перед обідом поклав Бандала до кишені кілька мідяків — збирав м'ячі, а пополудні поїхав на аеродром.