Грегоріс позіхнув:

— Джіма? Авжеж, я його там піймав би, бо він спить щонайменше до восьмої. А ти як собі гадаєш: я повинен відібрати в нього той окаянний камінець і знов тобі його повернути? Е ні, друже, на таке я надто мало виспався. А по-друге, бігти, як оглашенний, теж не буду…

— Ні! — крикнув Тікірі. — Я не хочу, щоб ви мені його повертали, я хочу, щоб ви собі за нього купили черевики.

— Чорт забирай… — сказав Грегоріс. Подивився помалу докруж, ніби аж тепер збагнув, що день рожевий і гарний, а тоді пильно поглянув на Тікірі — так зачудовано, аж хлопцеві здалося: мабуть, Грегоріс побачив, що немає чуприни.

— Пан священик звелів мене обстригти, — пояснив він поквапливо. — Але чуприна знов наросте, то байдуже.

— Ще б не наросла! — засміявся Грегоріс. — Спадатиме аж на землю, а ти повісиш собі на шию самоцвіт — і станеш гарний, як султан із казки. То ходімо.

— Куди?

— Туди. По твою камінну красу. Я тобі її ще раз завоюю. За твоє добре серце.

— Але я нічого не хочу! — вигукнув Тікірі. — Продайте його й купіть собі…

— Не мели дурниць, од тебе я не братиму дарунків. Ну, ходімо. Чи боїшся Джіма?

Тікірі опустив очі.

— Так, боюся, — мовив тихо. — Краще почекаю тут.

Він сів. Небо досі червоно квітло; Грегоріс ступав якраз на межі хвиль — лишав за собою сліди, блискучі, червонаві; здавалося, що йому дірявими підошвами витікають струмки крові. Грегоріс оглянувся. Тікірі йому помахав. Грегоріс не відповів. Збочив до шосе й тяжко брів дюною. Але допіру ступив на асфальт, пішов швидше. Уже не оглядався. Ставав щораз менший, менший…

Тікірі підвівся. Побіг назгинці. За п'ять хвилин мчав шосе напрямком од парку, од Джіма й Грегоріса, до червоного будинку, над яким кружляла хмара ворон: «Кра-а-а!.. Кра-а-а-а-а!..»

Як поминув будинок, подумав, що то найщасливіша, найсмішніша пригода, якої він зазнав. Ба найдивовижніша, найвеселіша, наймиліша — цілком незвичайна, бо він утікає від свого самоцвіту, тоді як досі завжди йшов за ним, ліз по нього голяка у вікно, блукав заради нього нічними джунглями. Тікірі захихотів.

Будинок іще спав, лиш ті ворони кружляли й репетували: «Кра-а-а-кра-а-а-а!» Хлопець пробіг повз будинок, не підвів очей до червоного фасаду з написом Galle Face Hotel із погаслих неонових рурок. Тільки за закрутом шосе стишив ходу.

Ішов, намагаючися зволожити кінчиком язика солоні, сухі губи. Ліворуч од шосе побачив залізничні колії, що вели до вокзалу, і збочив туди жовтою, посипаною піском дорогою. Пішов просто до колонки. Пив, пив, так само спрагло, як тоді біля водограю в Гордоновому парку, коли ще не знав Грегоріса, ані Джіма.

Станція звалася Каллупітія. Цибатий тамілець замітав перон, перед мітлою стрибало кілька мавп — а навкруги більш нікого. Двері чекальні були відчинені навстіж, і Тікірі зайшов туди — не поїзда ждати, а трохи відпочити. А також із цікавості. Сів на лаві, м'яв стегно, яке знов почало боліти, дивився на розписи руху поїздів, розвішані по стінах… і раптом забув про всі болі на світі.

Побачив свій самоцвіт.

Закліпав очима, чи йому не привиділось. Але ні, самоцвіт не зник. Висів між розкладами — хоч намальований на папері, але викапаний самоцвіт: овальна форма чайного листу, на одному кінці трішки гостренький, заснований безліччю жилок; і хоч не сяяв, не блищав, не мінився райдужно, але був дуже гарний — білий на тлі, голубішому від океану. Так, ніби хтось приліпив його до блакитного шовку.

Перед дверима зашурхотіла мітла, й Тікірі встав:

— Скажіть, будь ласка, дядьку, що то за малюнок?

Тамілець устромив голову досередини, подивився на Тікірі, потім на його випростаний палець, а тоді на самоцвіт.

— То не малюнок, то мапа! — мовив поважно.

— А що то є — мапа?

— Мапа? — задумався тамілець. — Ну, мапа є малюнок.

— Ага, — притакнув Тікірі вдячно. — А, дядьку, яка мапа є цей малюнок? Хочу сказати, малюнок чого є ця мапа?

Тамілець увійшов з мітлою до чекальні:

— Що ти белькочеш, плутанику? Таж це малюнок, себто мапа нашого острова.

— Ланки?! — прошепотів Тікірі.

— Та вже ж Ланки. А чого це ти, балабоне, так допитуєшся? Ану забирайся геть! За хвилю встане сагіб начальник і пожене тебе, що й дверей не найдеш. Це чекальня першого класу!

— Чом би він мене гнав, — засміявся Тікірі. — Хоч би яка це була чекальня: вона ж на Ланці, а Ланка наша. Ви самі це, дядьку, казали.

— Геть! — змахнув цибатий дядько мітлою. — Я казав: наша, а не твоя. Геть!

— Більш моя, ніж начальникова! — кричав Тікірі, скакаючи перед мітлою з кутка в куток. — Авжеж, куди більше моя й ваша, ніж начальникова! Він-бо нас боїться, дядьку, цей ваш сагіб начальник!

— Ось на тобі, аби так не репетував, — ударив його тамілець мітлою, але злегка, щоб виштовхнути з дверей. — Хто тебе цього навчив?

— Сагіби! — реготався Тікірі.

Пострибав на одній нозі. Його захлюпнула хмільна радість: адже малюнок Ланки достоту такий, як йото, Тікірі, самоцвіт. Як дві краплі води! Біля шосе Тікірі ліг за таїмариндовим кущем, руки закинув за голову, заплющив очі й уявив собі, як завтра прийде додому — або позавтра, це байдуже, — привітається з матір'ю, а тоді викопає другу половину свого самоцвіту, ту, що так довго чекала на нього в таємному сховку за хатиною. І як покаже її матері, й Вікрені, й Дгаму, й Жабі, всім-усім, і скаже: «Такий вигляд має наш острів!» Хоч Вікрена то напевне сам знає. Лиш нічого не знає про самоцвіт!..

Тікірі розплющив очі. Сонце вже пекло — отже, він лежав тут довго і прогавив багато машин. Сквапно встав. І так йому захотілося бути вже вдома чи бодай їхати, а може й іти, — аби тільки наближатися до домівки.

Тікірі перескочив рівчак, став на шосе. Обернувся до півдня. Поперед себе, не далі як за півста кроків, побачив знайому постать, таку рідну, що впізнав її з рухів, з ходи.

Стрімголов побіг, руки над головою — мов хотів спіймати птаха в польоті.

— Бандало! — кричав. — Бандало!