Ви скажете, мабуть, що це було б найрозумнішим і найприроднішим рішенням у моєму тодішньому становищі. Можливо. Але мені не хотілося повертатись. Тільки подумавши про такий вихід, я одразу ж відмовився від нього.

«Ні, — сказав я собі, — я ще не переможений і не відступлю від свого задуму, як боягуз. Я вже зробив один крок — зроблю й інші. Немає значення, що мене відмовились узяти на цей великий корабель. В порту стоять десятки інших! Хоч на одному з них, та мені зрадіють. Я обійду всі кораблі, перш ніж відмовлюсь від свого плану».

«Чого ж мене не взяли? — питав я себе, продовжуючи свій монолог. — Чого? Навіть нічого не пояснили. Яка ж причина відмови? Ах, он воно що. Маленький зріст! Адже вони порівнювали мене з кнехтом. А я знаю, що кнехт маленький. Значить, цим образливим порівнянням вони натякали про те, що я надто малий, щоб бути матросом. Але ж я можу бути юнгою! Я чував, що є юнги й менші за мене. Цікаво, який у мене зріст? Ех, якби в мене була теслярська лінійка, я швидко зміряв би себе. Треба було зробити це дома! А чи не можна зміряти свій зріст тут? Невже це неможливо?»

Тут хід моїх думок порушився, бо раптом я помітив, що на одному з ящиків щось нерозбірливо написано крейдою. Придивившись пильніше, я прочитав: «4 фути». Я одразу зрозумів, що це довжина ящика, бо для висоти надто багато. Можливо, цей напис належав тесляреві або його зробили для матросів, щоб вони знали, як вантажити ящик. Проте, як би там не було, через три хвилини з допомогою цього ящика я зміряв свій зріст.

Я зробив так: ліг вздовж ящика п'ятами врівень з одним краєм, потім витягнувся на весь зріст і помацав рукою, чи не дістаю головою до другого кінця. Від маківки голови до кінця ящика лишалося менше дюйма. Я витягувався щосили, але дотягтися до краєчка не міг. Втім, точно визначати зріст не мало для мене великого значення. Зрозуміло, що коли довжина ящика чотири фути, то мій зріст — трохи менший. А хлопчик такого зросту — справді дуже маленький. Я підвівся, неабияк засмучений цим відкриттям.

Досі я не знав, що я такий маленький. Та й який хлопчик не вважає себе майже дорослим? Але тепер я в цьому переконався. Не дивно, що Джек Уотерс назвав мене малюком, а його товариші порівняли з кнехтом.

Свідомість того, що я справжній ліліпут, зовсім засмутила мене. Тепер я майже впевнився, що на жоден корабель мене не візьмуть, бо маленьких юнг не буває. Я таких не зустрічав. Навпаки, мені траплялося бачити на бригах і шхунах, що відвідували нашу маленьку гавань, високих на зріст хлопців, майже дорослих, яких чомусь називали юнгами. Ні, влаштуватися на корабель — справа безнадійна. Доведеться повернутися додому.

Однак я знову сів на ящик і продовжував думати. Ще в дитинстві мій розум відрізнявся винахідливістю. Скоро у мене виник новий план, який, здавалось, цілком годився для того, щоб здійснити свій намір.

Мені допомогла пам'ять. Я згадав, що чув і читав про хлопців і дорослих, які непомітно прокрадались на кораблі і ховалися на них, а коли судно було вже далеко від берега, виходили із схованок і продовжували подорож як матроси чи юнги.

Не встигла згадка про цих відважних людей промайнути в моїй голові, як я вирішив учинити так само. Рішення прийшло блискавично: сховатися на борту якогось корабля, та хоч би й на «Інці», з якої мене вигнали з ганьбою. Це, здавалось, був єдиний корабель, який мав відплисти найближчим часом. Але, казати правду, якби в гавані стояла дюжина кораблів, готових до відплиття, я все одно вибрав би «Інку».

Ви, мабуть, здивуєтесь, чого я задумав прокрастися саме на цей корабель. Втім, це неважко пояснити. Я так сердився на моряків, особливо на помічника капітана за його брутально поводження зі мною, що мені захотілось утнути таку штуку, щоб якось помститись над ними. Я знав, що вони не викинуть мене за борт. Якщо не брані до уваги помічника — всі вони люди не жорстокі. Правда, вони посміялися з мене, але я пам'ятав, що дехто з них пожалів мене, коли довідався, що я сирота.

Отже, вирішено: завтра я вирушаю в подорож на цьому великому кораблі — наперекір помічнику, капітану і команді!

Але як прошмигнути на корабель непоміченим? І як на ньому сховатися? Ось про що мені довелось подумати.

Звичайно, я можу ще раз пройти на корабель, але хто-небудь з команди неодмінно помітить мене й знов прожене.

Чи не можна підкупити когось із матросів, щоб мені дозволили погуляти на палубі? Але чим підкупити? В мене немає ні шеляга. Іграшковий кораблик і одяг — дуже поганий — оце й усе, що в мене було. Я віддав би кораблик, однак, подумавши трохи, переконався, що жоден матрос не оцінить речі, яку він сам залюбки може зробити; я вважав, що кораблик можна легко змайструвати. Ні, матроса такою іграшкою не підкупиш, нічого н думати про це!

Згадав, в мене ж є досить цінна річ — годинник. Правда, це звичайний старомодний срібний годинник, коштує він небагато, але йде добре. Його подарувала мені моя бідна мати. Після неї мені залишився й другий, значно кращий, але його привласнив дядько. Старого й дешевого він дозволив мені носити, і, на щастя, цей годинник якраз був у мене в кишені. Чи не вдасться мені підкупити ним Уотерса або когось іншого, щоб мене потай пустили на борт і сховали там, поки корабель не вийде в море? Може й поталанить?

І я вирішив спробувати.

Тепер основне — це побачити Уотерса або якогось іншого матроса і поговорити так, щоб ніхто нас не почув. Отже, треба бути біля корабля і чекати слушної нагоди.

Я сподівався й на те, що матиму змогу прокрастися на корабель без будь-чиєї допомоги, особливо коли настане ніч і матроси, закінчивши роботу, спустяться в кубрик. В такому разі мені навіть не доведеться домовлятися з ким-небудь. В темряві я зможу прошмигнути повз вахтових або просто перелізти через фальшборт і сховатися десь унизу. Прокравшись у трюм, я легко сховаюся між ящиків, бочок і тюків, якими завантажений корабель.

Але мене непокоїли дві обставини. Чи стоятиме корабель в порту до ночі? І чи не знайде мене до того часу мій дядько з своїми наймитами?

Признатися, перше запитання не дуже хвилювало мене. На кораблі, як і вчора, стояв щит з оголошенням: «Інка» відпливає в Перу завтра». Не схоже, щоб судно відпливало сьогодні, бо на пристані біля нього лежало багато товарів, які ще вантажитимуться на «Інку». До того ж мені доводилось чути, що кораблі далекого плавання рідко коли відпливають точно в призначений день.

Розмірковуючи так, я вирішив, що корабель навряд чи покине порт сьогодні і вночі я матиму нагоду прокрастися на нього.

Існувала ще й інша небезпека — бути спійманим і привезеним додому, але, зваживши все, я побачив, що цього можна не боятись. На фермі ніхто не згадає про мене до вечора, та й тоді не будуть шукати, бо сподіватимуться, що я все одно буду змушений прийти додому, коли стемніє. Отже, ніякі неприємності з цього боку не загрожували. Я перестав думати про ферму і почав готуватися до здійснення свого плану.

Я розумів, що на кораблі, якщо мені пощастить прокрастися на нього, я змушений буду ховатися не менше доби, а може й більше. Так довго без їжі я не витримаю. А де роздобути харчів? У мене, як я казав, і гроша в кишені не було. Таким чином, купити я нічого не міг. Що ж робити?

Але тут я зміркував, що можна ж продати свій кораблик і на ці гроші купити чогось їстівного. Адже тепер іграшковий шлюп мені не потрібний — чого ж не розлучитися з ним?

Без зайвих роздумів я вийшов із схованки і рушив по набережній шукати покупця на свій кораблик.

Незабаром я знайшов крамничку морських іграшок. Там, поторгувавшись трохи з хазяїном, я продав шлюп за шилінг.

Казати правду, моє маленьке суденце коштувало в п'ять разів дорожче, і за інших обставин я не розлучився б з ним і за п'ять шилінгів. Але гендляр побачив, очевидно, що я в скруті, і безсоромно скористався з цього.