Ще цілі два дні караван ішов саваною — чудовими луками, на яких буйно квітне безліч рослин. Земля тут не страждає від посухи: лише з лютого по квітень тут не буває дощу.

Чому ж так поспішав дядечко Франтішек? Чому час від часу змушував своїх друзів приймати невеличкі дози хініну? Та тому, що він знав, яку велику небезпеку ховає в собі ця навколишня краса. Багатющий тропічний квітник день у день непомітно видихає свою згубну отруту, яка іноді діє навіть на тубільців.

Ось чому керівник експедиції так зрадів, коли одного дня караван підійшов до гір, схили яких густо поросли лісом.

Коли індіанці розіп'яли шатро, ніхто з мисливців навіть і не подумав про те, що це їхня перша ніч у володіннях англійської королеви Вікторії — Британському Гондурасі.

Рано-вранці дядечко Франтішек звелів негайно ладнатися в похід.

— Чого це ми весь час так поспішаємо? — спитав Вацлав. — Може, ми взагалі вже не будемо збирати орхідеї?

— Будемо, коли знайдемо дорогою якісь рідкісні екземпляри. Сам бачиш, ящики й котики вже повні, а перевантажувати тварин не варто. До того ж мені кортить якнайскоріше скараскатися вантажу, і я не заспокоюся, поки побачу все зібране нами на борту корабля. Тільки тому я обрав найкоротшнй шлях. Незабаром ми досягнемо берега Старої ріки, яка без пригод доведе нас до мети.

Єнік був дуже задоволений, і Лготка теж. Чому? Та тому, що, досягши нарешті ріки, вони часто влаштовували полювання. Уздовж ріки караван посувався вперед набагато швидше, ніж джунглями по відногах гір, а дичини навколо було дуже багато.

Іноді наші мисливці впольовували оленя, іноді — тапіра, а якось вони сполошили ціле стадо агуті, схожих на наших зайців. Недарма агуті називають «сріблястими»: вони мають гарну густу сіру шерсть. Живуть агуті в дуплах дерев або в норах, а пастися виходять тільки ввечері.

А якось наші мандрівники побачили й підступного степового вовка, або койота. Єнік знав із книжок, які читав іще вдома, що койот — боягузливий і хижий собакоподібний; звір, кумедний герой індіанських казок.

Було тут також безліч вивірок, які змагалися з папугами, гойдаючись на ліанах та: гілках прибережних дерев. Тукани сиділи мовчки, немов мудреці, тим часом як спритні гарні куруку вогненними кулями мелькали серед листя дерев.

А яке життя буяло на сонячних полянах! Скільки чудових метеликів і жуків літало навколо! Бджоли дзижчали свою одноманітну пісню, наче на європейських лугах, а повз них кулею мчали злі оси. Чарівні бабки гойдалися на гнучких стеблах квітів, які відбивалися в дзеркалі водяного плеса.

— Справжня казка! — зітхнув Єнік. — Якби тільки тут не було такої сили бридких жаб, ящірок та гадюк!

— Ну, якби не вони, то тут розвелася б тьма-тьмуща шкідливих комах, — заперечив дядечко Франтішек.

— Та що там жаби і ящірки! — засміявся Вацлав. — Гадаю, пуми і ягуари гірші.

— Якщо не гірші, то принаймні й не кращі.

Єнік ішов з Вацлавом понад річкою й приглушеним голосом розповідав:

— Ти маєш рацію, Вацлаве, — не києм, то палицею. Та все-таки хижаки трохи чемніші: вони принаймні уникають людини, а ця нечисть сидить собі десь у засідці й чигає, тож людина ніколи не знає, звідки чекати нападу. Ось учора, наприклад, я розітнув мачете якусь гидоту. Тьху, навіть згадувати не хочеться! Стрибнула на мене з дупла дерева. Дієго казав, що то була куфія, дуже отруйна гадюка, тож ти дядечкові краще нічого не говори, бо він іще злякається й уже не пустить нас з Дієго до лісу.

Вацлав справді нічого не сказав дядечкові Франтішку, але ввечері дуже шкодував за цим. В якомусь тихому закруті річки Дієго виявив селище бобрів і повів Єніка подивитися на цих тямущих звіряток. Хлопці йшли дуже обережно, бо знали, що бобри надто полохливі.

Травою поміж очеретом вони підповзли аж до ріки. Дієго повз попереду, нечутно розсуваючи перед собою стебла. Зненацька він пронизливо зойкнув і відчайдушно заметався, немов потрапив рукою в капкан.

Єнік підскочив, немов пружина, й ужахнувся: коло Дієго, який метався на всі боки, лежав, упираючись у землю короткими плямистими лапами, велетенський кайман і зубастою пащею міцно стискав хлопцеві руку.

Єнік миттю забув про свій страх і, підскочивши до каймана, вдарив його по голові мачете. Потворне чудовисько люто змахнуло хвостом, проте руку Дієго не пустило. Єнік доти сік каймана по голові гострим клинком, поки забив його.

Права рука в Дієго була страшенно зранена, і тільки мужній індіанець міг витримати такий жахливий біль без крику. Бліді й перелякані, геть забувши про бобрів, хлопці кинулися до води, й Дієго занурив у неї розчавлену, заюшену кров'ю руку.

Незважаючи на протести Дієго, Єнік, як міг, перев'язав йому руку носовиком, а тоді обидва побігли до табору.

Дядечко Франтішек змусив їх розповісти геть усе й не на жарт розгнівався. Рани на руці в Дієго були серйозні. Хоч індіанці як один запевняли, що укуси каймана швидко загоюються, дядечко Франтішек не міг заспокоїтися. Він побоювався, чи не потрощені в Дієго деякі кістки, й, старанно промивши рани, уважно обмацав хлопцеві руку, дивуючись у душі з мужності Дієго, який жодним звуком не виказав, що йому боляче.

Єнік, дивлячись на це, тремтів: бідолашному Дієго, мабуть, нестерпно боліло!

Дядечко Франтішек не відмовився від соку цілющих рослин, який йому принесли індіанці, але, крім того, витесав ще дві тонкі дощечки, наклав їх на тонку смуглу руку Дієго й міцно перев'язав.

— А тепер ти проковтнеш ось цей порошок від гарячки, — категоричним тоном промовив дядечко Франтішек, подаючи Дієго дозу хініну.

Та ковтати порошок Дієго нізащо не хотів. Біль він зносив героїчно, а ось порошку боявся. І тільки Єнік, який теж випив дозу хініну, переконав юного індіанця прийняти порошок.

Бідолашний Дієго! Як він настрахався! Коли згодом друзі сиділи біля вогнища, він сумно шепотів Єнікові на вухо:

— Коли я вмру, закопай мене глибоко-глибоко, щоб не зміг дістати жоден хижак!

— А чого б ти мав умирати? — здивувався Єнік. — Рука твоя швидко загоїться.

— Рука загоїться, це правда, а от гірка отрута… — Дієго засмучено похитав головою.

А Єнік щиро зареготав:

— Невже ти гадаєш, що дядечко міг тебе отруїти? Ми тебе так любимо!

І під столітніми деревами на березі ріки, там, де досі, мабуть, не ступала нога білої людини, щиро обнялися двоє хлопців: індіанець і білий.

Вони заприсяглися в дружбі до самої смерті.

Цього дня Єнік заснув з почуттям, що сьогодні йому пощастило принаймні хоч трохи сплатити давній борг. Він поклав хворого Дієго до себе в шатро й багато разів прислухався вночі, як дихає його друг — чи не починається в нього гарячка?

Заснув Єнік лише перед світанком, знеможений утомою.

Що далі просувався караван уздовж ріки, то важче було йти. Незліченні потоки, які впадали у ріку, примушували наших мандрівників або переходити їх тут же, біля гирла, або давати великого гака, шукаючи броду. І тим більшою була їхня радість, коли через тиждень вони вийшли на велику просіку, вирубану сокирами людей.

У Британському Гондурасі лісорубів дуже багато. З його пристаней вивозиться на численні європейські ринки чорне, червоне та кедрове дерево.

Наші мандрівники вийшли до пристані, де двадцятеро чоловіків зв'язували плоти, а з п'ятдесятеро ставних горян — світлошкірих, мускулястих людей — звозили до ріки сотні й сотні колод.

Наглядач-англієць радісно привітав членів експедиції. Він і не сподівався, що тут, у джунглях, зустріне білих людей, які розмовляють по-англійському. Довідавшись, що наші мандрівники збирають орхідеї для лондонської фірми, він негайно запропонував землякам свою допомогу.

— Звідси ріка для плотів уже судноплавна, — сказав він. — І якщо хочете зручно та без зайвих зусиль подорожувати далі — сідайте на плота! Звичайно, пліт пливе досить повільно, та навряд чи ви дістанетеся суходолом швидше, бо вам часто доводиться давати гака.