Нова країна всім дуже сподобалась, і лише дощ, який ішов щодня, псував хороший настрій. Опівдні обрій запинали хмари, гуркотів грім, спалахували блискавки, й десь до третьої години дня лило як з луба; потім дощ раптово вщухав, наче відтяло, — й знову гарненько світило сонце.

Справді, примхливий клімат! Майже після кожного дощу сонце сяяло й пекло ще дужче, ніж доти; з долин і лісів здіймалася біла, як дим, пара, на листі рослин, наче коштовне каміння, сяяли краплі води, схилами ще стрімкіше мчали струмки, а гострі пахощі квітів паморочили людей.

Дядечко Франтішек швидко розгадав примхи тутешнього клімату й купив усім членам експедиції гумові плащі з капами. Навіть на шатра він дістав непромокальний верх, щоб у горах, коли караван покине Карільйо, людям було де відпочити.

— Ну й погода, хай їй грець! — лаявся Єнік, коли злива якось зненацька захопила його на прогулянці. — У гербі цієї Коста-Ріки, напевно, жаба або водяник…

— Коли б ми перейшли південний кряж Кордільєр, — озвався дядечко Франтішек, — ти побачив би іншу картину. Там, по той бік гір, протягом десяти місяців не випадає ні краплини дощу. Гадаю, що це тобі також не сподобалося б. Там тільки хирляві безлисті ліси та випалені сонцем скелі — гола, спрагла земля.

Єнік одразу ж замовк. Він давно переконався, що скаржитися дядечкові немає рації: завжди пошиєшся в дурні.

Незабаром експедиція знову почала шукати орхідеї, й дядечко Франтішек плекав надію, що невдовзі їхні кошики та ящики будуть повні.

Мисливці за орхідеями вирушили на захід, до гір.

Якщо в джунглях треба було спритно лазити по деревах, то тут, у горах, доводилося не менш спритно дертися на скелі, бо орхідеї ростуть здебільша на найстрімкіших урвищах та над глибокими проваллями.

Індіанці працювали дуже спритно й приносили несогіршу здобич. Та найвідважнішим з усіх був Дієго, й часто його сміливість захоплювала Єніка; за це дядечко Франтішек лаяв їх обох, а іноді й суворо карав.

— Тут теж небезпека чатує на кожному кроці, — почав він якось, коли всі розташувалися біля вечірнього багаття. — Я вже прочитав дещо про цей край і можу вам сказати, що тут нітрохи не краще, ніж у найнепрохідніших джунглях. Ягуар і кугуар — а це, власне, та ж сама пума — водяться тут, як і в Гватемалі. Крім того, в Коста-Ріці налічується сто тридцять різновидів плазунів, і серед них — багато отруйних змій. Я вже не кажу про безліч скорпіонів, павуків, стоніжок, укуси яких отруюють кров людини. Отже, пильнуйте! Ніколи не виходьте за межі табору без зброї й завжди будьте насторожі!

Тихі, спокійні ночі в горах були членам експедиції дуже до речі: люди могли хоч виспатися. Страшні ночі джунглів, коли після заходу сонця лунало моторошне ревіння, голосіння, виття, регіт, передсмертний хрип спостигнутої жертви, — залишилися в минулому. Тут, у горах, навколо панувала врочиста тиша, й великі яскраві мерехтливі зірки спокійно дивилися на землю.

Часто, коли починало сутеніти й у кущах заводили свою пісню перепелиці, Єнік обнімав Лготку й довго оповідав їй, що в них удома, в далекій Лготці біля Хрудіма, теж бувають такі тихі вечори, — якось вона сама в цьому переконається.

Незабаром юнакам знову закортіло на полювання. Безліч дичини — птаства й гризунів — так і спонукало до ловів, але дядечко

Франтішек не хотів полювати без Лготки. Що ж скоїлося з Лготкою? Нічого особливого. Просто вона не хотіла покидати шатро. Там, у кошику, вона мала троє цуценят!

Три Лготки, як із захопленням проголосив Єнік. Вони пищали в кошику, прагнули материного тепла — троє маленьких, сліпих, дурних, але надзвичайно зворушливих цуценят. Лготка ревниво оберігала своїх дитинчат, весь час турботливо облизувала їх і нікому не дозволяла брати в руки. Тільки Єнік мав право гладити їх. І коли він пообіцяв, що дасть їм пристойне, але суворе виховання, Лготка мовчки погодилася.

— Послухай, Лготко, ось цього голованя з білою плямкою ми назвемо Плутоном. Ти згодна? Ми віддамо його Вацлаву — він досі ще сумує за твоїм давнім товаришем. Плутон був молодець, що правда, то правда, відважний і вірний друг; але твій Плутон буде ще кращий! Отже, вирішили: Плутона віддамо Вацлавові. Ні, ні, Лготко, не супереч, так треба. А он того, насупленого, назвемо Каро й подаруємо дядечкові. Зате дочку залишимо собі, гаразд? Дієго хотів би, щоб ми віддали її йому, але ми не можемо, — нам було б сумно за нею. Вона, звичайно, трохи слабша, тому нам доведеться гарненько її доглядати. Тільки як ми її назвемо, га?

— Гав-гав, — запропонувала Лготка.

— Хіба ж це ім'я! — заперечив Єнік. — Треба придумати щось інше. В нашій Лготці у Новаків була собака Бела, вона мене дуже любила. Що ти скажеш, Лготко, подобається тобі ім'я Бела?

Лготка невдоволено заворушилася — певно, не погоджувалася.

— Гаразд, придумаємо інше ім'я, — мовив Єнік. — А що, коли ми назвемо її Костаріка? Правда, гарно? Вона ж тут народилася! Ну що, непогано, еге ж? Гадаєш, що це ім'я трохи задовге? Байдуже, ми його скоротимо. Вибирай: Коста чи Ріка?

Лготка загарчала, і з того гарчання Єнік зрозумів, що їй більше подобається ім'я Ріка.

На десятий день експедиція Франтішка Долежала підійшла до широкої гірської ущелини; здавалося, ніби якийсь гігантський плуг провів через плато глибоку борозну. На дні ущелини шумів потік, а схили, з яких стриміли скелі, наче зуби з ясен, так густо поросли деревами й кущами, що далі шлях можна було прокласти, лише наполегливо й уперто орудуючи сокирами.

Експедиція хотіла перейти на той бік ущелини, тож не залишалося нічого іншого, як узятися до роботи й не лякатися перешкод.

Проте дядечко Франтішек вирішив спершу оглянути цей бік ущелини й докладно дослідити околиці. Тут, на його думку, крім різновидів гірських орхідей, мали бути й орхідеї, що ростуть на деревах.

І справді, перед очима наших мандрівників несподівано виник квітучий сад. Буйні орхідеї наче пишалися своїми чудовими квітами. Та, на жаль, вони були неприступні — неприступніші, ніж десь-інде. Мисливці бачили їх перед собою за якихось двадцять-тридцять метрів, але дістати не могли. От якби вони вміли літати, як ті грифи, котрі кружляли над верхівками гір, або як соколи, що з криком падали з височини на крони дерев.

— Які незграбні ми, люди! — зітхнув Єнік. — Коли б то я був колібрі або хоч метелик, який пурхає над квітучим повітряним садом!..

Треба було добре запам'ятати, в якому напрямі ростуть дерева з орхідеями. Поки наші мисливці стояли на краю урвища, їм здавалося, що це можна зробити за іграшки. Але тим, хто спускався вниз у долину й намагався знайти уподобане дерево, доводилося скрутно.

Проте індіанці впорались і з тією роботою; перегукуючись, вони облазили всі дерева, де, на їхню думку, могла бути багата здобич. Вацлав, Єнік і Дієго допомагали їм, і ця пустеля, куди досі навряд чи ступала людська нога, сповнилася криками, а часто й сміхом та співом.

Тим часом Лготчині діти підростали, й через дев'ять днів у них розплющилися синюваті оченята. Єніковим розмовам із Лготкою тепер не було кінця. Цуценята швидко росли й намагалися вилізти з кошика. Єнік суворо заборонив їм це робити. Та хіба такий шибеник, як Каро, послухається? Хіба хто годен упильнувати Плутона або Ріку? Вивалиться одне й друге з кошика, й незграбно шкутильгають собі. Та Лготка жартів не любила: хапала кожного непослуха за холку й гульк з ним назад у кошичок! Одверто кажучи, це їй уже почало набридати: навколо стільки роботи, а вона сидить тут цілими днями й стереже цих пустунів!

Вацлавові стало шкода Лготки, й він сплів новий кошик — рідкий і з віком; цуценята були в ньому наче в клітці. Ох і реготав Єнік, дивлячись на їхні марні спроби втекти! Коли цуценятам давали їсти, то випускали їх на волю. І тоді Плутон доводив, що виросте бійцем. Він викликав на бій кожен придорожній камінь, нападав на оцупки дерева, на черевики й навіть на кістки. Загарчавши, він люто кидався на ворога, але назад гузь, наче рак.

— Поверни голоблі! — кричав йому Єнік. — Поверни голоблі, ти не туди їдеш!