— Атож, — відповів Джек, — видно. Але тепліше, ніж треба, якщо зважити на підсоння нашого острова.

— Твоя правда, — мовив Пітер. — Я про це й не подумав. Ми спечемося живцем.

— Що ти завжди печешся біля вогнища, то це для нас не новина, — зауважив Джек. — Але, правду казати, я вже не раз думав ось про що. На цих островах росте горіх, що зветься свічковим, бо тубільці вживають той горіх замість свічок, і я знаю, що з ним робити і як його пристосувати…

— То чому ж ти його не знайшов? — перебив Пітер. — Чому ж ти так довго тримав нас у темряві, філософе ти лукавий?

— Тому, що я ще не бачив цього дерева, — відповів Джек. — А якщо й побачу, то хтозна, може, не розпізнаю ані дерева, ані горіхів. Розумієш, я забув, яке воно.

— Лишенько тяженьке! — глибоко зітхнув Пітер. — Саме така біда буває й зо мною. Часом треба щось запам'ятати, — мине півгодини, а я вже геть усе забув. Уперше я подорожував плавом саме тому, що переплутав чи забув, — а це однаковісінько, — усі настанови. Довелося мені побитися з капітаном і пливти додому самотужки!

— Ет, Пітере, — озвався я, — навіть я не годен тобі повірити.

— Однак це щира правда, — відмовив Пітер, буцімто ображений моєю недовірою.

— Ну ж бо, розкажи, як воно сталося, — попросив Джек і лагідно усміхнувся.

— Отже, щоб ви знали, — почав Пітер, — напередодні того дня, коли я мав відпливти, закортіло мені на прощання пограти в хокей із хлопцями, своїми товаришами по школі. Бачиш, Релфе, я був ще тоді молодий, — пояснив він, замислено й сумовито вдивляючись у морську далечінь. — І от у розпалі гри мій дядько, який доклав чимало зусиль, щоб улаштувати мене юнгою й спорядити в плавання, покликав мене й сказав, що виїздить у якійсь нагальній справі і не зможе відвести мене на корабель, як то мав намір зробити. «Проте, — сказав він, — капітан знає, що ти прийдеш, тож це не має значення. Але тобі доведеться шукати корабель самому. Запам'ятай його назву і який він на вигляд. Чуєш, хлопче?».

Я, звичайно, чув, але, мабуть, не дуже розумів, що він каже, бо був думками на полі, де моя команда зазнавала поразки. Тож я нетямився з нетерплячки і, скоро дядько розповів прикмети корабля й попрощався, одразу гайнув до своїх, запам'ятавши тільки, що корабель має три щогли, зелений гакаборт,[2] а на прові — позолочену Геркулесову фігуру з палицею. Назавтра я був такий пригнічений прощанням із своїми знайомими й родичами, а також слізьми, якими мене рясно зросило жіноцтво, що затримався й пізно вирушив у гавань, де мій корабель стояв серед тисячі інших. Довелося мені цілу дорогу бігти. Добіг я до причалу, а там стільки щогл і такий панує гармидер, що мені в голові запаморочилося. «Ну, Пітере, — сказав я сам до себе, — ускочив ти в халепу». Аж ось я вгледів позолочену фігуру й три щогли — корабель той саме налагодився відпливати, отож я притьмом вискочив на борт, але миттю зіскочив знову на берег, розчовпавши, що дві щогли належали іншому кораблеві, а фігура — ще іншому! Зрештою мені впав у око великий гарний корабель, який саме знімався з кітвиці, — певна річ, той, що я його шукав. Він мав зелений гакаборт, три щогли — так, це він! — і позолочену Геркулесову фігуру. Щоправда, фігура тримала в руці тризуб замість палиці, та, може, дядько або помилився, або Геркулес час від часу міняє зброю.

«Відчалюй!» — почувся голос із шканців. «Постривайте!» — крикнув я, нестямно проштовхуючись крізь натовп.

«Стривайте! Стривайте!» — загукали й собі люди на березі, і матроси, що віддавали кінці, на хвилину спинилися.

Капітан аж скипів з люті, бо його проводжали друзі, а тут, уявіть собі, матроси не виконують його наказів. Однак мені досить було хвилинної затримки. Я підскочив до корабля і плигнув на борт. Матроси віддали кінці, буксир запихкав, і ми рушили. Нараз підходить до мене капітан і питає:

«Звідкіля це ти, шибенику, взявся, і що тобі тут треба?»

«Вибачте, сер, — відмовив я, салютуючи, — я ваш новий юнга».

«Новий юнга! — вигукнув він, тупнувши ногою. — Я не наймав нового юнги. Вся моя команда в повному складі. Ти пускаєш туману, малий мерзотнику. Насправді ти втік з дому, авжеж утік».

І капітан почав несамовито бігати палубою й лаятися на відчай душі. Самі розумієте: він страшенно сердився, що йому доведеться спинити корабель, спустити на воду човна й згайнувати півгодини часу, щоб висадити на берег якогось хлопчака. А стати борт до борту з буксирним пароплавом, аби мене на нього пересадити, теж не можна було, бо в морі дув вітер. Підпливли ми до хвилеріза, який саме минали кілька човнів, простуючи в гавань. От капітан підступив до мене та як од-важить мені ляпаса, а тоді й каже:

«Ти, мерзотнику, втік із дому».

«Неправда», — відмовив я сердито, ляпас-бо добрий був.

«Слухай-но, хлопче, ти плавати вмієш?»

«Авжеж», — кажу я.

«Ну, то гайда на берег».

І, схопивши за штани й комір, він пошпурив мене за борт у море. Люди на човнах, угледівши таку оказію, спинилися, але як переконалися, що я вмію плавати, не стали мене рятувати, і мені довелося самотужки до хвилеріза добиратися. Отож бачиш, Релфе, я й справді вертався плавом із першої своєї подорожі.

Джек засміявся й поплескав Пітера по плечі.

— Розкажи нам про свічкове дерево, — попросив я. — Ти ж бо почав був про нього розповідати.

— Твоя правда, — мовив Джек, — але боюся, що я майже все позабував. Здається, горіхи в нього десь такі завбільшки, як волоські, а листя, якщо не помиляюся, біле. Але я не певен.

— Гм-гм! — гмукнув Пітер. — Саме сьогодні я бачив таке дерево, як ти кажеш.

— Невже? — вигукнув Джек. — А далеко звідси?

— За півмилі, не більше.

— То веди мене до нього, — мовив Джек, — хапаючи сокиру.

За кілька хвилин ми вже пробиралися втрьох крізь чагарі, а Пітер вів перед.

Скоро ми дійшли до того дерева. Джек пильно його оглянув і вирішив, що, мабуть, воно таки свічкове, його листя мало гарний сріблисто-білий колір і чудово вирізнялося на тлі навколишньої темної зелені. Ми відразу ж понапихали повні кишені горіхів, а тоді Джек сказав:

— Тепер, Пітере, вилізь на оту кокосову пальму та виріж мені довгу галузку.

Пітер скоро вернувся з галузкою, хоча йому довелося попоморочитися, бо пальма була висока, а він звик рвати горіхи з молодих дерев і не часто лазив на великі. Листя на гілляці було таке здоровецьке й грубе, що ми дивом дивувалися. Коли подивишся здалеку на кокосову пальму, то впадає в око високий рівний стовбур без єдиної гіллячки, лише на самісінькій вершині буяє крона пір'ястого листу, що ворушиться на вітрі, наче м'які опахала. Але побачивши зблизька те листя чи галузки, ми виявили, що вони мають міцне стебло, футів п'ятнадцять завдовжки, а на них з обох боків почережно насаджені вузенькі гострі листочки. Та найбільше нас здивувала чудернацька плівка, схожа на матерію, що сповивала гнізда листків. Пітер сказав нам, що насилу одірвав галузку від стовбура, бо та плівка огортала все дерево, а також, як він спостеріг, інші галузки, надійно підтримуючи широке листя, коли подував борвій. Я не перебільшив, назвавши ту плівку матерією. Розповідаючи про все, що я бачив під час вікопомних мандрів південними морями, я дуже пильнував, аби нічого не перебільшити і не ввести читача в оману. Отож запевняю вас, що плівка страшенно скидалася на грубу брунатну бавовняну тканину. Посередині її було шво чи волокнина, від якої розходилися інші волокна, такі завтовшки, як щетина. Ті волокна, дуже довгі й цупкі, лежали двома шарами, під кутом один до одного, а обидва шари були зліплені дрібноволокнистою липкою речовиною. Придивившись уважніше, ми насилу повірили, що то не витвір людських рук. Ми обережно здерли клапоть тієї дивовижної тканини. Виявилося, що завдовжки він має два фути, а завширшки фут. Ми забрали його з собою як здобуток.

Джек узяв пальмовий листок і, видерши середню жилку, чимдуж подався до табору. Там він розвів невеличке вогнище, підсмажив злегка горіхи й поздирав з них лушпиння. По тому взявся проколювати їх гостряком ні на що не придатного пенала, бо кращого інструмента не було. Далі нанизав їх на жилку з листка, підніс до вогню верхній горіх, і ми радісно переконалися, що свічка запалахкотіла ясним гарним полум'ям. З надміру почуттів Пітер скочив на ноги і принаймні п'ять хвилин танцював без угаву навколо вогнища.