Ми не вважали за потрібне прихопити з собою харчів, бо були певні, що скрізь надибаємо кокосові пальми, які, сказав Пітер, настачать нам удосталь і їжі, й питва, і носових хусточок! Та про всяк випадок я поклав у кишеню збільшувальне скло, аби в разі потреби розвести вогонь.

Ранок видався пречудовий. Такого спокійного мирного ранку всі поодинокі звуки видаються тихими (я не знаю іншого слова, щоб висловити свою думку) — звуки ті не порушували предковічного спокою землі, моря й неба і виявляли, який насправді тихий навколишній світ. Усі звуки були дуже сумовиті, однак мені вони здавалися веселими: і тужливий крик морських птахів, що плавали по рівненькій, мов скло, лагуні або ширяли в небі, і неголосне щебетання малих пташок у кущах, і тихенький плюскіт хвильок, які набігали на берег, і врочисте рокотіння прибою на далеких коралових рифах. Ми йшли поруч піщаним берегом, і серця наші сповнювалися втіхою. Що ж до мене, то я був налитий радощами по самі вінця і, дивуючись самому собі, почав міркувати, чого б то так. І дійшов висновку, що людина найщасливіша тоді, коли в душі її панує цілковитий мир і злагода. Багато разів щастя мені давали всілякі ігри та розваги, однак ніколи не відчував я такої глибокої, приємної радості чи задоволення, як нині. І я ще дужче ствердився в своєму переконанні, коли спостеріг, що Пітер теж почував себе дуже щасливим — та він і сам мені про те сказав. Однак він не виявляв, як звичайно, своїх почуттів — не пританцьовував, не кричав, а йшов поміж нас спокійною ходою, але очі його виблискували, а на обличчі сяяла весела усмішка.

Хай читач не подумає, що всі ці думки постали ще тоді в такій чіткій послідовній формі, як я викладаю їх тепер. Вони народжувалися в моїй свідомості туманні, невизначені, бо я був молодий і не звик до глибоких роздумів.

Як я вже згадував, Пітер ішов берегом по між нас. Ми завше вирушали в похід по острову двома способами. У лісі простували один за одним, бо так було легше йти. Джек завжди вів перед, за ним ішов Пітер, а я чимчикував позаду. Але, прямцюючи пісками, які облямовували острів майже суцільною білою стрічкою, ми йшли вряд, бо так могли легше перемовлятися і мати з того велику втіху. Джек, як найвищий, ішов од моря, а Пітер посередині, отже обидва ми могли перекинутися з ним словом, і він з нами теж, а якби мені й Джекові закортіло між собою поговорити, то Пітерова голова не стояла нам на заваді. Пітер казав з цього приводу, що якби він навіть був не нижчий за нас, все одно міг би йти посередині: Джек-бо часто його лає за те, що слова заходять йому в одне вухо, а виходять в інше, отож голова його не буде нам за перепону.

За кілька хвилин ми вже були далеченько від дому. Пройшовши півмилі, ми опинилися за горбом, і курінь зник з наших очей. Ми простували мовчки, швидкою ходою, але водночас зауважували все цікаве в лісі, на березі і в морі. Обігнувши кряж, що височів над нашою долиною — Долиною Розбитого Корабля, — ми побачили новий видолинок, порослий буйною тропічною зеленню. Нам уже доводилося бачити його з вершини гори, але ми й гадки не мали, що він буде такий мальовничий зблизька. Ми вже збиралися були вирушити на розвідини, коли Пітер нас зупинив і показав на берег.

— Що то, на вашу думку, таке? — спитав він, наставивши списа, ніби чекаючи, що та проява ураз нападе, хоч вона була за добрих півмилі.

Тієї ж миті над скелями знявся білий стовп чи то пари чи бризок. Він сягнув на кілька футів і щез. Якби це діялося біля самісінького моря, то ми б не дуже й здивувалися, подумали б, що то нуртує прибій: у цьому місці коралові рифи підходили так близько до острова, що мало не прилучалися до берега. Отож лагуни тут не було, і важкі океанські хвилі розбивалися майже поряд зі скелями. Проте цей білий стовп виник ярдів за п'ятдесят од берега, де скелі перетинали піщаний пляж і спадали прямовисно в море. Не встигли ми надивуватися, як недалеко від першого здійнявся другий стовп і зник через кілька секунд. Це дивне явище повторювалося через довгі неоднакові проміжки часу. Зрештою ми впевнилися, що стовпи ті були струменем води або водяних бризок, але ніяк не могли збагнути, звідки вони бралися, і вирішили підійти до них ближче.

За кілька хвилин ми досягли того місця, де громадилися грубезні каменюки, мокрі від бризок. Пройти, не замочивши ніг, було важко. Між камінням повсюди зяяли ями. Ми спинилися, чекаючи, доки вигулькнуть ти струмені. Аж ось біля нас щось спочатку глухо загуркотіло, потім забулькало й засичало. Ще мить — і з розколини вирвався грубий струмінь води, шугнувши угору так потужно і так близько від мене з Джеком, що мало нас не зачепив. Ми стрибнули вбік, але запізно — згори линула злива бризок і промочила нас до рубця.

Пітер стояв трохи далі; він одбувся легко і, зауваживши наш жалюгідний стан, зайшовся веселим реготом.

— Стережіться! — крикнув він. — А то скупаєтеся знову!

Скоро він це мовив, як з іншої щілини шугнув іще один струмінь, що знову нас облив із ніг до голови.

— Цікаво, звідкіля він вигулькне цього разу, — мовив він, стурбовано озираючись і лаштуючись уже тікати.

Раптом щось засичало чи захропло, і з-під самісіньких Пітерових ніг бурхнув струмінь води; він підкинув його в повітря, оповив хмарою бризок і жбурнув додолу. Бідолаха так гепнув, що ми перелякалися й кинулися йому на поміч. Ми боялися, що Пітер попереламував собі кістки, але, на щастя, він упав у густу траву й лежав там, ледве дихаючи.

Тепер настала наша черга сміятися, та ми не були певні, чи й справді Пітер цілий і неушкоджений, і не знали, де випорсне новий струмінь, отож мерщій допомогли йому підвестися і чимдуж гайнули з того місця.

Я цілком упевнений, що водяний струмінь був дуже сильний і що він збив Пітера з ніг, проте бігме не скажу, на яку саме висоту він його підкинув, бо з несподіванки я був зовсім знетямився, та ще й бризки засліпили мені очі, отож тієї миті я зовсім не годен був спостерігати, що навкруг мене робиться.

— Що ж тепер нам діяти? — сумовито запитав Пітер.

— Розвести вогонь та обсушитися, — відповів Джек.

— А ось маємо й паливо, — докинув я, піднімаючи суху гілку.

Ми подалися до лісу, і через якусь годину наш одяг був знову сухий. Поки він висів над багаттям, ми пішли до моря й скоро зауважили, що струмені ті вигулькували одразу після того, як набігала велика хвиля, і не раніше. Більше того, вони з'являлися тільки тоді, коли хвиля була здоровезна. Отож ми зробили висновок, що під скелями є печера, куди великі хвилі заганяють воду, і, не знаходячи виходу, вода та шугає крізь малі щілини. Принаймні ми не мали іншого пояснення тим дивовижним струменям, а що ця причина була дуже проста й можлива, то ми взяли її на віру.

— Слухай-но, Релфе, що це там у воді? Може, акула? — спитав Джек, коли ми вже хотіли йти.

Я відразу ж побіг до Джека на кам'яний прискалок, що нависав над морем, і, нахилившись, почав удивлятись у воду. Там, на глибині, ледь вимальовувалися обриси якогось зеленкуватого тіла. Я придивився пильніше, і мені здалося, що воно трохи ворухнулося.

— Скидається на рибу, — зауважив я.

— Гей, Пітере! — гукнув Джек. — Неси-но свого списа. Тут йому е робота.

Та коли ми спробували досягти тіло списом, виявилося, що він закороткий.

— От бачите! — глузливо мовив Пітер. — А ви ж казали, що спис мій задовгий.

Тоді Джек занурив списа і ширнув щосили, випустивши його з рук; хоч він наче й добре націлився, але, мабуть, схибив: спис виринув, ми його витягли, а блідо-зелене тіло виднілося на тому самому місці, спроквола ворушачи хвостом.

— Диво дивне, — мовив Джек.

Диво те й справді було дуже дивне, і хоч скільки Джек та ми з Пітером ширяли списом, а не могли ані вцілити, ані прогнати його. Отож нам довелося йти далі своєю дорогою, так і не збагнувши, що то було таке. Я дуже зацікавився тим дивним явищем, і воно довго не йшло мені з думки. Та зрештою я заспокоїв себе, поклавши скористатися слушною нагодою і знову прийти на це місце.