— Ти, Пітере, негідник, ниций негідник, — озвався Джек, кидаючи йому поросяче стегенце разом з хвостом. — Мені знову доводиться пожалкувати, що обставини звели нас докупи і я змушений терпіти твоє товариство. Якби ти вмів ходити по воді, я б тебе негайно випровадив з каное.

— От бач, ти таки збудив Аватею своєю балаканиною, — відмовив, насупившись, Пітер, коли дівчина глибоко зітхнула. — Е ні, то вона хропе. Може, їй сниться її темношкірий Аполон. Слухай-но, Релфе, залиш мені хоч шматочок ямсу. Ви з Джеком такі ненажери, що мені доведеться жити надголодь, коли не…

На цьому слові Пітер так смачно позіхнув, що Джек порадив йому довечеряти завтра вранці; і він так швидко послухався Джекової поради, що я мимоволі згадав ту маківку, після якої, за його словами, заснула Аватея.

Читачі мої вже, мабуть, спостерегли, що я вельми схильний до роздумів; тож вони не здивуються, що я глибоко замислився над таким явищем, як сон, і міркував про нього аж до ночі, а по тому, не спочиваючи ані хвилини, аж до ранку. Та я не зовсім певен, що міркував про те у яві, зрештою, мабуть, і на мене сон наліг.

Отож ми спочивали на лоні спокійного океану під ковдрою ночі, а навколо панували морок і тиша.

Коли на сході засіріло, нас розбудив тривожний Пітерів крик.

— Що там таке? — вигукнув, прокинувшись, Джек.

На відповідь зляканий Пітер показав на обрій. З першого ж погляду ми переконалися, що за нами женеться одна з найбільших воєнних каное!

Застогнавши з відчаю й гніву, Джек схопив свого гребка, глянув на компас і придушеним голосом звелів нам налягти на весла. Та підганяти нас було нічого. Наші чотири гребки вже занурились у воду, і каное прудко, наче дельфін, шугнуло вперед, розрізаючи гладеньку, як скло, поверхню моря. До нас долинув крик переслідувачів: отож вони помітили, що ми втікаємо.

— Здається, я бачу землю, — мовив Джек з надією в голосі. — Навряд, щоб ми вже досягли острова; але якщо це справді він, то ми допливемо до нього, перш ніж тії харцизи нас переймуть, бо каное наше легеньке і ми добре відпочили.

Ніхто йому не відповів: казати правду, ми розуміли, що нам далеко не втекти від каное, де веслувала майже сотня вояків. Проте ми поклали із шкури вилузатися, а таки спробувати втекти; тож ми налягали на гребки, не жалкуючи сили, і нам щастило утримувати переслідувачів далеко позаду. Вороже каное видавалося дрібненькою цяткою на поверхні моря, а коли вояки час від часу вигукували, то ті вигуки ледь-ледь долинали до нас з ранковим вітерцем. Ми сподівалися, що годину-другу вони нас не наздоженуть, а ми тим часом, може, досягнемо землі. Але надії наші враз розвіялися, коли те, що ми вважали за землю, піднялося й полинуло вгору: то був клапоть туману!

Серця наші сповнилися гірким розчаруванням, обличчя видовжилися. Але ми не мали часу плакатися: на нас-бо чигала страшна небезпека. Надія вже не надихала наші серця; та хоч як дивно, а розпач додав нам сили й напоїв таким завзяттям, що дикуни наздогнали нас аж через кілька годин. Коли ми побачили, що аніяк не втечемо і, веслуючи далі, тільки виснажимося даремне, то повернули каное боком до ворога й поклали гребки.

Мовчки, рішуче Джек узяв одне весло, поклав його на плече, випростався й безстрашно зміряв ворогів очима. Пітер узяв друге весло й теж устав, але дивився він ані злісно, ані гнівно. Коли обличчя йому не осявала весела усмішка, воно враз набувало сумного виразу, а надто цього разу, коли він глянув на Аватею. Дівчина сиділа, схиливши голову на коліна й сховавши лице в долоні. Не знаючи до ладу, що буду робити, я теж устав і схопив обіруч свій гребок.

Здорове каное мчало на нас, мов бойовий кінь; з-під гострої прови шумувала піна, гостряки списів виблискували у променях ранішнього сонця. І ми, й вони мов поніміли; було чути, як шумить вода, і видно насуплені брови вояків. Коли між нами лишилося ярдів двадцять, чоловік шестеро дикунів, що сиділи на носі, встали, поклали гребки і взяли списи. Джек із Пітером підняли свої весла; мені в голові запаморочилося, я стиснув гребок, щоб дати відсіч напасникам. Але не встигли ми вдарити, як гостра прова воєнного каное стукнула з розгону нас в облавок, і ми попадали в море.

Не знаю, що сталося по тому, бо я ледве не захлинувся; опритомнів я, лежачи горілиць із зв'язаними руками й ногами між Джеком і Пітером на дні великого каное.

В такому стані ми пролежали увесь день, а дикуни веслували невтомно, спочивши лиш одну годину. Коли запала ніч, вони знову спочили годину — здається, спали сидячи. Але нас не розв'язали й до кінця подорожі не дозволяли розмовляти між собою, до того ж не дали ані крихти їжі, ані ковтка води. До їжі нам було байдуже, але ми б чим завгодно пожертвували задля краплини води, щоб змочити засмаглі губи; також ми були б раді, аби хто ослабив мотузи, бо їх зав'язали туго, і нам дуже боліло. Стояла незвичайна задуха, тож я дійшов висновку, що заходиться на шторм. Від задухи нам довелося страждати ще гірше. Та зрештою ми прибули назад на острів.

Коли нас виводили на берег, ми вгледіли Аватею, що сиділа в каное позаду. Її нічим не зв'язали. Сторожа погнала нас поперед себе до хатини Тараро. Вигляд ватажка не віщував нічого доброго. Поряд з ним стояв наш друг учитель, стурбований і стривожений.

— Як сталося, що ці юнаки зловжили нашою гостинністю? — запитав він, звертаючись до вчителя.

— Скажи йому, — відповів Джек, — що ми не зловжили його гостинністю, бо він її нам не виявив. Я приплив на острів звільнити Аватею і шкодую за одним: що не звільнив її. Коли матиму нагоду, то ще спробую її врятувати.

— Е ні, мій юний друже, — похитав головою вчитель, — я йому такого не скажу: він-бо тільки розсердиться та й годі.

— А мені байдуже, — відповів Джек. — Якщо ви не скажете йому цього, то не скажете нічого, бо приємнішого він од мене чорта з два дочекається.

Почувши Джекові слова, Тараро насупився, і очі йому заблисли гнівом.

— Іди, нахабний хлопчиську, — мовив він. — Ми з тобою квити. Ти з своїми товаришами помреш.

Він устав і дав знак своїм прислужникам. Ті зразу до нас підскочили, схопили за коміри, витягли з вожакової хатини й повели через ліс до скелі, де була печера. Вкинувши мене з Джеком і Пітером у тую печеру, вони заклали війстя й залишили нас у цілковитій темряві.

Походивши навпомацки — ноги нам розв'язали, хоч руки й досі були зв'язані сирицею, — ми знайшли під однією стіною низенький прискалок. Примостилися ми на ньому й довго сиділи мовчки.

Зрештою я не витримав і озвався:

— Ой леле, Джеку й Пітере! Що з нами буде? Мабуть, нам судилося вмерти.

— Не знаю, — відповів тремтячим голосом Джек. — Не знаю, Релфе. Я щиро жалкую, що дав волю своїй нестримній вдачі, бо через неї ми й ускочили в біду. Може, вчитель щось для нас зробить. Але я на те не дуже сподіваюся.

— Ой ні, — тяжко зітхнув Пітер. — Де вже йому допомогти нам. Тараро зважає на нього не більше, аніж на свого пса.

— Твоя правда, — мовив я. — Рятунку сподіватися нізвідки — хіба що від самого бога. Проте я, друзі, не втрачаю надії, бо ми попали в цю в'язницю не з своєї вини, коли не вважати виною те, що ми силкувалися вирятувати з біди дівчину.

Тієї миті мову мені перебив тупіт біля війстя печери. Загородку враз розібрали, і всередину зайшли троє дикунів. Вони схопили нас за коміри й повели лісом. В селі зчинився галас, загупали барабани. Спочатку ми думали, що нас знову ведуть до хатини Тараро. Але помилилися. Барабани гупали дужче й дужче, і незабаром ми побачили похід тубільців, що рухався в наш бік. Нас поставили на чолі походу, і натовп попрямував до храму, де приносили в жертву людей!

Серце моє стислося, коли я пригадав страшну сцену, яку мені довелося бачити в тому жахливому місці.

Рятунок прийшов звідти, звідкіля ми його зовсім не сподівалися. Увесь той день панувала страшенна задуха, і небо зблякло й спохмурніло, віщуючи грозу. Коли ми підходили до храму, над нами загуркотів грім і впали перші краплі дощу.