На душі нам стало набагато веселіше після такої щасливої знахідки, і ми легко й прудко долали стрімку гору. Коли ми сягнули вершини, перед нашими очима розгорнулося нове й ще величніше — якщо це можливо — видовище. Виявилося, що гора наша не найвища на острові, — далі, за широкою долиною, здіймалася ще одна. Долина та, як і перша, густо поросла розкішними деревами. Одні виділялися темною, другі світлою зеленню, деякі були могутні й кучеряві, інші тоненькі, стрункі й ледь укриті листям, а цвіт на них вигравав усіма кольорами веселки, тож згори долина видавалася барвистим квітником. Серед них ми зауважили чимало хлібних дерев, обтяжених жовтавими плодами, а також силу кокосових пальм.

Нагледівшись досхочу, ми подалися схилом униз, перейшли долину й почали сходити на другу гору. Вона майже поспіль заросла деревами, але вершечок був голий і подекуди скелястий.

Видираючися схилом, ми натрапили на одну цікаву річ. То був пеньок дерева, очевидно, зрубаного сокирою. Значить, до нас уже хтось споглядав цей прекрасний острів. Тут попрацювала людська рука. І знову в нас промайнула думка, що острів, може, населений, хоч досі ми не бачили жодних слідів людини. Та поглянувши ще раз на пеньок, ми переконалися, що підстав гадати так у нас не більше ніж передньо: пеньок-бо зовсім струхлявів, місцями вкрився пліснявою й позеленів; очевидячки, минуло вже багато років, одколи його зрубано.

— Може, який-небудь корабель, потребуючи дерева, пристав був колись до острова, і матроси зрубали одну деревину, — мовив Пітер.

Та навряд чи так могло статися, бо корабельники зрубали б невеличке дерево і то десь на березі, а це дерево було здорове й росло біля самісінької вершини. Більшого за нього на горі годі й шукати, а навколо пенька спиналися зовсім молоді деревця.

— Нічого не розумію, — сказав Джек, шкрябаючи пеньок сокирою. — Хіба що, може, тут побували тубільці й зрубали дерево на якісь свої потреби. О, а це що таке?

І Джек заходився обережно зішкрябувати з пенька мох та плісняву; незабаром ми виразно побачили три позначки — на пеньку був викарбуваний якийсь напис чи ініціали. Що то були літери, ми не мали жодного сумніву, та ніяк не могли розпізнати їх. Джек гадав, що на пеньку викарбувано Д. С, але ми не були певні. Карбували їх, очевидячки, не дуже дбайливо, а від сонця й дощів дерево так попсувалося, що літери годі було вчитати. Страшенно збентежені своїм відкриттям, ми довгенько стояли біля пенька, міркуючи, що то за позначки, але так і не дійшли певного висновку; отож зрештою ми рушили далі й небавом видерлися на вершину.

Виявилося, що то найвища місцина острова, і наші володіння простяглися перед нами, як на мапі. Я завжди вважав, що неможливо збагнути будь-яку річ без ґрунтовного пояснення; отож прошу терплячого читача зосередитися на хвилину, бо я хочу коротко змалювати наш острів.

Серед нього височіло дві гори: одна футів п'ятсот заввишки, друга — що ми на ній стояли, — десь футів тисячу. Між ними простяглася розкішна долина, що я про неї вже згадував. Долина та перетинала острів із кінця в кінець, здіймаючись посередині й спадаючи до моря. Висока гора поступово збігала до берега, протилежного тому, де розбився наш корабель; хоч на перший погляд схил був гладенький, та коли ми придивилися пильніше, то виявилося, що він помережаний силою-силенною балок або, швидше, ярків; поміж ними тут і там видніли невеличкі скелясті узвишшя й круті урвища, з яких спадали потічки, що плинули схилом біленькими стрічечками, подекуди виблискуючи серед широкого листя хлібних дерев та кокосів, а місцями зовсім ховаючись у буйних заростях. Під горою простягся вузький ясно-зелений плай чи луг, який уривався аж біля самісінького моря. На тому боці острова, звідки ми прийшли, височіла нижча гора, від підніжжя якої розходилося три долини: середня з них була та, що ми нею простували до вершини, з обох боків лежали менші, відокремлені від неї двома кряжами, про які я вже згадував. У тих менших долинах струмків не було, а проте вони теж поросли буйною зеленню.

Острів мав у діаметрі десь миль із десять, а що він був майже круглий, то в обводі досягав десь тридцяти миль — може, трохи більше, беручи до уваги численні затоки й бухти. Геть увесь острів був оточений смугою чистого білого піску, на який набігали хвильки лагуни. Тепер ми спостерегли також, що коралові рифи оточили острів суцільним кільцем, але відстань до них була неоднакова, місцями вони простягалися за милю від берега, подекуди ж лише за кількасот ярдів, а в середньому — за півмилі. Рифова стіна ледь виступала над водою, і в багатьох місцях через неї перекочувався прибій. Гуркіт його не вмовкав ні на мить, бо хоч яка тиха стоїть погода, неозорий Великий океан завжди злегка колихається; хвилі ті ледь помітні у відкритому морі, але, доходячи до берега, вони перетворюються у величезні вали. Та поверхня лагуни, як я вже казав, лишалася зовсім гладенька.

У кораловій стіні було три вузенькі пролами: по одному проти війстя долини, що, як ви пам'ятаєте, перетинала острів, а третій проти нашої долини, яку ми згодом охрестили Долиною Розбитого Корабля. Біля кожного проламу рифи громадилися, утворюючи по два невеличкі зелені острівці, порослі кущами; на кожному з них височіли також по одній чи по дві кокосові пальми. Острівці ті були дуже примітні, здавалося, їх навмисне поставили, щоб позначити вхід у лагуну. Того фатального дня наш капітан спрямував корабель саме в один такий пролам і, без сумніву, втрапив би до лагуни, якби нам не потрощило стерно. Посеред лагуни лежало кілька невисоких прегарних коралових острівців — якраз перед нашим табором, а напроти, у відкритому морі, видніло ще з десяток інших островів на відстані од півмилі до десяти миль від рифів, — усі вони видавалися менші за наш і, очевидячки, безлюдні. То були пласкі коралові острови, що ледь піднімалися над поверхнею моря, однак поросли кокосовими пальмами.

Усе те й багато чого іншого побачили ми, сидячи на вершині гори. Щойно ми задовольнили свою цікавість і збиралися вже вертатися додому, як знову виявили сліди людини. Ми знайшли кілок чи то жердину, а також зо два кругляки, обтесані сокирою. Правда, вони зовсім потрухли й, очевидячки, лежали там багато років.

Міркуючи про свої відкриття, повернулися ми до табору. Дорогою впали нам у очі сліди якихось чотириногих тварин, та ніхто з нас не відав, чи вони давні, чи свіжі. Проте ми знову почали сподіватися, що дістанемо на острові яке-небудь м'ясиво, отож додому прийшли в бадьорому настрої, набувши смаку до вечері й дуже задоволені походом.

Після довгої суперечки, в якій Пітер грав провідну роль, ми дійшли висновку, що острів безлюдний, і полягали спати.

Кілька день після виправи, що про неї розповідалося в попередньому розділі, ми не одходили далеко від табору, обмірковуючи плани на майбутнє й обладнуючи житло, щоб зробити його якомога вигіднішим.

Той порівняно бездіяльний стан був викликаний різними причинами. Перш за все, хоч ми опинилися в райській місцині й могли легко задовольнити всі потреби свого тіла, проте не дуже хотіли оселитися тут довіку, далеко від друзів і батьківщини. Якби ми твердо взялися лаштувати собі постійну оселю, то це означало б, що ми зважилися назавжди попрощатися з домівкою і друзями, отож, нічого не кажучи один одному, ми все якось відмагалися від того діла. Ми ще мали деякі сумніви, чи справді острів безлюдний, і плекали слабеньку надію, що, може, надійде корабель і забере нас. Та минали дні за днями, а ні тубільців, ні кораблів не було видно; отож ми перестали сподіватися на скорий рятунок і заходилися шпарко впорядковувати своє житло.

Але перед тим ми не сиділи увесь час склавши руки. Ми пробували приготувати з кокосового горіха страву, однак з того майже нічого не вийшло. Потім ми перенесли все своє манаття до печери й самі там оселилися, проте жити там було так кепсько, що ми вернулися до куреня. Крім того, ми дуже часто купалися і розмовляли без кінця-краю; принаймні розмовляли Джек із Пітером, а я слухав. Джек — той був серед нас наймоторніший і найвправніший, він зробив багато чого корисного, між іншим, перетворив тридюймовий залізний обруч на чудового ножа. Спочатку він розплескав його сокирою, потім вирубав грубу колодочку, прив'язав її до залізяки мотузкою і виточив лезо на вапняковій брилі. Коли ніж був готовий, він вистругав ним кращу колодочку, прив'язав її клаптем своєї бавовняної носової хусточки і в такий спосіб, як зауважив Пітер, перевершив самого лорда Нельсона. А мотузка теж не лежала без діла — Пітер зробив з неї волосінь. Що гачка не було, то він просто прив'язав шматочок устриці: як тільки риба ковтала принаду, її враз викидали на берег. Проте волосінь була коротенька, човна ми не мали, і риба попадалася нам дуже дрібна.