— Залишайся! Тобі я цілком довіряю. А тепер присягнімося, що мовчатимемо, як могила!

Шість правиць стисли Івові руку, й шестеро хлопців та одна дівчина врочисто, як годиться справжнім чоловікам, присяглися мовчати. І кожен по черзі проказав:

— Нехай мені очі заплюють, нехай я втоплюся, нехай я крізь землю провалюся, нехай мене гадюка вжалить, нехай мені язик всохне, коли я щось бовкну…

— Хоч ви, хлопці, зневажливо ставитесь до нас, дівчат, — скромно сказала Мілева, — але я дотримаю свого слова.

Запал друзів ще дужче надихнув Іва, він обвів поглядом морську просторінь і промовив:

— Я сам у світі! Нікого в мене немає. Там, угорі, мій напівзруйнований дім, тут ось лежить моя «Синя чайка»! Що я маю з нею робити?.. Адже сам я навіть вітрило не зможу підняти, й сіть не витягну, й у відкрите море сам не зможу вийти… Але ж ви мої товариші, мої друзі! Тож будьте командою «Синьої чайки»! Нехай ця «Чайка» належить нам усім! Ми всі гуртом будемо дбати про неї, оснащати її і плавати на ній… Годі вже нам бавитись по скелях! Ми вже не дітлахи. Розвинемо вітрило, закинемо сіть і ловитимемо рибу! Мілева продаватиме вилов на ринку, і коли ми виростемо, то зможемо собі купити більше судно. Тоді й вилов у нас буде більший. Нас шестеро! Чудовий екіпаж для «Синьої чайки»! Коли ми повертатимемося з ловитви, люди казатимуть: «О, «Синя чайка» причалює! А команда, погляньте-но тільки, молодці та й годі!»

Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Іва. Вони й не мріяли про таке! Не чиясь там «Чайка», а наша «Чайка»! Від захоплення та хвилювання ніхто й слова не міг вирікти. Хлопці навіть не помітили старого Юста, який, придивляючись до них, уже довгенько сидів на горішній сходинці. На його обличчі, зораному глибокими зморшками, ясніла добра усмішка, а в грудях жевріло, займалося щире сподівання: «Може, хлопець справдить те, що батько замислив. Добрий задум! Чудовий задум! Усі рибалки — одна сім'я… Усі за одного й один за всіх…»

А тим часом хлопцям уже ввижалося, ніби вони пливуть крізь бурі й шторми у відкритому морі, назустріч дивовижним пригодам…

Море скипало бурунами, невисокі хвилі котилися безмежною гладінню й шелестіли на обмілині, повзучи до босих ніг хлопчаків. І раптом Міхаел згадав про найголовніше.

— На кожному кораблі має бути капітан! — сказав він розважливо.

Отакої! А вони ж геть забули! Звичайно, потрібен капітан! Усі поглянули на Іва, а Юре підхопився, змахнув шапкою й вигукнув:

— Капітане Іво, тебе вітає твій екіпаж!

Іво зашарівся, збентежено поглянув друзям у вічі й сперся на ніс «Синьої чайки». Цієї миті, в заграві призахідного сонця, він і справді був схожий на моряка, який оце допіру повернувся з далекої плавби.

Усі ці дні на березі, біля сходів, що вели до Івової хатинки, панувало незвичайне пожвавлення. На піщаній обмілині жевріло багаття, топилася смола. Днище баркаса було вже дбайливо очищено, але хлопці заклопотано юрмилися навколо «Синьої чайки», знов і знов знаходили той чи інший гандж і негайно усували його. Іво кожному дав осібне завдання, враховуючи, що кому до вподоби. Сам він укупі з Міхаелом обскрібував борти, долотом здирав стару брудну фарбу, заливав ізсередини смолою кожну бодай найменшу шпаринку, старою бляхою оббивав стерно, закріплював дерев'яні блоки. Мілева та Юре, розіславши на білому піску рибальську сіть, лагодили її великими дерев'яними голками. Вгорі, перед хатиною, Перо й Франьо спритно латали вітрило, а Петер пік на вогні черепашки для своїх зголоднілих друзів.

Лишалося ще тільки пофарбувати «Чайку». Та де там, коли ця клята фарба така дорога!

Але Іво й тут знайшов вихід:

— Треба заробити трохи грошей. Піду на каменоломню!

— Ми всі підемо! — пристали до нього друзі. — Заробимо!

Другого ранку вони вже продиралися крізь стрімке, голе скелля на той бік острова, де у великій каменоломні видобували камінь. Ціле узбіччя гори було зрите, сколупане, понівечене вибухами, і скрізь по скелях стояли, сиділи навпочіпки й навіть лежали долічерева робітники — свердлували в камені лунки на динаміт. Унизу, на дні кар'єру куди падало скелля, робітники розпилювали камінні брили, обтесували їх і шліфували. Неподалік було обладнано тимчасовий причал, побіля якого спочивало кілька баркасів. На ті баркаси за допомогою примітивної лебідки вантажили оброблений камінь.

Хлопчачі руки тут завжди були потрібні. На дні кар'єру після вибухів накопичувалася така сила камінних уламків, що вони заважали працювати. Хлопчаки переносили їх у плетених кошиках до берега, де кілька робітників насипали греблю.

Підрядчик радо зустрів хлопців. Він саме одержав багато замовлень, праця тривала і вдень, і вночі, і тих уламків назбиралося вже кілька вагонів.

— Сама доля послала вас до мене, — мовив він. — Поплюйте в долоні й беріться до роботи. Платитиму вам по динару за годину.

Це, певна річ, була мізерна платня, й підрядчик мав таки добрий зиск із хлопців — адже дорослим за ту ж працю платили не менше трьох динарів. Але що вдієш: «Чайка» чекає!

Хлопці гаряче взялися до праці. Спочатку ця робота видалася їм дитячою забавкою. Вони розподілилися на дві групи, і в кожній двоє носили кошики, а третій накидав у них камінюччя. Але вже за третім разом хлопці повпрівали. Сонце пекло нещадно, скелля немов огнем пашіло й кололо зранені босі ноги, в горлі щось дерло, від їдкого камінного пороху шпигало в грудях, жага дошкуляла нестерпно, й хлопці гарячково хапали повітря, немов риба, викинена на суходіл.

Щастя, що з ними була Мілева. З чималеньким дерев'яним барильцем дівчинка ходила по воду аж по той бік гори, де в глибокій улоговині струміло джерельце. Щоб скоротити дорогу, вона щоразу дряпалася на стрімкий скелястий берег і, перепочивши трохи в приємній прохолоді біля джерельця, знову бігла назад, щоб якнайшвидше напоїти своїх друзів.

Щовечора хлопці ледь шкобертали через гору додому. А Іво залишався у каменоломні й на ніч. У халабуді, де зберігалося різне знаряддя, він улаштував собі ліжко, а допіру починало зоріти — брався до праці. Каменярі полюбили хлопця. Після роботи вони запрошували його до вечері, як рівного.

Наприкінці тижня мало не скоїлося лихо. Всі хлопці вже працювали на дні кар'єру, знемагаючи від пекучого сонця, коли вгорі каменоломні раптом стався обвал, і камінний потік загуготів униз. На щастя, люди вчасно зачули гуркіт камінюччя й відбігли в безпечне місце. Тільки лопати, тачки та коші було пошкоджено. А в тім місці, звідки зірвалася лавина, на самім краєчку урвища, стриміла велетенська скеля. Всі боялися, що вона ось-ось відірветься й загримотить униз. Тож ніхто не зважувався стати до праці.

Похмуро дивився підрядчик на ту сіру брилу, що загрожувала смертю.

— Треба висадити її в повітря, — вирішив він. — Інакше ми не зможемо працювати. Гей, хлопці, хто зголоситься?

Усі лячно позирали на страхітливу скелю, яка щомиті могла впасти людям на голову.

Підрядчик дістав із гаманця сто динарів і, змахнувши папірцем у повітрі, вигукнув:

— Це нагорода тому, хто висадить у повітря скелю!

Ніхто не зголосився. Прецінь життя дорожче за сто динарів!

Аж тут почувся Івів голос:

— Я піду! Що і як треба зробити?

Каменярі перезирнулися між собою, а тоді голосно зареготалися. Та, побачивши суворе й рішуче хлопцеве обличчя, враз примовкли. Підрядчик теж не сміявся. Він був не від того, щоб виправити сміливця нагору. Легкий і спритний, хлопчина, певно, впорався б найліпше за всіх. Але тут раптом увесь екіпаж «Синьої чайки» запросився піти разом з Івом.

— Ні, ні, Іво піде сам! Хіба вам, халамидники, життя набридло?

Потім підрядчик розтлумачив Івові що й до чого:

— Ось тобі п'ять набоїв динаміту. Тільки пильнуй — скеля ледь-ледь тримається. Запхни набої в розколини при самій землі, з'єднай їх із бікфордовим шнуром і обережно тягни шнур за собою ген до тієї сухої сосни. Там ляжеш долі й підпалиш ґнота. Ступай обережно, легко й, перш ніж підпалиш ґнота, махни нам тричі шапкою!