Володя сприймав затримки в дорозі з потайною радістю. Чим довше в морі — тим краще. Хлопець думав про те, як він наче між іншим, скаже Інзі: «Сибіряк» ішов п'ятнадцять діб — нічого собі мандрівочка…»

Запис у щоденнику про Ригора Древетняка з його золотими самородками дуже вразив Володю.

Хлопець не мав ніякого сумніву, що казкове золоте розсипище в глухому й неприступному закутку сахалінської тайги справді існує. Хіба це не можлива річ? Адже надра сахалінських гір у серці тайги ще й досі не розвідані. Безперечно, батько знайде це розсипище, якому дадуть ім'я Ригора Древетняка, а Сахалін відтоді матиме назву Золотий острів…

Наприкінці дня трапилась подія, яка приголомшила всіх пасажирів «Сибіряка». В машинному відділі померли наглою смертю змінний машиніст, механік і його помічник. Минула всього година, як вони, веселі і здорові, стали на свою вахту. Ще п'ять хвилин тому капітан дзвякав машинним телеграфом, передаючи розпорядження машиністові, і одержав від нього у відповідь сигнал, що наказ виконано.

Кочегар, який випадково зайшов після цього в машинний відділ, застав уже там тільки три трупи. Все доводило, що смерть сталася моментально. На обличчі в механіка ще застигла усмішка — він щось розповідав веселе, і тут нагло урвалося життя; в руці машиніста було затиснуто півплитки шоколаду; обличчя молодого помічника механіка зберігало ще сліди надзвичайного подиву, наче хлопець був страшенно здивований, що отак раптом прийшла до нього смерть.

У кишені піджака механіка знайшли зелений м'яч. Володя згадав, що бачив, як механік купував цей м'яч у горбатого корейця на пристані. Всі знали, що в механіка на Сахаліні живе його сім'я, і батько, певно, віз своїй доньці подарунок.

Матрос випадково упустив м'яч з рук, він покотився по дерев'яному помосту і впав у море.

Загадкова смерть трьох чоловік з екіпажу «Сибіряка» найбільше, мабуть, приголомшила капітана. Він навіть не намагався приховати свою тривогу і наказав лікареві негайно зробити розтин тіла померлих. У каюті капітана зібралися кілька членів експедиції.

— Надзвичайний випадок, товариші, — сказав лікар. — У всіх трьох розрив серця. Це і було причиною смерті.

— Дозвольте, — загув басом високий геолог, — це, так би мовити, безпосередня причина. А що її викликало?

Круглий, опецькуватий лікар безпорадно розвів руками.

— В тому ж і річ, що я цього неспроможний установити. Це вже належить до компетенції слідчих органів…

— Слідчих? — обізвався Дорошук, який досі мовчазно сидів у кутку каюти, щось зосереджено обмірковуючи. — Ви гадаєте, що тут є вказівки на злочин?

— Я не кажу цього, Іване Івановичу. Але загадковість цієї смерті наштовхує на деякі думки.

— Чи немає ознак отруєння? — запитав капітан.

— Ніякісіньких ознак, капітане. Я боюся, що ми маємо випадок якоїсь невідомої блискавичної хвороби. Я вже наказав зробити дезінфекцію.

— А про отруйний газ ви не подумали?

— Я про все думав, капітане. Але, коли б у машинному відділі справді був такий газ, то загинув би також і кочегар, який туди зайшов, загинув би я, ви, капітане. Зараз там працює нова вахта — люди почувають себе прекрасно.

Лікар дістав цигарку і нервово запалив. Уся його постать виказувала цілковиту розгубленість.

— Не можна ж думати, — знову загомонів лікар, — що в усіх трьох стався розрив серця від надзвичайного жаху. Ніхто з них у привиди, певно, не вирів, і привиду, мабуть, прийшлося б скрутно, хай би він тільки зустрівся з моряками. Що ж до газу, то… ні, це дурниці. Ніяких ознак отруєння. Тварини, правда, більш чутливі до отруєного повітря. Я вкинув у машинний відділ кішку. Спочатку вона занявчала й занепокоїлась. Але це, можливо, було від нової обстановки. Незабаром вона спокійнісінько почала винюхувати в кутках мишей. Ні, що не кажіть, ця смерть загадкова.

Хтось голосно постукав.

— Увійдіть! — гукнув капітан. У каюту хутко вскочив радист.

Він був дуже схвильований. В його руці тремтів клаптик паперу.

— Я до вас, товаришу капітан. Радіограма!

Він подав папірець. Капітан прочитав, і його брови враз насунулись на перенісся. Він схопив свій формений кашкет і, на ходу попросивши пробачення, поспішно вийшов з каюти.

Що сталося — ніхто не знав. Але кожному було ясно, що трапилось якесь нове лихо.

Незабаром усі довідалися, в чому річ. Радист прийняв радіограму метеорологічної станції про тайфун, який наздоганяв «Сибіряка».

Екіпаж пароплава робив величезні зусилля, щоб вийти із смуги тайфуну. «Сибіряк» різко змінив курс. Він ішов повним ходом. Без перепочинку працювали кочегари, намагаючись підтримувати високий тиск пари. Весь корпус пароплава дрібно тремтів від напруженої роботи машин.

— Учорашня буря, — сказав Дорошукові капітан, — невеличкий вітерець порівняно з силою тайфуну, який наздоганяє нас. Радіограма говорить про десять балів. Під час такого шторму були випадки, коли важкі, повнісінько навантажені лісовози ламало пополам, як сірник.

Капітан енергійно переводив ручку машинного телеграфу. Володя підійшов ззаду до батька. Саме в цю хвилину почулися швидкі кроки, і Хотта спинився перед капітаном.

Штурман був дуже збуджений. Забувши про пошану до капітана, Хотта досить безцеремонно схопив його за рукав.

— Капітане! Дивися, капітане! — гукнув штурман, показуючи на південь. — Бачиш?

Усі глянули в напрямку витягненої руки Хотти. Там, далеко за кормою «Сибіряка», майже на обрії, який утопав у зловісному лілово-сірому мороці, пливла біла, зовсім біла хмарка. Можна було подумати, що це — густий клубок білої пари здіймається з моря, щохвилини зростаючи. «Вона женеться за нами, — майнуло в голові Володі. — Невже це тайфун?..» І стало навіть незрозуміло, чому так хвилюється Хотта і чому капітан, покинувши машинний телеграф, кричить щось, надриваючись, у переговорну трубку.

На палубі, на трапах метушилися матроси. Вони поспішаючи кріпили якісь канати, гримів ланцюг, тупали ноги. Кілька матросів перевіряли, як закріплені шлюпки на шлюпбалках.

Володя знову глянув на зловісну хмарку. Вона вже не була білою. На очах у команди «Сибіряка» хмарка міняла свій колір. Вона зробилася сірою, потім наче хто хлюпнув на неї фіолетового чорнила — хмарка почорніла, її вже не можна було назвати хмаркою: чорні сувої клубочилися над морем, здіймаючись вище й вище.

Раптом настала повна тиша. Вітрець, який весь час дув на палубі, враз ущух. Безсило повиснув на флагштоці кормовий прапор.

— Ну, тепер тримайтеся, хлопці, — пролунав у цій тиші голос капітана. — Хотта, наказую стати за штурвал вам. Бути всім напоготові. Товаришу Дорошук, забирайте сина і спускайтесь у каюту!

Капітана не можна було впізнати. Голос його зробився суворий і владний. Це була інша людина, зовсім не схожа на того капітана, якого часто бачив Володя в каюті або за столом у їдальні. Матроси ловили кожен його рух. Це був справжній начальник і господар пароплава, який перед лицем грізної небезпеки думає насамперед про величезну відповідальність за доручене йому судно і людей.

— Ходімо, Володю, — промовив Дорошук. — Зараз справді почнеться щось неймовірне.

Він не доказав. Рвучкий порив дужого вітру промчав палубою. З Володі зірвало кепі, воно закрутилося над головою і зникло за бортом. Враз споночіло. Линув дощ.

— У каюту! Вниз! — намагаючись перекричати ревіння вітру, гукнув над вухом Володі батько. Він схопив сина, як малого, за руку і потяг за собою до трапа. Володя чув, як разом зарипіли щогли, засвистів дріт, пароплав підстрибнув угору і провалився кудись униз, в глибоку яму.

Над головою щось глухо ухкало, ревло, стогнало. Скреготіло залізо, десь перекочувалися з місця на місце важкі бочки. Чи то плач, чи то зойк пролунав зовсім близько, але де — не розібрати: чи в сусідній каюті, чи на палубі, чи, може, під ногами, в глибокому трюмі. В каюту вскочив матрос перевірити, чи добре задраєний ілюмінатор. Дорошук хотів щось спитати в нього, торкнув матроса за руку, але той не звернув на це ніякої уваги. Він був строгий і зосереджений, дуже поспішав, очі тривожно дивилися кудись всередину, в самого себе.