_{Малюнки А. ПУСТОВІТА}

Хто б міг подумати, що незначний випадок вирішить мою долю?

В той час я був неодружений і жив у будинку наукових працівників. Одного весняного ленінградського вечора я сидів біля відчиненого вікна і милувався деревцями скверу, вкритими блідозеленим молодим пушком. Горішні поверхи будинків були осяяні блідо-жовтим промінням заходу, нижні поринали в синій присмерк. Вдалині видно було дзеркало Неви і шпиль Адміралтейства. Було напрочуд гарно, бракувало тільки музики. Мій ламповий радіоприймач зіпсувався. Ніжна мелодія, приглушена стінами, ледве долинала з сусідньої квартири. Я заздрив сусідам, і кінець кінцем мені спало на думку, що Антоніна Іванівна, моя сусідка, легко могла б допомогти мені налагодити радіоприймач. Я не був знайомий з цією дівчиною, але знав, що вона працює асистентом фізико-технічного інституту. Зустрічаючись на сходах, ми завжди приязно віталися. Мені здалося, що цього цілком досить для того, щоб звернутися до неї по допомогу.

За хвилину я дзвонив біля дверей сусідів. Двері мені відчинила Антоніна Іванівна. Це була симпатична дівчина років двадцяти п’яти. Її великі сірі очі, веселі і бадьорі, дивилися трохи насмішкувато і самовпевнено, а кирпатенький ніс надавав обличчю задирливого виразу. На ній була проста чорна сукня, яка добре облягала її постать.

Я чомусь раптом зніяковів і дуже швидко і плутано почав пояснювати причину свого приходу.

— В наш час соромно не знати радіотехніки, — жартома перебила вона мене.

— Я біолог, — спробував виправдатись я.

— Та у нас навіть школярі знають радіотехніку. Цей докір вона пом’якшила усмішкою, показавши свої рівні зуби, і ніяковість зникла.

— Ходімо в їдальню, я доп’ю чай і піду лагодити ваш приймач.

Я охоче пішов за нею.

В просторій їдальні за круглим столом сиділа мати Антоніни Іванівни, повна, сива, рожеволиця бабуся. Вона з сухуватою чемністю поздоровкалася зі мною і запросила випити склянку чаю.

Я відмовився. Антоніна Іванівна допила чай, і ми пішли до мене.

Вона з надзвичайною швидкістю розібрала мій приймач. Я милувався її спритними руками з довгими, рухливими пальцями. Говорили ми мало. Вона дуже швидко полагодила апарат і пішла до себе.

Кілька днів я думав лише про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от, соромно признатись, але я навмисне зіпсував свій приймач. І пішов до неї.

Оглянувши пошкодження, вона насмішкувато позирнула на мене і сказала:

— Я не буду лагодити вашого приймача. Я почервонів, як варений рак.

Але другого дня знову пішов — доповісти, що приймач мій працює чудово. І незабаром для мене стало життєвою потребою бачити Тоню, як я в думці називав її.

Вона по-дружньому ставилася до мене, хоч, на її думку, я, бачите, був тільки кабінетний учений, вузький спеціаліст, радіотехніки не знав, вдача у мене нерішуча, звички дідівські — сидьма сидіти в своїй лабораторії або в кабінеті. Під час кожної зустрічі вона говорила мені багато неприємного і радила переробити характер.

Моє самолюбство було ображене. Я навіть вирішив не ходити до неї, але, звичайно, не витримав. Більше того, непомітно для себе я почав переробляти свій характер: став частіше гуляти, пробував зайнятися спортом, купив лижі, велосипед і навіть посібники з радіотехніки.

Якось, роблячи свою добровільно-примусову прогулянку по Ленінграду, я на розі проспекту Двадцять п’ятого Жовтня і вулиці Третього липня помітив молодого чоловіка з синювато-чорною бородою.

Він повільно подивився на мене і рішуче попрямував мені назустріч.

— Пробачте, ви не Артем’єв?

— Так, — відповів я.

— Ви знайомі з Ніною… Антоніною Герасимовою? Я бачив вас якось з нею. Я хотів їй дещо передати про Євгена Палія.

В цей час під’їхав автомобіль. Шофер крикнув:

— Швидше, швидше! Запізнюємось! Чорнобородий скочив у машину і, вже від’їжджаючи, крикнув мені:

— Передайте — Памір, Кец… Автомобіль швидко зник за рогом вулиці.

Я повернувся додому збентежений. Хто цей чоловік? Він знає моє прізвище? Де він бачив мене з Тонею чи Ніною, як він називав її? Я перебирав у пам’яті всі зустрічі, всіх знайомих… Цей характерний орлиний ніс і гостра чорна борода повинні були залишитися в пам’яті. Але ні, я ніколи не бачив його раніше. А цей Палій, про якого він говорив? Хто це?

Я пішов до Тоні і розповів про дивну зустріч. І раптом ця врівноважена дівчина страшенно розхвилювалась. Вона навіть скрикнула, почувши ім’я Палій. Тоня примусила мене повторити всю сцену зустрічі, а потім гнівно накинулась на мене за те, що я не догадався сісти з цим чоловіком в автомобіль і не розпитав у нього про все докладніше.

— На жаль, у вас тюхтійська вдача! — закінчила вона.

— Так, — сердито відповів я. — Я зовсім не схожий на героїв старих американських пригодницьких фільмів і пишаюся цим. Стрибати в машину незнайомої людини… Ні, дякую красненько.

Вона задумалась і, не слухаючи мене, повторювала, як уві сні:

— Памір… Кец… Памір… Кец.

Раптом кинулась до книжкових полиць, дістала карту Паміру і почала шукати Кец.

Але, звичайно, ніякого Кеца на карті не було.

— Кец… Кец… Коли це не місто, то що ж це: маленький кишлак, аул, установа?.. Треба дізнатися, що таке Кец! — вигукнула вона. — Неодмінно сьогодні ж або не пізніше як завтра вранці…

Я не пізнавав Тоні. Скільки нестримної енергії було приховано в цій дівчині, яка вміла так спокійно, методично працювати! І все це перетворення сталося від одного магічного слова — Палій. Я не насмілився спитати у неї, хто він, і не гаючись пішов до себе.

Не буду критися, я майже не спав цієї ночі, мені було дуже тоскно, а другого дня не пішов до Тоні.

Але пізно ввечері вона сама прийшла до мене, привітна і спокійна, як завжди. Сівши на стілець, вона сказала:

— Я дізналась, що таке Кец: це нове місто на Памірі, ще не нанесене на карту. Я їду туди завтра, і ви мусите їхати зі мною. Я цього чорнобородого не знаю, ви допоможете відшукати його. Адже це ваша провина, Леоніде Васильовичу, що ви не запитали прізвища людини, яка має відомості про Палія.

Я здивовано розкрив очі. Цього ще бракувало. Покинути свою лабораторію, наукову роботу і їхати на Памір шукати якогось Палія.

— Антоніно Іванівно, — почав я сухо, — ви, звичайно, знаєте, що не одна установа чекає закінчення моїх наукових дослідів. Зараз я, наприклад, закінчую роботу про способи затримувати вистигання фруктів. Досліди ці давно проводились в Америці і провадяться у нас. Але практичні наслідки поки що невеликі. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву, — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік простоюють. І це тому, що фрукти вистигають майже одночасно і переробити їх усі відразу неможливо.