Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні, що їхати далі небезпечно, і вирішили, що кілька чоловік повинні супроводити мене в пішохідній експедиції, а решта залишиться з саньми. Ми. ж, з’ясувавши в чому річ, повернемось, а потім усі разом об’їдемо “сонячний стовп” стороною і рушимо далі.

На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Тому, скинувши хутряний одяг, ми надягли мисливські чоботи і шкіряні костюми, взяли з собою невеликі запаси харчів, інструменти і вирушили в дорогу.

Ця дорога була нелегка. Спочатку наші ноги провалювались у пухкий сніг, потім ми загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. На щастя, смуга снігу була не дуже широка. Ми вже бачили сухий “берег”, вкритий смарагдово-зеленою травою та квітами.

— Наприкінці грудня далеко за Полярним колом — світло, тепло і зелена трава! Ущипніть мене за вухо, щоб я прокинувся! — вигукнув приятель.

— Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими, — зауважив другий супутник. — Якби це була справжня весна, то на всіх тутешніх болотах і озерах ми побачили б силу-силенну птахів.

Наш кінооператор установив апарат, навів фокус і взявся за ручку. Але в цей момент налетів шквал і кинув його в грязь разом з апаратом. Вітер підняв плед кінооператора на величезну висоту і закинув невідомо куди.

Ураган не припинявся, і вітер буквально валив з ніг. Тут уже не було сталого напрямку вітру; він дув поривами то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Це була межа циклону, утвореного невідомим “сонячним стовпом”.

Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли по грязі, чіпляючись один за одного з останніх сил…

Украй змучені, ми вибралися на сухий ґрунт і опинилися в зоні цілковитого штилю. Тут тільки відчувалися висхідні течії від нагрітої землі, як над полем у жаркий літній полудень. Температура підвищилась до двадцяти градусів тепла.

Ми обсохли за кілька хвилин і розстебнули куртки. Весна переходила в літо.

Недалеко від нас був невеликий горб, порослий травою, квітами та приземкуватими полярними берізками. Літали комарі, мухи, метелики, воскреслі під живлющим промінням.

Ми зійшли на горб і спинились, як вкопані. Те, що ми побачили, скидалося на міраж.

Перед нами колосилась пшениця. На окремих смужках росли соняшники, зеленіла кукурудза. За полем — городи з капустою, огірками, буряками, баклажанами, грядки полуниць та суниць. Ще далі — кущі порічок, агрусу і навіть ділянка виноградних лоз з гронами стиглого винограду. За кущами — плодові дерева: груші, яблука, вишні, сливи; за ними — мандарини, абрикоси й персики, і, нарешті, в центральному кільці оазису, де температура, очевидно, була дуже висока, росли апельсинові, лимонні дерева, какао впереміж з чайними та кофейними кущами.

Одне слово, тут були зібрані найголовніші культурні рослини середньої смуги, субтропіків і навіть тропічні.

Між ланами, городами, садами було прокладено дороги — концентричними колами і по радіусу до центра. Там височів п’ятиповерховий будинок з балконами і радіощоглою вгорі, яскраво освітлений прямовисним промінням. На балконах, на підвіконнях відчинених вікон видно було квіти, зелень. По стінах повзли виткі рослини.

На ланах, городах, в садах працювали люди в літніх костюмах і брилях…

Хвилин зо дві ми простояли, заціпенівши. Нарешті мій товариш сказав:

— Це перевищує межі людського подиву. Ф-фу! — глибоко зітхнув він. — Оце так казка з “Тисячі й однієї ночі”!

Ми пішли радіальною доріжкою до центра оазису.

Часом я позирав на небо, звідки падало таємниче проміння. Сліпучий, як сонце, серп обертався на диск.

Назустріч нам по доріжці, всипаній жовтим піском, між апельсинових дерев, рясно вкритих достиглими плодами, ішов загорілий чоловік у білій сорочці, білих штанах до колін і сандаліях на босу ногу. Бриль кидав тінь на його обличчя. Він здалеку привітно махнув нам рукою. Підійшовши до нас, сказав:

— Здорові були, товариші. Мене вже сповістили про ваш прихід. Однак ви сміливі люди, якщо зуміли пробратися крізь смугу наших циклонів.

— Авжеж, у вас добрі сторожі, - сміючись, відповів мій товариш.

— Стерегти нам ні для чого, — заперечив чоловік у білому костюмі. — Вихори на межах нашого оазису, це, сказати б, побічне явище. Але коли б ми захотіли, то могли б створити таку вихрову загорожу, через яку не пробралася б сюди жодна жива істота. І мишу, і слона так само легко підняло б на десяток кілометрів і відкинуло назад у мертву снігову пустелю. Ви все-таки були у великій небезпеці. А тимчасом з східного боку є критий хід, яким можна цілком безпечно пройти сюди крізь “зону Бур”. Ну, давайте знайомитись, Крукс, Вільямс Крукс. Директор дослідного оазису. Ви, очевидно, не знали, що тут існує такий оазис? А втім, про це можна судити з ваших здивованих облич. Оазис — не секрет. Про нього повідомлялось і в газетах, і по радіо. Та я не дивуюсь тому, що ви не знали про нього. Відтоді, як трудящі взялися перебудовувати світ, в усіх частинах земної кулі йде стільки робіт, що важко бути в курсі всього. Ви чули про Зірку Кец?

— Так, — відповів я.

— Так от, наше “штучне сонце”, - Крукс показав на небо, — завдячує своє походження Зірці Кец. Зірка Кец — перша небесна база. Маючи цю базу, нам уже неважко було створити і наше “сонце”. Ви, мабуть, догадуєтесь, що воно собою являє? Це вгнуте дзеркало, що складається з полірованих металевих листів. Дзеркало встановлено на такій висоті, що проміння Сонця, яке знаходиться за земним обрієм, падає на дзеркало і відбивається на Землю вертикально. Подивіться на тіні. Вони прямовисні, як на екваторі опівдні. Палиця, прямо застромлена в землю, не дає ніякої тіні. Температура в центрі оазису — тридцять градусів тепла, вдень і вночі протягом цілого року. По краях оазису вона трохи нижча через приплив холодного повітря. Проте цей приплив дуже незначний: холодне повітря відразу ж захоплюється вгору висхідними течіями. Відповідно до цих температурних зон ми й розміщуємо наші рослини. В центрі, як бачите, у нас ростуть навіть такі теплолюбні рослини, як какао.

— А якщо це ваше штучне сонце погасне? — спитав я.

— Якби воно погасло, рослини нашого оазису загинули б за кілька хвилин. Але погаснути воно не може, поки світить справжнє Сонце. Повертаючи дзеркальні листи під певним кутом, можна регулювати температуру. Тут вона у нас стала. І ми збираємо кілька врожаїв на рік. Це “сонце” — лише перше серед десятків інших, які незабаром засвітяться на високих широтах півдня і півночі земної кулі. Ми вкриємо цілою сіткою таких оазисів полярні й приполярні країни. Поступово повітря буде нагріватись і між оазисами. Ми створимо потужне “сонце” над Північним полюсом, розтопимо одвічну кригу. Нагрівши повітря і утворивши нові повітряні течії, отеплимо всю північну півкулю. Ми крижану Гренландію перетворимо на квітучий сад з вічним літом. І, нарешті, доберемося до Південного полюса з його невичерпними природними багатствами. Звільнимо від криги цілий материк, який вмістить і прогодує мільйони людей. Ми перетворимо нашу Землю на кращу з планет…”

Голос замовк. Настала темрява. Чути було лише дзижчання апарата. Потім знову спалахнуло світло, і і побачив нову надзвичайну картину.

В просторах стратосфери, під небом аспідного кольору, літають дивні снаряди, схожі на їжаків. Внизу — легкі перисті хмари, під ними — купчасті, шаруваті… Крізь заслону хмар видно поверхню Землі: зелені плями лісів, чорні квадрати ріллі, звивисті сріблясті нитки річок, блискітки озер, тонісінькі рівні лінії залізниць. “їжаки” шугають у небі в різних напрямах, лишаючи за собою димові хвости. Часом вони сповільнюють свій літ, спиняються. Тоді з “їжаків” вихоплюються сліпучі блискавки і майже прямовисно падають на Землю.