Малював Вадим Ігнатов

_{Перекладено за виданням:}

_{Ota Šafránek, Jsem Ge, muž z Mooha. Státní nakladatelství dětskě knihy, Praha, 1965.}

У мене є незвичайний автомобільчик. Нашого виробництва, швидкість — максимум вісімдесят кілометрів на годину. За винятком мотора, буферів та коліс, він весь із прозорого небиткого скла. Скидається на велику електричну лампу, плаває по воді, в разі потреби може навіть трішки стиснутись, а шуму від нього не більше, ніж від лету сови. Надовго кидати його на вулиці я не наважуюсь, бо щоразу довкола збирається стільки гав, що припиняється весь вуличний рух.

Була липнева неділя, щойно звернуло з полудня. Будинки від спеки пашіли, як груби, а бруківка — як розпечена плита. Іти вулицею босоніж було б справжнє геройство. Морозиво витікало із трубочки, перш ніж ви встигали його з'їсти, мед і шоколад можна було хіба пити, масло топилося у вас на очах. А що залізо, як відомо, у спеку розширюється, трамвайні колії, казали, витягувались удовж, — Бачу, — мовив я, — що цей добродій знає небографію.

Маляр усміхнувся, Ладіслав заплескав у долоні. Майже в цей самий мент довкола нас зашумів теплий рясний дощ.

Дівчина замислилася й водила кінчиком коси по обличчю. Те, що вона за хвилю сказала, стосувалося тільки маляра:

— Я ходжу до сьомого класу, як Ладя, але небографії ми ще не вивчали.

— Як то не вивчали? — вигукнув Ладя.

— Може, ти вдома щось і читаєш про зірки, але в школі небографію ми ще не вивчали. І невідомо ще, чи це Моого існує взагалі. — Вона подивилася на Ладіслава й провадила далі: — Мені здається, цю назву ви щойно вигадали. А тобі, Ладю, я раджу не давати, аби з тебе кпили.

— Як тебе звуть? — запитав я..

— Гелена Штроблова.

— Дозволь мені, Геленко, щось тебе запитати. Скажи, хіба не може таке статися, що на Землю прилетить мешканець невідомої планети?

— Якби це сталося, то навряд чи він мав би на ногах ясські кеди, взагалі показував би зовсім інакше і вже напевно не розмовляв би по-чеському.

— Отже, виходить… — озвався Ладіслав і спершу похитав, а тоді кивнув головою.

— Чи вважає хтось із присутніх тут землян інакше? — запитавсь я.

Хвилю панувала тиша. Дощ уже не сіяв, а лив, і крона дерева обернулася на рідке сито.

— Так, я вважаю! — вигукнув маляр. — Шановного прибульця спершу взагалі не було видно. Він зробився невидимим, розумієте? В його світі це, либонь, звичайнісінька річ. Там щось таки вміють і на щось таки здатні, коли послали на таку відстань космічний корабель. Шановний прибулець, іще бувши невидимим, одягся у вбрання з Будинку мод і взувся в ясські кеди. Так воно було, добродію, чи ні?

— Приблизно так, — відмовив я, і Ладіслав підскочив з радощів.

Дівчина посміхнулася мені не вельми прихильно.

— То ви прилетіли самі?

— Сам? Чому сам? Нас прилетіло кількасот, — скільки саме, я не скажу, — невидимих мооган у невидимому кораблі. Ми гуляли серед вас празькими вулицями, заходили до помешкань, їздили трамваєм, тролейбусом і пароплавом, вивчали ваші звичаї й вашу мову. На ніч ми збираємось в одному палаці, доповідаємо, що де з нами приключилося, одержуємо харчі й завдання на завтра. Хто, як оце я, навчився людського поводження й чеської мови, той має право зробитися видимим разом зі своїм мооганським автомобільчиком.

— А оповідати все про себе при зустрічах з людьми він має право?

— Так, за певних обставин має, дівчино.

— Коли йде дощ і хтось вірить його словам, то певно, що так.

Як бачите, Геленка не брала мене серйозно, по суті, вона глузувала з мене. Я не хотів псувати їй розваги й тому тільки промовив: «Глембуядо лемпентен», що мало означати вельми дотепну відповідь, певна річ, мовою мооган.

Ладіслав присів навпочіпки під деревом і з надією дивився на мене.

— Так воно чи опак, — сказав добряга-маляр, — але коли я подумаю, що довкола аж кишать невидимки, що вони сидять зі мною за одним столом і слухають кожне моє слово, що я не сам, навіть коли малюю, мене всипає морозом.

— Це ж сон рябої кобили, — заспокоїла його дівчина.

— Будь ласка, — мовив я, але таким тоном, аби кожен зрозумів, що я поступаюся лише з чемності.

Геленка попросила, щоб ми вже облишили про це.

— Будь ласка, — повторив я.

Потім довго панувала мовчанка.

Ладіславові впали на голову дві важкі краплі.

— Злива, — зазначив він і, затуливши обома руками чолопок голови, не зміг прикрити рота, коли почав позіхати. Хотів би я знати, недотепо, про що ми тепер говоритимемо, — наскіпався він зненацька на Гелену. — Ти завше все псуєш.

Довелося зробити йому зауваження, щоб він нікому не докоряв, а тим паче дамі.

— Геленка неодмінно нам щось запропонує, — мовив я й посміхнувся Геленці точнісінько так, як недавно вона мені.

Вона випросталася й закинула косу за плечі.

— Говоріть про що хочете.

— Порадь нам, будь така ласкава.

— Ну, скажімо… як почуваються дерева в дощ.

— Охо-хо, — зітхнув Ладіслав.

— Між іншим, мене це дуже цікавить, — мовив маляр, — як почуваються дерева в дощ. Геленко, ти дерево, й на тебе йде дощ. Кажи.

Геленка зашарілася, прикусила зубами кінчик коси, потому тихо запитала:

— А чи давно вже я тут стою?

— Якщо ти ось цей каштан, то добрих сто п'ятдесят літ, — відказав маляр.

— То я вже досхочу напилася дощів, мигичок і злив. Коли сунуть хмари, я стежу за небом. Доглядати стільки гілок, галузочок і листячка, навесні цвіту, а потім каштанів не так легко. Щоб не вдарив грім, щоб не вперіщив град, щоб не налетіла буря. Люди можуть сховатися під дерево, а дерево не має куди сховатись. Людям часто байдужки, яка погода, а дерево терпить від усього. І коли збираються хмари, дерево ніколи не відає, що на нього чекає. Потім починає накрапати, і якщо це тільки дощ — на один клопіт менше, красненько дякую тобі, небо, дощ дуже солоденький, тільки аби був рясніший, і більше нічого мені не треба.

Нам почало капати за шию з листя каштана, й від цього нам зовсім не було «солоденько», але на догоду Геленці ми раділи, що йде дощ, що йде тільки дощ, а не град. Ми з малярем похвалили її за фантазію і проречистість. Надто маляр виявляв своє вдоволення, що теперішні діти не ростуть затурканими. Коли б ми, мовляв, знали його, маляра, хлоп'ям, то він не озвався б і словом.

Геленка дивилася понад Шарецькою долиною на горби, де курився дощ, і чекала, поки ми скінчимо. А тоді сказала:

— Люди ходять повз дерева так, наче то звичайнісінькі стовпи.

— Все дерева, дерева, — буркнув Ладіслав. — Хай вона вже дасть нам спокій з тими деревима.