— Набагато більше, ніж вони. Очевидно, не тільки для того, щоб плавати в овочевій юшці. Для нас це була конечна необхідність, коли ми захотіли пізнати планети, де розвинулися високі цивілізації, але в мікроскопічних розмірах. Мавши більш як одну десяту міліметра, там не можна було б жити. Ці дрібненькі дівчатка зустрілися нам у самчас. Це теж один досить кумедний вид спорту. Змагання в басейні з овочевою юшкою; там повно овочів, і вони заважають плавати: Дуже важке змагання. Як на свою поставу, дівчата мають гігантську вагу. Тобто при зменшенні в них зменшився тільки розмір, а вага ні. Організм їхній просто ущільнився, тканини згускли, тільки й того. Плавчихи, аби не піти на спід, перемагають вагу власного тільця, а це щонайменше півцентнера. Для цього їм потрібні нелюдські зусилля. Це швидше атлетика, аніж плавання.

Кароліна попросила дозволу щось сказати. Я кивнув головою.

— Я гадаю, Ге, — мовила вона, — що розумію молодих мооган. Вони не роблять це з буйності чи з легкодумства. Молодий мооганин теж хоче довідатися, куди сягає його відвага й скільки в ньому сили. Кожен хоче це знати, і хто має змогу, неодмінно спробує.

Тому, я гадаю, він шукає, мусить шукати небезпеки. В небезпеці він пізнає свою ціну.

— Саме так, Кароліно. І коли він випробує всі свої навіженства на рідній планеті й не скрутить собі в'язів або скрутить і лишиться живий, він зрозуміє, що небезпека вдома — це не небезпека. Бо тут він з усього може вилизатись.

І тоді для нього вже нема нічого героїчного навіть у плавбі в бурю під одним вітрилом. Без будь-якого зв'язку, сам один, ралить він всесвіт на старому зорельоті. Але поки заблудиться, розіб'ється, загубиться навіки.

Я навіть сказав би, що те, чого не можна відрізнити від принди й дурості, не хоробрість.

А ви як гадаєте?

— Називайте як хочете, тільки це не відвага, — мовила Кароліна, і решта одностайно пристали на це.

Тепер, коли мої супутники вже не думали про стоячих мотоциклістів, вони знову помічали кожну деталь, що на неї я показував. Лише тепер вони звернули увагу, що за нашими столами не сидять, а лежать на боці. Це зручніше й здоровше. Ладіслав пообіцяв собі, що подбає, аби в школі запровадили канапки замість парт. Думка, що її вже запрошуватимуть не сісти, а лягти, видалася Геленці вельми кумедною. І що учень, який не перейде до наступного класу, зостанеться лежати.

Перед тим, як устати з-за столу, я попросив, щоб вони добре запам'ятали це тихе поважне товариство в кінці столу й щоб затямили собі слово беленфа.

Мої друзі пильно подивилися на беленфу, і ми пішли.

— А це часом не шахісти? — запитав Ладіслав. — Шахісти, що грають по пам'яті.

— Ні, ні, беленфа — це щось на кшталт мооганського суду.

— Суд просто неба і до того ж під час бенкету? Хто з них був підсудний, а хто суддя? Цей підсудний теж бенкетував? Чому там не стояли вартові? Що, коли він чкурне до лісу?

— Ну що ви! Там немає ані підсудних, ані суддів. Власне, це зовсім не суд, я не так висловився. Беленфа не судить і не карає.

— Так що ж тоді воно таке, ця беленфа?

— Навіть не знаю, як це перекласти. У вас немає чогось подібного.

Уявіть собі, скажімо, що в Празі скасовано суди й запроваджено беленфу. Й уявіть собі, що якийсь козарлюга вчора здумав перекинути трамвай. Певна річ, сталося нещастя, юнак не може забути, який це був жах, і тяжко карається. Було б йому іще гірше, якби ніхто не звертав на це уваги. Йому потрібна допомога. Він міг би, звичайно, зоставатися в самоті, але це страх як сумно, зоставатися в самоті. Йому потрібна допомога, і він викликає сімку, тобто семеро лагідних, терплячих людей. Вони приходять, куди він їх запросить, приходять неодмінно. Їхня розмова з юнаком і є беленфа. Я ще ніколи не опинявся сам на сам із такими людьми. Але мій приятель уже знає, що це таке.

Він виробляв кібернетичних слуг для хатнього господарства. На вигляд вони були достеменні моогани. Тільки слухалися, як машина, працювали, як машина, одне слово, не мали характеру живих істот. Він задумався, у чому тут причина. «Вони надто пунктуальні, — сказав собі, — надто досконалі. Якби вони бодай трохи були самозакохані, щоб їх тішила похвала й бридка була байдужість, то бодай у чомусь були б подібні до тих, кому служать».

І вмонтував своїм виробам пристрій, який слабенько розігрівався, коли вони чули похвалу, і пік, коли їх хтось ганив. Невдовзі один слуга почув за столом погане слово, сильно розігрівся й запалив дім. А що в Теутендомоні давно не вживають вогню, охоплений полум'ям дім був небаченим видовищем. Не загинув ніхто, але бракувало дуже мало, щоб згоріли всі хатні.

Не питайте, як почувався мій приятель.

Він їздив від будинку до будинку, де служили його нові слуги, й відмонтовував їм самозакоханість. Потім зачинив майстерню, поїхав мандрувати морями і небом, та все одно докори сумління ніде не давали йому спокою. Тоді він повернувся додому й запросив семеро терплячих людей.

Від нього я й довідався, що таке беленфа.

Вони уважно й докладно розпитали його про нещасний випадок і подбали про те, щоб він знову був про себе доброї думки й щоб пробачив собі. При цьому давали наздогад, як поважають його, і кожен почережно кликав його до себе на ніч. У їхніх очах переступ — теж рана, що болить тому, хто вчинив його. І тільки тоді, коли бідоласі полегшає, коли до нього повернеться спокій і добрий настрій, тільки тоді беленфа скінчиться.

— Не знаю, як кому, — мовить Ладіслав, — але мені ця беленфа підійшла б більше, аніж суд. Якби я, скажімо, щось перекинув.

— Не сумніваюся, що ці терпеливці будуть улещені, коли при нагоді я перекажу їм твоє визнання.

Геленка вважає, що багато хто вибрав би беленфу, якби можна було вибирати.

— А ти, певно, ні? Ти воліла б стати перед судом?

— Мені нема за віщо ставати перед беленфою, ані перед судом.

— Наче мені є за віщо! Чи, може, я маю за віщо? Скажи, маю чи ні? Ну скажи!

— Трохи.

На щастя, це не Земля, бо там ми не знаємо, що буде з ними, коли вони погиркаються. Тут вистачить гукнути: «Гляньте!» — і всі ту ж мить нишкнуть. Я показую на чоловіка, якому біля правого вуха й перед устами прикріплено бездротовий телефон і який неквапливо переходить від дерева до дерева. Щохвилі дзеленчить дзвінок телефону. Чоловік зупиняється, слухає й тихо говорить.

— Хто це, Ге?

— Це розрадник.

— Що він робить?

— Розраджує.

Кароліна невідривно стежить за чоловіком.

— Скільки їх у Теутендомоні?

— Не знаю, чоловік, може, п'ять.

— У нього майже весь час дзвонить телефон. — Кароліна дивиться на мене, наче я в цьому винен.

— Отже, він має клопіт із журбою тільки в цьому місті?

— Його кличуть і діти, коли прокидаються вночі. Розрадник оповідає їм коротеньку казочку.

— Яку приміром? — питає Ладіслав.

— Я пам'ятаю тільки одну з них. Вона зовсім коротка.

Кароліна піднімає два пальці.

— Ге, може, ти спершу повіси, що так докучає цьому щасливому й веселому місту? Адже розрадникові безнастанно дзвонять.

— Я відповім на твоє запитання, Кароліно, не дуже охоче, але відповім. Бо це й нас тривожить, та дозволь мені спершу розказати казку, що її мені одного разу протелефонував розрадник.

— Авжеж, казку! — мовить Ладіслав і сідає на півня-гойдалку, бо це місце якнайкраще годиться слухати казки.

— Був собі хлопець, який блукав сам по місту.

Підійшов він до високого муру, входу нема ніде. А за муром вирують радощі. Звідти чутно вереск, наче діти возяться на каруселі, і «хи-хи-хи, ха-ха-ха», ніби їм там хтозна-як весело.