— Ой, тримайте мене! Звідки в неї ці ідеї… — Та хлопцеві раптом стало жаль самого себе, що розум його вичерпався й що ми в своїй підкресленій небалакучості стоїмо високо над ним. Він закопилив губу й сказав:

— Я помилився, тобі не бракує в голові клепки.

Його раптова покора справила на нас чудове враження. Ми також довідалися, що до нього вернувся розум. Інакше він не спромігся б попросити вибачення.

Розум справді повернувся до нього і, як з'ясується далі, трохи не на користь усього людства й усіх мооган.

За чверть години ми, представники двох небесних тіл, розпочали історичну нараду. Мимохідь вирішили й повечеряти. Зовні, певно, здавалося, що ми зібралися тільки повечеряти.

В цьому маленькому ресторанчику без вікон, де на скатерки падало світло з електричних свічок під рожевими дашками, ми вивчали меню, як і решта відвідувачів.

Йозіфкові забажалося біфштекса з довгою французькою назвою. Офіціант привіз до столу пересувний колосник і поставив над слабким вогнем сковороду з олією. Ми бачили, що. Йозіфків апетит дорого обійдеться нам. Звісно, я маю на увазі не гроші, а час, якого до ночі залишилося дуже мало. Було ясно, що офіціант має намір смажити біфштекс при наших очах.

Він приніс із кухні на дворіжковій виделці нахромлении шматок м'яса, в кутку біля стойки полив його якоюсь рідиною й запалив. Відтак, наче той бігун із смолоскипом, рушив до нас, кинув м'ясо на сковороду й кілька разів спритно обернув, щоб кожен бік просяк киплячою олією.

Ладіслав поцікавився, чи Йозіфек їстиме біфштекс із вогнем, Йозіфек відказав, що замолоду навчився швидко малювати й говорити животом, але ковтання вогню, на жаль, обминув, і засмучено зітхнув.

Офіціант схопив пляшку і, плеснувши з неї червоного пряного пюре з райських яблук, загасив біфштекс.

Йозіфкові одлягло від серця, і Ладіслав почав хвалити чудовий протипожежний засіб. Варто бризнути на вогонь пюре з райських яблук, і пожежу загашено.

Ми уявили собі будинки, политі пюре з райських яблук, але вирішили десь-інде пояснити Ладіславові, чому пюре так хутко загасило пожежу на біфштексі і яка це була іграшкова пожежа.

Потім кожному з нас принесли те, що ми замовили, і ми заходилися їсти.

Якби ми були дипломати й від нас залежало б щастя держави або й цілого світу, то, певно, не радилися б, поки скінчимо наш бенкет. Але до нас іще ніхто не вирішував долі двох світів. Крім того, дипломати мають увечері більше вільного часу.

І хоч ми спочатку їли в повній мовчанці, однак весь час думали тільки про те, як і що нам зробити. Ми знали, що кожен із нас думає про це, й раз по раз окидали один одного пильним поглядом. Один, скажімо, питав очима: «Ну що, придумав уже?» Другий тільки знизував плечима й ніяково всміхався: «Ні».

Ми всі думали. Але що, коли нічого не придумаємо?

— Слухай, Ге! — озвалася зненацька Геленка.

Після довгої мовчанки ми всі здригнулися від її голосу.

— Ге, ви справді обнишпорили усе небо?

— Навіщо, Геленко? Ах, так. Ні, не все.

— Може, ви знайшли б саме таку планету, як вам треба, молодшу, без людей.

Ця ідея сподобалася надто Ладіславові.

— Молодшу планету, де вже виникли умови для вищих організмів, ви ще застанете там птахоящерів, мамутів і шаблезубих тигрів, а люди там бігають серед мавп; це була б планета акурат для вас.

Я заперечив, що на тій планеті ще дуже неспокійна земля й погане повітря. Та Ладіслав усе ж таки накидав її нам, аж поки я зауважив, що ми говоримо про щось таке, чого тим часом не існує.

— Поки що в цілому світі для мооган є тільки одне місце.

— Та й те зайняте, — докинула Геленка.

— Тепер ви бачите, — мовив Йозіфек, — як це погано, що у всесвіті не друкують газет. Можна було б дати оголошення, що потрібна вільна планета.

— А цікаво, хто б їх отримував на такій незайнятій планеті? Ящери чи бронтозаври? — озвався Ладіслав.

Та Йозіфек тут же заперечив йому:

— Я чекав би відповіді не від ящера, а від якогось космонавта. «Під час своїх зорельотів, вельмишановний добродію, в сузір'ї Стрільця я набачив дуже гарну планету. Розміри її такі й такі, клімат сприятливий, і вона ще не заселена вищими істотами».

Він охоче читав би далі лист космонавта, та Кароліна затулила йому долонею уста й запропонувала, щоб ми подумали, чи можна взагалі збільшити населення Землі на таку величезну кількість.

— Я гадаю, — мовила вона, — що їх можна поселити в пустелях, дівичих пущах, на полярних землях, на всіх незалюднених просторах або мало залюднених. Наша цивілізація поки що не годна обернути їх у родючі краї, а вашій, либонь, це вдалося б доволі легко.

— Запевняю вас, — сказав я, — що на Північнім полюсі ми цілий рік збирали б урожай кокосових горіхів. Шкода тільки, що ця територія не більша хоча б у двадцять разів.

Потім ми всі знов поринули в задуму і заходилися коло десерту.

— Я придумав! — вигукнув Ладіслав. — Даруйте, — сказав він, побачивши, що в нас із несподіванки підстрибнули тарілки. — Але я придумав. Ми накриємо їм шмат моря. Себто вони можуть накрити його собі самі. Дуже просто, Ге, система плавального басейну. Тільки фундамент солідніший, над головою кілька шарів панелей, залізобетону й так далі. Нагорі родючий шар грунту. Пів-Атлантики, вистачить чи ні?

— Я розцінюю це як щедрість із твого боку, — мовив я. — Я знаю, що цю половину океану ти одірвав від серця. Ніколи тобі цього не забуду.

— Я думаю, — сказала Геленка і замовкла. Вона просто думала й поволі їла абрикосовий пиріг, що, безперечно, був вартий більшої уваги.

Я попросив Геленку, щоб вона, коли на те її ласка, дозволила мені вирахувати площу Атлантичного океану й результат поділити на два. Геленка дозволила. Я скористався її згодою, щоб висловити свою думку про Ладіславову споруду системи басейну.

— На половині океану буде безперервно пружинити то вгору, то вниз, десь легше, а десь так, що навіть пес не втримається на ногах. Чи зможемо ми на цій гойдалці пасти корів? Не забувайте, друзі, що Моого потрібне скотарство. Ми легко вмонтуємо апарати кібернетичним пастухам, щоб вони тримали рівновагу, але нічого не зробимо з коровами, вівцями, кіньми й рештою тварин.

Можливо, ми приборкаємо прибій. Я певен, що приборкали б, але оскільки вода з'єднана з водою, це треба зробити в цілому океані.

І тут ми підходимо до головного. Пів-Атлантики нам не вистачить. За моїми підрахунками, нам не вистачить і цілого океану, хіба тільки з усією Кароліниною територією.

Отож скажи, людство, чи віддаси ти мооганам пустелі, полярні краї, дівичі пущі й цілий океан?

— Я вважаю, — озвалася Геленка і цього разу повела далі, — що тут ніхто не має права роздавати ані океани, ані пустелі, ані взагалі нічого, бо це не твій океан, Ладю. Чи, може, твій? Ти не маєш навіть власного стола, а роздаєш океани.

— Коли роздаватимуть столи, — мовив Ладіслав, — я в це не втручатимусь, бо не маю власного стола. Але що належить людству, скажімо, океан, те належить і мені.

— А хто тебе уповноважив говорити від імені людства?

— Я, — відповів я. — Я міг би обрати для цього прем'єр-міністрів, президентів, королів і так далі. Але я обрав вас чотирьох.

Кароліна говоритиме від імені землян з ясним розумом, культурних і добрих душею, а також від імені снігурів і козуль. Геленка репрезентуватиме справедливих, чуйних, упертих, а також дерева. Старший брат усіх дітей Йозіфек — охоронця малих і слабих, а також матерів. Ладіслав — учених, героїв і найславетніших людей взагалі, а також усі мрії.

Я знаю, що тут не заступлені негідники, дурні й усякі горопахи. Ви заступати їх не можете. Якщо вважаєте, що від цього залежить щастя світу, я розмовлятиму і з ними, але окремо, і запам'ятаю все, що вони скажуть.