Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Кароліна сказала братові, щоб він не лякав нас лихими мооганами проти ночі, що ми ще не скінчили перемови. Геленка подивилася на мене й сказала голосно, що це не станеться, що це не може статися, щоб загинув світ. Хіба може він загинути від такої марниці, як промені?

Вона випалила ці слова з такою певністю, яка личила їй іще дужче, ніж рожева сукня.

До нашої розмови не повинен був утручатися підпилий добродій. Він взагалі не повинен був сідати біля нас, а головне, не повинен був озиватися.

— Мене ніхто не подужає, — пропищав він високим, мало приємним голоском.

Мені здалося, наче я вже десь чув той голос.

Геленка миттю знітилася, й це нагадало мені, як ми пополудні сиділи біля дитячого столика, і я раптом збагнув, що її жахає.

Я по-мооганськи заговорив до того чоловіка. Він глипнув на мене заспаними очима і ковтнув морсу з Геленчиного келиха.

— Хоч у нього й подібний голос, хоч він теж не розрізняє свого і чужого, до мооганина йому так далеко, як від Землі до Моого, — сказав я Геленці.

Кароліні теж захотілося заспокоїти Геленку.

— Це тільки добродій, якого ніхто не подужає, — мовила вона.

— Ніхто. Мене ніхто, — запевнив нас добродій.

І, либонь, щоб нас настрахати й довести свою нездоланність, почав дозволяти собі більше, ніж ми могли йому стерпіти: накрутив на два пальці Геленчину косу й смикав її на всі боки.

— Так робити, мабуть, негоже! — вигукнув Ладіслав тремтячим голоском.

— Ну що ти, котигорошку, — усміхнувся підпилий добродій. — Не пий морсу. Я куплю тобі вина.

Йозіфек відсунув з-під себе стільця.

— Було б дуже добре, вельмишановний, якби ви дали нам спокій. І пустіть косу.

Добродій весело кліпав червоними повіками й косу не пускав. Йозіфка випередила Кароліна. Вона злегка крутнула зап'ястя руки, що затисла Геленчину косу. Без найменшого зусилля, наче повернула водогінний кран, і підпилий добродій ту ж мить сів на підлогу.

Для Кароліниної слави повторюю: підпилий, надзвичай зухвалий, хвальковитий добродій сидів на підлозі, кліпав очима й звісив голову, наче кінь у спеку.

— Сподіваюсь, ви не образилися, — сказала Кароліна.

Крім нас, у ресторані, певно, ніхто не помітив, що він упав. Йозіфек миттю поставив його на ноги й узяв під руку.

— Коли ваша ласка, — мовив він, — я одведу вас до вашого столика.

— Я була завмерла зі страху. — Тільки тепер Геленка виповіла те, що пережила. — Зі страху, що він відірве мені косу. Я думала, що до нас ізнов з'явився невидимий… але це була людина, правда ж? О, яка я рада. Ге, то справді не був мооганин?

— Справді. По-перше, мооганин на Землі ніколи не вп'ється, по-друге, він мені відповів би, по-третє, з мооганином Кароліна так легко не дала б собі ради.

— Кароліна — силачка, — рішуче мовив Ладіслав.

— Скажи, Кароліно, що ти йому зробила? — запитала Геленка. — Я б такого не потрапила.

— Я навчу тебе, коли ми будемо самі, — пообіцяла Кароліна. — Це дуже добрий захист від добродіїв, яких ніхто не подужає.

Повернувся Йозіфек і, тільки-но сів, запитав, чи вони вже віддали мені океан.

— Іншого ж виходу нема, — заявив він. — Віддайте йому океан і запиймо нашу угоду морсом.

Він, очевидно, подумав, що ми відразу ж дійдемо згоди, і покликав офіціанта, щоб той забрав надпитий морс і приніс Геленці свіжий. А потім підняв келих і чекав, щоб його підтримали. Та всі сиділи непорушно.

— Я б не хотів, — сказав я, — щоб ви вбачали в мооганах розбійників всесвіту, які напали на вашу планету з криком; «Океан або життя!» Адже ж я зрештою перший мооганин, що почув нині це гасло.

Уклінно прошу вас, вірте, як я, що Моого — непогана зірка Землі. І вірте, як я, що на Моого ніколи не переможе лиха сторона.

Я теж хочу запропонувати випити, але за інше. Скінчімо нинішні перемови, забудьмо про всі клопоти й запиймо їх морсом.

Ми випили. Потім Геленка сказала:

— А якби перемогла?

— Якби це мало статися…

В цю хвилину заграв піаніст. Кароліна сказала, що на її шоколадному годиннику вже по восьмій. Майже ту ж саму мить піаніст голосно ударив по клавішах.

І я сказав:

— Цього не станеться, в жодному разі.

Потім ми якийсь час слухали гру піаніста.

— А все ж таки, якби сталося? — запитав Ладіслав. — Ти оборонив би нас?

— Я саме думаю про це, — відказав я. — Це буде не легко ані для мене, ані для мого підопічного. Одного з вас я хочу обернути в мооганина. Або в мооганку.

— Тільки одного? — розчаровано пролинуло з двох боків.

— Вам це здається замало? — здивувався я. — Навчити когось протягом короткого часу нашої мови, наших звичаїв, поведінки й надолужити з ним усе, що знає мооганський школяр. Якби я дбав про дорослого, то для цього мені знадобилося б щонайменше десять років. З тяжкими труднощами я зможу омооганити одну дитину, не більш. Одним одну дитину.

Ладіслав підвівся із стільця й попросив у Геленки хустинку. Але де б вона взяла хустинку в рожевій сукні?

— Ця дитина, — мовив він, — буде єдиною пам'яттю про людей. — І, знявши окуляри, взяв хустинку з моїх рук.

— І цією пам'яттю не буду я, — мовила Геленка. — Ладіслав розумніший і взагалі має ліпшу голову для науки. Зі мною, Ге, тобі пощастило б менше.

— Ця дитина, — повторив Ладіслав, — буде єдиною пам'яттю взагалі. Як на мене, то тут скоріше підходить дівчина, так чи ні?

— Це правда, — втрутився Йозіфек, — що дамам завше належить давати перед. Але в даному разі скоріше йдеться про те, щоб дама була остання.

Ладіслав поклав хустинку на стіл і почав протирати окуляри краєчком скатерки. Ми не картали його за це, бо при такому хвилюванні можна допустити й інші промахи.

— А ти б не хотів потрапити на Моого? — запитав я, здивований його доброзичливістю.

— Щоб я та не хотів. Тільки я можу щось винайти на Землі, а вона ні. Нехай летить. А я тим часом щось винайду проти променів, можете бути певні.

— Можеш винаходити собі й на Моого, — відказала Геленка. — Адже там Землю ти не зрадиш. А я тут думатиму про те, що ти щось винайдеш.

— Ти можеш думати про це й на Моого і їсти морозиво з Морозивної вулички.

— Чого це ти весь час посилаєш мене на Моого? Можеш про мене так не турбуватися.

— Мушу, бо наші доручили це мені.

— А цікаво, що ти їм скажеш, коли я буду на Моого?

— Що ми вже здихалися тебе. Хоч відпочинемо від тебе.

— Слухай-но, а вони сьогодні не телефонуватимуть?

— Ні, а якщо й зателефонують, то нічого страшного. Незабаром когось із нас вони все одно вже не застануть, отож нехай звикають. Полонений Ге, — несподівано звернувся до мене Ладіслав, — слухай мій наказ. Бери присутню тут Геленку, добре дбай про неї й пильнуй її. Пам'ятай, що це незвичайна жінка, вона гадає, що зостанеться тут, коли тут не буде вже нікого. І заприсягнися: як тільки я винайду захист проти променів, а я в цьому теж заприсягаюся, що винайду, ти запитаєш її, чи хоче вона додому. Якщо скаже, що хоче, привезеш її назад. Дай у цьому велику мооганську обітницю, що приставиш її на Землю, до Праги, навіть якби вона й не хотіла.

Я вирішив не заприсягатися, поки не вислухаємо й Геленку. Вона задумано дивилася на нас і за звичкою гризла кінчик коси. Хвилю мовчала, а тоді мовила:

— Не знаю, парубче, але, мабуть, усе ж таки було б краще, якби ми ночували вдома. Що, коли раптом подзвонять наші?

— Зараз ідеться про те, — Ладіслав трохи не кричав, — що скоро ти вже взагалі не ночуватимеш удома. Ти будеш спати на Моого.

— Буду спати на Моого, я буду спати на Моого; буду все знати, що де готується, і спати! І на Моого! Ми взагалі нікуди не зрушимо з Землі. І решта. Ге, ми не дозволимо тут мооганам шурубурити. Або повідомите про своє прибуття самі, або це зробимо ми.