І от одного вечора наш загін на чолі з Дхірендрою вирушив у небезпечну дорогу. Напевне, ми скидалися на в’ючаків.

Коли зійшло сонце, ми були ще в горах і Дхірендра звелів стати на відпочинок, бо йти далі під пекучим сонцем було б нерозумно. Попоївши рису, ми з дозволу капітана випили трохи води.

Тільки-но повечоріло, ми знову знялися з місця і години за дві до сходу сонця дійшли до підніжжя гори, за якою починалася пустеля.

Ніколи не забуду картини, яка постала перед нами. Круглий місяць заходив над пустелею, і вона скидалась на величезне вогненне море. А позад нас уже палахкотіла зоря.

Звичайно зоря приносить із собою радість і надію, але того ранку вона породила в мене тільки нові тривожні думки. На південь і на захід, скільки сягало око, простелилась безкрая піщана рівнина, де не було ні горбка, ні деревця, ні струмочка — нічого, крім червоного гарячого піску.

Даремно я дивився вперед — хотілося побачити шлях Сидячих Писарів, що веде в місто Мітні-Хапі, а не це жахливе безбережне піщане море: воно здавалося мені країною розпачу й смерті.

Ми побули тут до світанку, бо поночі ніяк не могли знайти місце, де закопано перший мішок з водою. Аж коли розвиднілося, ми його розшукали, взяли з собою і зійшли в яр, куди не досягало сонячне проміння. Капітан Дхірендра дозволив нам трохи випити води, і вона здалась нам дуже доброю, хоч була зовсім тепла.

Увечері ми вже йшли пустелею. Місяць освітлював сліди, що їх залишили наші супутники під час попередніх двох походів, і ми не боялися заблудити.

Іти пустелею було важко. Ноги грузли в піску по кісточки. Зрідка ми зупинялися, щоб перевести дух або перекласти вантаж з одного плеча на друге, і знов ішли далі, знемагаючи від спраги: капітан суворо заборонив нам пити воду. Пісок за день так нагрівався, що навіть опівночі до нього не можна було доторкнутися.

Ми легко розшукали місце першої стоянки і, викопавши з піщаного горбка бурдюк з водою, випили з нього половину й лягли, щоб виспатися перед новим переходом.

Збудило нас гаряче сонячне проміння, від якого ніде було сховатися. Пустеля справді скидалась тепер на добре напалену піч. Я лежав знеможений та безсилий і навіть не міг заснути в таку нестерпну спеку. До того ж у піску була сила-силенна всяких комах, і вони страшенно дошкуляли нам.

Я хотів хоч трохи задрімати, але сонце світило просто в обличчя, і здавалось, ніби очі хтось випікає розпеченим залізом.

Води Дхірендра нам не давав; поки ми не дійдемо до останнього мішка з водою, закопаного в пустелі, не можна починати тих трьох бурдюків, які ми несли з собою. Чи довго ще до нього йти, він і сам певно не міг сказати. Наше становище було дуже тяжке. Я вже мало вірив, що наш перехід через пустелю закінчиться щасливо, і дедалі частіше замислювався: чи вдасться нам подолати всі труднощі і дістатися живими до величезних статуй і шляху Сидячих Писарів, чи, може, нам судилося загинути в цих мертвих, страшних пісках.

Коли зайшло сонце, нам було дозволено допити воду з початого бурдюка; хоч як вона нагрілась, але все-таки трохи гамувала спрагу. Дхірендра попередив, що сьогодні вночі доведеться зробити великий перехід, а на це треба буде великої сили й витримки.

Коли спека трохи зменшилась, наш загін вирушив у дорогу. Ми йшли низкою: попереду — Дхірендра, далі Дхандас, за ним — я, а останній — Чан. Я старався, як тільки міг, щоб не відставати од товаришів. Дхірендра, стежачи за слідами, ступав широким кроком і кілька разів навіть починав наспівувати якусь пісню. А мені було не до співів — навіть слухати було важко. Часом я вже думав, що от-от упаду на гарячий пісок, і мене обіймав страх.

Але я поклав собі не виявляти ляку: головне в нашому становищі — воля до перемоги.

Об одинадцятій годині ночі ми дійшли до чергового бурдюка. Я сподівався відпочити, коли раптом був приголомшений наказом Дхірендри йти далі не зупиняючись.

Тепер ми несли вже не три бурдюки, що були з самого початку, а чотири. Капітан Дхірендра взявся сам нести четвертий. Хоч я дуже стомився і почувався погано, але не міг погодитись, щоб Дхірендра ніс ще один бурдюк: адже всі, крім мене, вже мали по одному.

Та я не зважив своєї сили. Хоча ніч була не дуже гаряча, я, пройшовши яких півгодини, почав заточуватися, мов п’яний. Зірки в небі застрибали, високу постать Дхірендри запнула імла…

Я вже ладен був у знемозі впасти на землю, побажати товаришам щасливої дороги і просити їх покинути мене тут, якщо мені судилося загинути в цій пустелі, коли раптом відчув, що хтось зняв з мого плеча бурдюк.

— Пробачте, професоре, — почув я голос Чана, — ви дуже стомились, і цю воду понесу я. Викиньте з голови всякі страхіття, думайте тільки про те, що рано чи пізно ми досягнемо своєї мети, і сміливо йдіть уперед. Головне зараз — витримка, і ми все подолаємо.

Мені несила було заперечувати, і я дозволив узяти мій вантаж. Ми обидва розуміли, що цим вчинком він рятує мене від смерті.

Сонце зійшло, а ми ще не відпочивали. Тепер Дхірендра вів нас тільки по своїх слідах. Нам пощастило — погода весь час стояла безвітряна. Коли б повіяв хоч легенький вітерець, він би зразу замів сліди на піску, і ми могли б заблудити.

Нарешті ми дійшли до четвертого-останнього закопаного в пустелі бурдюка. Сонце висіло в небі і нещадно палило. З дозволу Дхірендри ми, мов голодні вовки на здобич, накинулись на бурдюк, поспішаючи вгамувати згагу.

Цей день був такий самий, як і попередній. Комашня, спрага, болісне безсоння і жахливе сонце, яке доводило нас до нестями… Затуливши від сонця очі, я довго дивився на південний захід, намагаючись побачити в далині обриси гори. Даремно! Попереду не було нічого, крім одноманітної піщаної рівнини, і я з надією і страхом подумав про завтрашній день. Якщо ми й після наступного переходу не побачимо гори, то це буде для нас смерть.

Коли вірити карті, ми пройшли вже половину дороги. Однак Шівнатх Джаухрі міг накреслити карту пустелі не зовсім точно в масштабі, як і декотрі інші свої карти. Тоді нас чекає неминуча смерть. Високо над нами кружляв у повітрі яструб — єдина ознака життя в цих місцях. Незмінний супутник смерті наперед смакував бенкет.

Дхірендра передбачливо дозволив нам поспати кілька годин після заходу сонця. Вдень ми ніяк не могли заснути через спеку, і якби капітан не дав нам перепочити перед новим переходом, то я не пройшов би й півгодини. Сон підкріпив нас, ми випили решту води з бурдюка і о першій годин ночі рушили далі.

Я дозволив Чанові забрати в мене весь вантаж: я так почував себе, що було б нерозумно опиратись. У нас залишалось чотири бурдюки з водою, а ми навіть не знали, скільки нам ще треба пройти. Все це скидалось на якусь одчайдушну гру, тільки тут ми важили своїм власним життям. Та коли я дивився на Дхірендру, то бачив у його очах задоволення — мабуть, такі випробування йому до смаку. Він належав до тих людей, котрі все життя бавляться із смертю й небезпекою, як штукар з кинджалом та шаблею.

Рано-вранці Дхірендра дозволив зупинитися на відпочинок. Трохи вгамувавши спрагу, ми полягали на пісок, міцно заснули й спали кілька годин. А потім почалася така спека, що про відпочинок годі було й думати.

Увечері ми рушили далі і пройшли за ніч кілометрів десять-п’ятнадцять. О третій годині ночі ми зупинилися, щоб хоч трохи поспати й відпочити, поки сонце підіб’ється вгору. Того ранку ми випили воду з бурдюка, що його Чан забрав у мене. Чанові було нелегко, я бачив це. Він за ці дні дуже схуд, в очах зник веселий вогник, а самі очі позападали.

За дальші три дні не сталося нічого нового. Як і раніше, ми йшли всю ніч і частину ранку. Води Дхірендра давав нам зовсім мало, і від невгамовної спраги в мене весь час ніби щось кололо в роті.

Що далі заходили ми в глиб пустелі, то дужче палило сонце. Спершу ми випили воду з Чанового бурдюка, потім — з Дхандасового, і на шостий день у нас залишився тільки один — той, що його ніс Дхірендра. Порожні бурдюки ми кидали на пісок, і вони лежали там, мов віхи пройденого шляху.