— Доведеться тобі полежати, любий друже, е-е… м-м-м… в ліжечку. Але ти не лякайся, нічого страшного нема. Ти просто, до певної міри, ніжки забив.

— Як це, до певної міри, ніжки забив? — запитав Гвинтик.

— Ну так, м-м-м… ногами сильно вдарився, значить, тому й сталося… м-м-м… деяке розтяжіннячко жил і… м-м-м… деякий струсик у суглобчиках…. М-м-м — та-а-к! Через якийсь час біль у суглобчиках у тебе втихне, й ти знову зможеш, до певної міри, ходити… якщо, звісно, треба буде.

— Чому, якщо треба буде? — злякано насторожився Гвинтик.

— Ну, тому що коли буде стан невагомості, то ходити нам зовсім не треба буде. Будемо, до певної міри літати.

— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — А чи не можна мені чого-небудь, до певної міри, поїсти? Я від ранку нічого не їв.

— Слухай, як там у тебе з сніданком? — поцікавився Пілюлька у Шпунтика.

— У зв'язку із станом невагомості сніданок ще не готовий, — відрапортував Шпунтик. — Але, оскільки Знайко знайшов місце, де стану невагомості немає, ми проберемося туди й швиденько зваримо на вогнищі сніданок.

— Ти, голубчику, ось що, — сказав лікар Пілюлька. — Сніданку варити не треба, вже пора обідати. Краще готуй одразу обід, а хворому я поки що дам хліба з варенням.

Пілюлька пішов по хліб з варенням, а Шпунтик, обв'язавшись вірьовкою, пробрався в кінець двору. Відчувши, що знову набув ваги, він прив'язав кінець вірьовки до огорожі й закричав коротулькам:

— Ну-бо несіть сюди дрова, й сірники, й каструлі, і чайник, і сковороду, й продукти несіть!

Коротульки, тримаючись за напнену поперек двору вірьовку, заходилися носити Шпунтшкові все, що могло знадобитися для приготування обіду. Всі працювали дуже активно, бо кожному дуже хотілося їсти. Не працював тільки хворий Гвинтик та ще Пончик, який і досі висів під стелею в їдальні. Знайко сказав, що Пончик, мабуть, втратив орієнтацію в просторі й не зміг пристосуватися до стану невагомості. Однак насправді Пончик чудово пристосувався до невагомості, але оскільки він був надзвичайно хитрий, то вирішив це приховати. В той час, як усі коротульки працювали, він літав собі тихенько по кімнаті й уминав манну кашу, яка випала з каструлі і плавала довкола грудками. За невеличкий проміжок часу він сам один з'їв цілу каструлю каші, так що й сліду не лишилося.

— От я й ситий, і нічого мені більше не треба! — самовдоволено казав Пончик. — А інші нехай працюють, якщо їм це подобається.

Поки коротульки варили обід, Знайко прив'язався до вірьовки й провадив у дворі спостереження над силою тяжіння. Виявилося, що стан невагомості був навколо будинку лише на відстані двадцяти — тридцяти кроків. Це була, як її назвав Знайко, зона невагомості. За нею починалася, як її назвав Знайко, зона тяжіння, або зона вагомості. Пробравшись через зону невагомості за допомогою вірьовки, можна було проникнути в зону вагомості й, вийшовши з хвіртки, вже без ніяких побоювань рушати в будь-якому напрямку по вулиці.

Встановивши ці наукові факти, Знайко сказав Пілюльці:

— Тепер нам треба довідатися, чи стан невагомості тільки у нас, чи він є і в інших районах міста. Зроби-но зараз обхід по місту і розвідай, чи не відчував хтось із жителів ознак невагомості, чи не паморочилось комусь у голові, чи не переживав хто відчуття зависання вниз головою. Всі ці відомості допоможуть нам вияснити причини цього загадкового явища. Я думаю, поки що не слід нікому говорити, що у нас невагомість. Як тільки в місті дізнаються про це, всі кинуться до нас, і тоді важко сказати, що може статися. Ще добре, що з Гвинтиком усе обійшлося благополучно, та і я, треба сказати, лише чудом не переламав собі ніг. Ми повинні бути дуже обережні з цим ще недостатньо вивченим явищем природи.

Поки Пілюлька ходив по місту, коротульки приготували обід і сіли обідати тут же, просто неба. Це було особливо приємно, бо ж на повітрі апетит завжди поліпшується. Звичайно, в першу чергу вони нагодували хворого Гвинтика. Це було нелегко зробити, адже годувати його довелося в стані невагомості. Для хворого Шпунтик придумав зварити спеціальний лікарняний суп-пюре. Але найдотепніше було те, що суп цей Шпунтик придумав налити в чайник, у якому досі заварювали чай. Чайник був щільно закритий зверху кришечкою, тому суп з нього не вихлюпувався, коли потрапляв у стан невагомості. Хворому лишалось тільки всунути носик чайника в рот і помаленьку смоктати суп. Отже, годування проходило більш-менш швидко і до того ж без втрат.

Кашу Шпунтик придумав зварити для Гвинтика не дуже рідку, але й не дуже густу. Вона добре прилипала до тарілки, і тому її вільно можна було переносити з місця на місце, а також брати ложкою, не боячись, що каша сповзе з тарілки й почне плавати в просторі. На третє був клюквовий кисіль, і його теж подали Гвинтику в чайнику.

Нагодувавши Гвинтика, коротульки точнісінько так же нагодували й Пончика, який, як уже згадувалося, втратив не тільки вагу, але разом з нею і залишки совісті, не втративши, однак, при цьому свого апетиту.

Незабаром повернувся з обходу Пілюлька й доповів Знайкові, що в місті стану невагомості ніде немає. Життя коротульок, сказав він, іде звичайним порядком. Ніхто ніяких загадкових явищ не помічав і ніяких хворобливих відчуттів не зазнавав.

Повідомлення Пілюльки змусило замислитися Знайка. Йому здалося дивним, що зона невагомості обмежувалася їхнім двором.

«Напевно, в цьому є якась причина. Але в чому вона?» — сушив голову Знайко.

Звелівши коротулькам поводитись обережно, Знайко пішов до себе в кімнату, щоб відпочити після обіду й поміркувати в тиші. За звичкою, він хотів прилягти на кушетку, але згадав, що в стані невагомості це можна зробити, лише прив'язавши себе до кушетки вірьовкою, що дуже клопітно та й непотрібно. Простягнувшись на весь зріст над кушеткою і надавши своєму тілу строго горизонтального положення для того, щоб уся кімната бачилася йому в звичайному вигляді й ніщо не заважало думати, Знайко почав міркувати.

— Дивно, що зона невагомості являє собою ніби круг, в центрі якого стоїть наш будинок, — сказав сам собі Знайко. — Ми, таким чином, знаходимось наче в центрі невагомості. Можливо, що саме тут, де я зараз перебуваю, або десь зовсім поряд і є цей центр? Може, він і є причиною невагомості?

Знайкові на мить здалося, що він наблизився до рішення задачі, але несподівано його думка стрибнула вбік.

— Як же виник етап невагомості? З чого все почалося? Давайте пригадаємо, — сказав Знайко, ніби розмовляв з невидимими співбесідниками. — Почалося це вранці. Спершу все було, як звичайно… Я прибирав кімнату, потім поклав у шафу місячний камінь, потім… потім… Що ж було потім? Потім якраз і прийшов стан невагомості!..

Знайкова думка почала гарячково працювати.

«А може, таємниця невагомості пов'язана з місячним каменем?» — ніби саме собою спалахнуло в його голові питання.

«Що ж, таке припущення цілком зрозуміле, — подумки відповідав Знайко. — Адже що являє собою місячний камінь? Ніхто не знає, що він собою являє. Відомо, що це речовина з якимись дивними властивостями… Може, серед його властивостей є і властивість знищувати вагу… Але ж місячний камінь у мене давно. Чому ж досі ця властивість не проявлялася?… Може, вона не проявлялася тому, що місячний камінь лежав не там, де тепер. А може, здатність місячного каменя знищувати вагу залежить від того, де він міститься?»

У Знайка аж перехопило дух. Йому прийшла дуже важлива думка, і він напружив усі свої розумові здібності, щоб втримати її в голові.

Якщо так… — міркував він, намагаючись відігнати всі інші думки, які обсідали його. — Якщо невагомість залежить від того, де міститься камінь, то вона має зникнути, як тільки ми заберемо камінь із шафи.

Почуваючи себе на порозі великого відкриття, Знайко навіть затремтів від збудження.

— Що ж, — пробурмотів він, — зробимо дослід!

Відштовхнувшись злегка від стінки й роблячи руками та ногами плавальні рухи, він почав пробиратися до шафи, в якій зберігалася колекція мінералів.