— Зараз ми піднімемося в астрономічну кабіну й подивимось в ілюмінатор, — сказав Незнайко. — В ілюмінатор буде видно, де ми перебуваємо.

Друзі швидко піднялися в астрономічну кабіну. Подивившись у бічні ілюмінатори, вони побачили навкруги бездонне чорне небо, всіяне великими зірками, серед яких сяяло сліпучо-яскраве сонце. Здавалося, був день, але в той же час була й ніч. Так на Землі ніколи не буває. Коли на Землі видно сонце, то не видно зірок, і навпаки, коли є зірки — нема сонця. В одному з верхніх ілюмінаторів яскраво світив Місяць. Він, здавалося, був трохи більший, ніж звичайно здається нам з Землі.

— Цілком ясна річ, — сказав Незнайко. — Ми вже далеко від Землі. Ми в космосі!

— От тобі й усе! — розчаровано пробурмотів Пончик.

Тепер, коли Пончик остаточно впевнився, що про повернення на Землю не може бути й мови, він поволі заспокоївся і сказав:

— Ну що ж, оскільки ми летимо на Місяць і назад всі дороги відрізані, то тепер у нас тільки одне завдання: пробратися знов у харчовий відсік і як слід поснідати.

— Ми ж щойно снідали, — сказав Незнайко.

— Так хіба це був справжній сніданок? — заперечив Пончик. — Цей сніданок був пробний, так би мовити, чорновий, тренувальний.

— Як це — тренувальний? — не зрозумів Незнайко.

Ну, ми ж снідали в космосі перший раз. Виходить, наче й не снідали, а тільки мовби освоювали процес харчування в космосі, тобто тренувалися. Аж тепер, коли тренування закінчилося, ми можемо поснідати по-справжньому.

— Що ж, це, мабуть, можна, — погодився Незнайко.

Друзі спустились у харчовий відсік. Незнайкові зовсім ще не хотілося їсти, й він тільки заради компанії з'їв одну космічну котлетку. Зате Пончик не розгубився й поставився до діла з усією серйозністю. Він заявив, що має провести в харчовому відсіку ревізію й перевірити якість усіх космічних страв, а для цього йому треба з'їсти хоча б по одній порції кожної страви.

Це завдання виявилось, одначе, йому не під силу, бо вже на десятій чи на одинадцятій порції його зморив сон, і Пончик заснув з недоїденою космічною сосискою в роті. В цьому нічого дивного не було, адже вночі Пончик спав мало, до того ж кожен, хто перебуває в стані невагомості, може заснути в будь-якій позі, не лягаючи для цього спеціально в постіль.

Знаючи, що Пончик цілу ніч борсався, шукаючи виходу з ракети, Незнайко вирішив дати йому перепочити, а сам пішов в астрономічну кабіну, щоб глянути, наскільки наблизився космічний корабель до Місяця. В ілюмінаторах, як і перше, чорніло небо з зірками, з сліпучо-яскравим диском сонця і сріблястим, сяючим Місяцем вгорі. Сонце було таке завбільшки, яким його звичайно видно з Землі, але Місяць став удвічі більшим. Незнайкові здавалося, що він бачить на поверхні Місяця такі деталі, яких не помічав раніше, але раніше він ніколи не дивився на Місяць уважно, отож не міг сказати певно, чи то він бачить ці деталі тому, що підлетів до Місяця ближче, а чи він бачить їх тому, що тепер став дивитися на Місяць уважніше.

Хоча ракета мчала з страшенною швидкістю, пролітаючи дванадцять кілометрів за одну секунду, Незнайкові здавалося, що вона завмерла на місці й ні на півпальця не наближається до Місяця. Це пояснюється тим, що відстань од Землі до Місяця дуже велика — майже чотириста тисяч кілометрів. При такій величезній відстані швидкість дванадцять кілометрів на секунду не така вже й велика, щоб її можна було помітити оком, та ще перебуваючи в ракеті.

Минуло дві чи три години, а Незнайко все дивився на Місяць і ніяк не міг від нього одірвати погляду. Місяць наче притягав до себе його очі. Нарешті він відчув якесь болісне посмоктування в животі й лише тоді зміркував, що настала пора обідати. Він швиденько спустився в харчовий відсік і побачив, що Пончик прокинувся й уже щось апетитно жує.

— Е, та ти, я бачу, вже взявся до обіду! — закричав Незнайко. — Чому ж мене не почекав?

— Так це в мене ще не обід, а те саме… тренування, — відповів Пончик.

— Ну, тоді кінчай тренування, і будемо обідати, — сказав Незнайко. — Що там у нас є смачненького?

— На перше можу порекомендувати дуже добрий космічний суп-розсольник, на друге — космічні голубці, на третє — космічний кисіль з яблук.

З цими словами Пончик дістав із термостата кілька трубочок з супом, голубцями та киселем, і друзі заходилися обідати. Покінчивши з цим заняттям, Пончик сказав, що для правильного травлення після обіду треба трохи поспати. Він одразу ж заснув, повиснувши серед харчового відсіку і розкинувши в сторони руки й ноги. Незнайко вирішив зробити так само, але йому не подобалося, що під час сну в стані невагомості руки й ноги роз'їжджаються в сторони, тому він заклав ногу за ногу, неначе сидів на стільці, а руки склав на грудях кренделем.

Прибравши таку позу, Незнайко всіляко намагався заснути. Якийсь час він прислухався до плавного шуму реактивного двигуна. Йому здавалося, що двигун потихеньку шепче йому на вухо: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» Ці звуки поступово заколисали Незнайка, й він заснув.

Минуло кілька годин, і Незнайко відчув, що його хтось торсає за плече. Розплющивши очі, він побачив Пончика.

— Прокинься скоріше, Незнайку! Біда! — бурмотів Пончик злякано.

— Яка біда? — спитав, уже зовсім прокинувшись, Незнайко.

— Біда, братику, ми, здається, проспали вечерю!

— Тьху на тебе з твоєю вечерею! — розсердився Незнайко. — Я думав, хтозна-що трапилось!

— Дивуюся твоїй безтурботності! — сказав Пончик. — Режим харчування порушувати не можна. Все треба робити вчасно: і обідати, і снідати, і вечеряти. Все це не жарти!

— Ну, гаразд, гаразд, — нетерпляче мовив Незнайко. — Ходімо спочатку на Місяць подивимось, а потім можеш хоч обідати, хоч вечеряти й навіть снідати заодно.

Друзі піднялися в астрономічну кабіну й зазирнули у верхній ілюмінатор. Те, що вони побачили, приголомшило їх. Величезна світна куля висіла над ракетою, затуляючи небо з зірками. Пончик так злякався, що у нього затряслись і губи, й щоки, і навіть вуха, а з очей потекли сльози.

— Це що?.. Це куди?.. Зараз об це вдаримося, га? — забелькотів він, чіпляючись за рукав Незнайка.

— Тихше ти! — прикрикнув на нього Незнайко. — По-моєму, це просто Місяць.

— Як, просто Місяць? — здивувався Пончик. — Місяць же маленький!

— Авжеж, Місяць. Просто ми підлетіли до нього близько.

Незнайко піднявся під стелю кабіни і, припавши до верхнього ілюмінатора, розглядав поверхню Місяця. Тепер Місяць було видно так, як буває видно в телескоп з Землі, і навіть краще. На його поверхні досить добре можна було розгледіти й пасма гір, і місячні цирки, й глибокі тріщини або розломи.

— Піднімайся, Пончику, сюди, — сказав Незнайко. — Подивишся, як добре видно Місяць.

Пончик знехотя піднявся вгору й почав спідлоба позирати в ілюмінатор. Те, що він побачив, не принесло йому полегкості. Він помітив, що Місяць тепер не стояв на місці, а наближався з помітною швидкістю. Спочатку його було видно як величезний, зазбільшки з півнеба, сяючий круг… Цей круг поволі розростався і зрештою заповнив собою все небо. Тепер, хоч куди глянь, на всі боки простяглася поверхня Місяця з перекинутими догори дном гірськими пасмами, місячними кратерами й долинами. Все це погрозливо висіло над головою й було вже так близько, що, здавалося, досить тільки простягти руку — і можна помацати верхівку якоїсь місячної гори.

Пончик боязко зіщулився і, відштовхнувшись рукою від ілюмінатора, спустився на дно кабіни.

— Ну його! — пробурчав він. — Не хочу я дивитися на цей Місяць!

— Чому? — спитав Незнайко.

— А чого він висить прямо над головою? Ще впаде на нас!

— Чудило! Це не Місяць на нас упаде, а ми на нього.

— Як же ми можемо на нього впасти, якщо ми внизу, а Місяць угорі?

— Ну, розумієш, — пояснив Незнайко, — Місяць просто притягне нас.