— Це зауваження правильне. Ми мало приділяємо уваги рекламі, — погодився Мига. — Якщо ми хочемо, щоб у нас купували акції, то повинні рекламувати їх.

Після цієї розмови Мига почав бігати по місту і здавати в газети рекламні оголошення. В цих оголошеннях кожному коротульці, який придбає хоч би одну акцію, обіцяно величезні бариші. Крім того, Мига домовився з рекламною майстернею, і художники цієї майстерні намалювали величезний плакат, який встановили на одній з найбільших площ Давилона. На цьому плакаті намалювали Незнайка в скафандрі й написали величезними літерами:

Поки Мига гасав по місту, влаштовуючи рекламні справи товариства, Жуліо пропадав у себе в магазині, торгуючи різнокаліберними товарами, і в контору навідувався рідко. Поступово він зневірився в успіхові початого діла й не хотів втрачати прибутків, що їх давала йому торгівля. У конторі повсякчас сиділи тільки Незнайко та Козлик. У перші дні Незнайко поважно сидів за столом, очікуючи покупців акцій. Перед ним лежав грубий зошит у твердій картонній обкладинці й автоматична ручка. На зошиті було написано гарними літерами: «Прибутково-видаткова книга». Одна шухляда столу була вщерть напхана приготовленими на продаж акціями. Друга шухляда призначалася для грошей, виручених від продажу. Поки що ця шухляда була порожня, і чим далі йшли дні, тим менше лишалося надії, що колись у ній з'являться гроші.

Козлик теж спершу справно чергував у коридорі біля дверей, але, побачивши, що покупці не приходять, перебрався в контору, і вони з Незнайком цілими днями грали в «плюсики-нулики», сидячи на м'якому дивані, і вели всякі розмови. Від знічев'я Незнайко часто дивився на картину з незрозумілими кривульками та закарлючками, яка висіла на стіні, і все намагався зрозуміти, що на ній зображено.

— Ти, братику, краще на цю картину не дивися, — казав йому Козлик. — Не суши собі голову даремно. Тут усе одно нічого второпати не можна. У нас усі художники так малюють, тому що такі картини купують тільки багачі. Один намалює ось такі кривулячки, другий зобразить якісь незрозумілі лінії, третій взагалі наллє відро рідкої фарби й ляпне нею посеред полотна, так що вийде якась незграбна, безглузда пляма. Ти на цю пляму дивишся і нічого не можеш зрозуміти — просто гидота якась! А багачі дивляться та ще й хвалять. «Нам, — кажуть, — і не треба, щоб картина була зрозумілою. Ми зовсім не хочемо, щоб якийсь там художник чомусь там нас учив. Багатий і без художника все розуміє, а біднякові й не треба нічого розуміти. На те він і бідняк, щоб нічого не розуміти і в темноті жити». Бачиш, як міркують. Я таких міркувань доволі наслухався, коли працював у мильного фабриканта. Є такий мильний фабрикант Грязинг. Тільки я у нього працював не на фабриці, а вдома. Груби топив. Ну, братику, надивився ж я, як багачі живуть. Будинок у нього величезний! Кімнат видимо-невидимо! Тільки груб доводилось двадцять п'ять штук топити, не рахуючи камінів. А парового опалення пан Грязинг не хотів у себе заводити. З камінами, каже, вигляд розкішніший. Автомобілів у нього десять штук було. А костюмів — хоч греблю гати! Як збереться в гості їхати, то години дві думає, який костюм надівати. Чесне слово, не брешу! Слуг у нього — не перелічити. Один слуга обід варить, другий на стіл подає, третій посуд миє, четвертий килими пилососить. Шоферів — п'ять штук. Поки один пана Грязинга на автомобілі катає, четверо в передпокої у шахи ріжуться. Вранці, як тільки Грязинг прокинеться, зараз же в електричний дзвоник дзвонить, щоб несли йому одягатися. Принесуть йому, значить, одяг, почнуть одягати, а він тільки руки підставляє та ноги простягає. Потім посадять його перед дзеркалом, почнуть причісувати, намажуть носа вазеліном, щоб гарний колір був, а він сидить та очима лупає — ото тільки й діла! Захоче їсти він, так ось перед дзеркалом сидячи, — і снідати. Години дві за столом сидить — от щоб я з цього місця не зійшов! Потім поваляється на дивані і їде в гості або на автомобілі кататись. Увечері наїдуть до нього приятелі, приятельки. Заведуть музику, танці. Розгуляються так, що потрощать усі меблі, розіб'ють рояль і пороз'їжджаються додому. Потім згадують: от, кажуть, добре повеселилися!

— А навіщо ж меблі трощити? — здивувався Незнайко.

— Ну, так у них заведено. Не знають, що робити знічев'я, ну, давай, значить, меблі трощити. Так і в запрошеннях пишуть: «Просимо завітати до нас на журфікс. Буде поламано дванадцять крісел, чотири плюшевих дивани, два роялі, розсувний стіл і розбито всі вікна. Збір гостей о шостій годині вечора. Прохання прибути без запізнення».

— Ну, а потім, що ж вони, без меблів сидять?

— От чудило! Меблі вони нові куплять.

— Даремно тільки гроші марнують! — пробурмотів Незнайко. — Краще бідним віддали б.

— Жди! Бідним віддавати вони не люблять. Це нецікаво.

— Що ж, цей Грязинг тільки те й робив, що на дивані валявся та меблі трощив? — спитав Незнайко. — А коли ж він своєю фабрикою управляв?

— Навіщо йому фабрикою управляти? Для цього він має управителя. Раз на тиждень управитель приходить до нього звітувати. А він як побачить, що прибутки від фабрики зменшились, одразу ж управителя геть і призначає нового. От новий і почне старатися, щоб прибутки були більші: зменшить оплату робітникам, підвищить ціни на мило. Отож сам Грязинг нічого не робить, а гроші наживає. Уже кілька мільйонів нажив.

— Нащо ж багачам стільки грошей? — здивувався Незнайко. — Хіба багач може кілька мільйонів проїсти?

— Проїсти! — пирхнув Козлик. — Якби вони тільки їли! Багач же наситить черево, а потім починає насищати свою пиху.

— Яку це пиху? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, це коли хочеться туману напустити. Наприклад, один багач побудує собі великий палац, а другий подивиться і каже: «Ага, ти такий палац збудував, а я зведу вдвічі більший!» Один візьме собі кухаря та лакея, а другий каже: «Ну то я собі візьму не тільки кухаря й лакея, а ще й швейцара». Один найме цілий десяток слуг, а другий каже: «Ну то я найму два десятки, та ще й пожежника в касці у себе на подвір'ї під навісом поставлю». Один заведе три автомобілі, другий одразу ж заведе п'ять. Та ще й хвастає: «Я, — каже, — кращий за нього. У нього тільки три автомобілі, а в мене цілих п'ять». Кожному, розумієш, хочеться показати, що він кращий за інших, а оскільки розум, доброта, чесність у нас нічого не варті, то вихваляються один перед одним тільки багатством. І тут уже ніяких меж нема. Пиха — це така річ: її нічим не наситиш. Я сам, братику, спробував, яка це погана штука. Адже я не завжди бідняком був. Правда, я й багачем не був. Просто у мене постійна робота була. Я тоді на завод прийшов і заробляти почав пристойно. Навіть про чорний день почав гроші складати, на той випадок, якщо раптом знову безробітним стану. Тільки важко, звичайно, було втриматись, щоб не витратити гроші. А тут усі ще почали казати, що мені треба купити автомобіль. Я й кажу: нащо мені автомобіль? Я можу й пішки ходити. А мені кажуть: пішки соромно ходити. Пішки тільки бідняки ходять. До того ж автомобіль можна купити на виплат. Зробиш невеличкий грошовий внесок, одержиш автомобіль, а потім будеш щомісяця потроху платити, поки всі гроші виплатиш. Ну, я так і зробив. Нехай, думаю, всі вважають, що я теж багач. Заплатив перший внесок, узяв автомобіль. Сів, поїхав та й звалився в ка-а-ах-ха-наву (від хвилювання Козлик навіть заїкатись почав). Авто-аха-мобіль поламав, розумієш, ногу зламав і ще четверо ребер. Цілих три місяці лікувався потім. Усі свої заощадження на лікарів витратив. Усе-таки вилікувався, тільки відтоді, як почну хвилюватися, ніяк не можу слово «ав-то-аха-мобіль» ска-аха-сказати, кожного разу кажу «авто-аха-мобіль», от.