— Пустіть нас! Хай нам повернуть наші гроші! Нас ошукали! Виявляється, ніяких гігантських рослин нема!

— Геть звідси! — кричав на них швейцар, що стояв біля входу. — Контори відкриваються о дев'ятій годині, а доти нікому доступу в приміщення нема. Марш, поки я не напустив на вас поліцейських!

Пробившись крізь натовп, Незнайко з Козликом піднялися по сходах до дверей, і Козлик, обернувшись до натовпу, закричав:

— Братики, не вірте газетам! Вас обдурюють. Гігантське насіння є. А якщо хто хоче забрати гроші назад, ми можемо віддати.

— А, ось вони, ошуканці! — закричав хтось у натовпі. — Бийте їх!

Кілька акціонерів вибігли на східці й хотіли схопити Козлика, але двері враз відчинилися, вискочив поліцейський у мідній блискучій касці і пустив у хід свого електричного кийка. Натовп миттю відступив назад.

Поліцейський сказав:

— О дев'ятій годині контора відкриється, тоді можете йти й одержувати свої гроші, а доти ніяких балачок!

Обернувшись до швейцара, поліцейський махнув на Незнайка та Козлика своїм кийком.

— Пропусти цих! — наказав він.

Одержавши від швейцара ключ від контори, Незнайко та Козлик швидко піднялися на третій поверх.

— Найрозумніше, що можна зробити, — це повернути бажаючим гроші, — сказав Козлик. — Я думаю, паніка вщухне, як тільки всі пересвідчаться, що в першу-ліпшу мить зможуть забрати свої капітали назад.

Сказавши це, Козлик увійшов до контори й заглянув у кімнату, де стояла вогнетривка шафа. Його здивувало, що важкі залізні двері шафи були відчинені. Одним стрибком підскочивши до шафи, Козлик заглянув у неї і побачив, що в шафі було порожньо.

— Незнайку! — закричав він злякано. — Гроші зникли!

— Куди ж вони могли дітися? — спитав, вбігаючи, Незнайко.

— Не уявляю! — розвів руками Козлик. — Мабуть, нас обікрали.

Раптом він помітив на одній з поличок шафи клаптик паперу й два залізничні квитки.

— Стривай, тут записка є, — сказав Козлик і почав читати вголос.

— було нашкрябано в цій записці нерівними друкованими літерами. —

— От несподіванка! — вигукнув Козлик. — Виявляється, Мига й Жуліо вже втекли і, звичайно, грошенята прихопили з собою. Тепер ми з тобою тут, мов у пастці.

З цими словами Козлик підбіг до виходу з контори й замкнув двері на ключ, що було зроблено своєчасно, бо в ту ж мить за дверима почувся тупіт ніг. Це натовп акціонерів прорвався у приміщення і мчав коридором. Підбігши до контори, власники гігантських акцій почали грюкати кулаками в двері й кричати:

— Гей, ви! Відчиніть, а то погано буде! Поверніть нам гроші!

Козлик, не довго думаючи, підбіг до вікна й розчинив його. Глянувши вниз і впевнившись, що стрибати з висоти третього поверху небезпечно, він дістав з вогнетривкої скрині шматки вірьовок, якими колись були перев'язані пачки з акціями, й почав зв'язувати їх. Незнайко помагав йому. Галас за дверима тим часом наростав. Двері від ударів дрижали, але не піддавались.

Несподівано настала тиша. Натовп наче причаївся за дверима. Висунувшись із вікна, Козлик спустив кінець вірьовки у двір і, пересвідчившись, що вона дістає до землі, прив'язав другий кінець до труби парового опалення біля вікна.

— Спускайся, — скомандував він Незнайкові.

Незнайко не примусив просити себе двічі й швидко поліз по вірьовці вниз. За дверима в цей час знову почувся галас.

— Ану, вдаримо! — закричав хтось.

Пролунав могутній удар.

— Іще разок!

Двері здригнулися. Побачивши, що Незнайко благополучно досяг землі, Козлик ухопився руками за вірьовку і зсунувся з підвіконня.

— Іще раз! — заволав хтось за дверима.

Цього разу удар був такий сильний, що двері затріщали, зіскочили з завісів і впали на підлогу. Разом з дверима в кімнату влетіло кілька коротульок з величезною стільницею від письмового стола, що її вони використали як таран. Все це сталося так несподівано, що деякі коротульки впали на підлогу, роз'юшивши собі носи. Натовп ураз заповнив контору. Частина акціонерів побігла до вогнетривкої шафи, інші кинулися відчиняти вогнетривкі скрині й витягати із них шматки паперу, в який колись були загорнуті пачки акцій.

Упевнившись, що грошей ніде нема, коротульки так розлютувалися, що розбили скляну шафу, витягли Незнайків скафандр і пошматували його вщент. Нарешті вони зазирнули у вікно й побачили вірьовку, що звисала донизу.

— Через вікно втекли! — догадався хтось.

Кілька коротульок почали спускатися по вірьовці, решта вибігли з кімнати й кинулись униз по сходах. Але було вже пізно. Незнайка та Козлика і слід прохолов. Спустившись по вірьовці, вони побігли через двір, який, на їхнє щастя, був прохідний. Опинившись на другій вулиці, вони змішалися з натовпом і невдовзі були далеко від місця пригоди.

— Треба піти на Кручену вулицю в магазин різнокаліберних виробів. Може, ми застанемо там пана Жуліо, — висловив припущення Козлик.

Друзі швидко пройшли на Кручену вулицю, звернули в Зміїний провулок і стали шукати магазин різнокаліберних товарів, але його ніде не було.

— Оце так штука! Тепер ще й магазин кудись подівся! — з досадою вигукнув Козлик.

Вони оглянули весь Зміїний провулок від початку й до кінця, потім — у зворотному порядку. Нарешті пройшлися по ньому в третій раз. І от Козлик зупинився біля кондитерського магазину, якого, здалося йому, колись тут не було, і сказав:

— Що за історія! По-моєму, тут різнокаліберний магазин був, а тепер якась кондитерська.

Незнайко та Козлик увійшли в кондитерську і спитали одну з продавщиць, чи не знає вона, куди подівся різнокаліберний магазин. Продавщиця сказала, що різнокаліберний магазин закрився, бо господар несподівано розбагатів і поїхав подорожувати, а тепер тут кондитерська.

— Бачив? «Несподівано розбагатів і поїхав подорожувати!» — пробурмотів Козлик, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю.

Він витягнув з кишені записку, яку залишив Жуліо, й почав знову її читати.

— Чому Мига й Жуліо пишуть, що змушені рятуватися втечею? — сказав Козлик. — Може, вони заздалегідь дізналися, що надрукують газети, і тому вирішили вчасно зникнути з грішми? В усякому разі, нам не можна тут залишатись, а теж треба їхати в Сан-Комарик. Це гарне місто. Я колись жив там.

Поїзд на Сан-Комарик відходив лише наприкінці дня, але Незнайко й Козлик боялися повертатись у готель, де вони могли попасти в руки акціонерів, яких вони мимоволі обдурили. Протинявшись до обіду в міському парку, друзі розшукали невеличку їдальню, де ніколи доти не бували, і як слід пообідали, витративши там майже увесь свій капітал. У них лишилось кілька сантиків, і вони потратили їх на морозиво та ще купили пляшку газованої води з сиропом, яку вирішили взяти з собою в дорогу.

Прибувши на вокзал задовго до відходу поїзда, вони ввійшли у вагон. Провідник перевірив квитки і сказав, що їхні місця на верхніх полицях.

— От і добре, — сказав Козлик Незнайкові. — На верхніх полицях нас ніхто не помітить. Адже в поїзді може їхати хтось з наших акціонерів. Було б зовсім недоречно, якби нас упізнали.

Вилізши на верхні полиці, Незнайко і Козлик зручно розляглися на них і почали крадькома стежити за новими пасажирами.

Вагон тим часом потроху наповнювався. Внизу, якраз під полицею, де лежав Незнайко, влаштувався якийсь товстенький коротулька. Сунувши валізу під сидіння, він витягнув з кишені цілу купу газет і заходився читати їх. Тут були й «Ділова кмітливість», і «Давилонські гуморески», й «Газета для товстеньких», і «Газета для тоненьких», і «Газета для розумних», і «Газета для дурнів».

Так, так! Не дивуйтеся: саме «для дурнів». Деякі читачі можуть подумати, що нерозумно було б так називати газету, бо хто ж купуватиме її з такою назвою. Адже нікому не хочеться, щоб його вважали глупаком. Однак давилонські жителі на такі дрібниці не зважали. Кожен, хто купував «Газету для дурнів», казав, що він купує її не тому, що вважає себе дурнем, а тому, що йому цікаво узнати, про що там для дурнів пишуть. До речі, газету цю робили дуже розумно. Все в ній навіть для дурнів було зрозуміло. Тому «Газета для дурнів» розходилась великим тиражем, і продавали її не тільки в місті Давилоні, а й у багатьох інших містах.