— Киш! Щоб ти пропав! — злякався Незнайко й відсмикнув ногу.

Пацюк, не дуже поспішаючи, відбіг убік і, зупинившись недалечко, позирав на Незнайка блискучими, наче намистинки, очицями. Тривожно оглянувшись, Незнайко помітив, як з-під лавки виліз другий, точно такий же пацюк і теж став ворушити носом. Зваживши, що спати з блощицями все-таки безпечніше, ніж з пацюками, Незнайко поліз назад на полицю. Цього разу він вирішив послухатись поради Поступливого й лежав тихо, добровільно віддаючи себе на розтерзання блощицям.

— Їжте, чортяки! Хоч усього з'їжте! — сердито бурчав він. — Все одно життя таке, що його й не шкода!

Навколо нього всі вже спали. Багато коротульок були простуджені й задихалися — їх душив кашель. Деяких мучили у сні кошмари. Вони стогнали, щось мимрили, вигукували, і Незнайко щоразу здригався. Побачивши, що й іншим коротулькам доводиться не солодко, Незнайко перестав звертати увагу на свої страждання, на навколишній шум, сморід, задуху і укуси блощиць. До того ж він чомусь згадав про Пончика й почав вираховувати, на скільки днів може вистачити тому запасів їжі в ракеті.

Згадавши, що запас їжі був приготовлений на десять днів для сорока восьми мандрівників, Незнайко помножив сорок вісім на десять. Це він зробив, щоб узнати, на скільки днів вистачить їжі, коли замість сорока восьми мандрівників буде лише один. Вийшло чотириста вісімдесят. Знаючи, що в році, якщо заокруглити, триста шістдесят днів, а в місяці тридцять днів, Незнайко вирахував, що їжі в ракеті має вистачити на рік і чотири місяці.

Упевнившись, що безпосередня загибель від браку їжі Пончикові поки що не загрожує, Незнайко заспокоївся. Зроблені арифметичні розрахунки, однак, так втомили Незнайка, що очі самі заплющились, і він поринув у сон.

А що ж Пончик? Захопившись Незнайком, ми зовсім забули про нього. Це, мабуть, недобре, адже багатьох читачів може цікавити і його доля. Ми розлучилися з Пончиком, коли той пішов з Незнайком у місячну печеру й загубив там один свій космічний чобіток. Читачі, напевно, пам'ятають, що Незнайко в той час саме провалився крізь місячну оболонку.

Гукнувши Незнайка кілька разів і впевнившись, шо його поблизу немає, Пончик страшенно перелякався і, замість вирушити на пошуки свого друга, вирішив якнайскоріше повернутися в ракету. Вибравшися з печери, він пошкандибав по прямій, ніби промінь, доріжці до космічного корабля, що виднівся вдалині.

Однак сонечко припікало з такою страшною силою, що Пончик не витримав і кинувся бігти підстрибцем. Від швидкого бігу і другий космічний чобіток злетіз у нього з ноги, але Пончик і не подумав його піднімати, а навіть зрадів, бо ж бігти зовсім без чобіт було куди легше. За якихось двадцять хвилин він добіг до ракети й натиснув кнопку, що була у хвостовій частині. Дверцята шлюзової камери гостинно розчинилися. Не довго думаючи, Пончик заліз у ракету. Тут він почував себе безпечно. Ніщо тепер не загрожувало йому, але його все-таки турбувало якесь прикре почуття, від того що він утік з печери, залишивши Незнайка без допомоги.

Знаючи з власного досвіду, що всяке прикре почуття можна витіснити якимось протилежним, тобто приємним почуттям, Пончик вирішив піти в харчовий підсік і трохи, як він любив висловлюватись, підзаправитись там. Забравшись у харчовий відсік, він почив знищувати все, що було в целофанових і хлорвінілових трубочках, тюбиках, мішечках, пакетиках, дістаючи їх з термостатів, холодильників і саморегулюючих космічних духових шаф.

Пончик, що, як відомо, був мастак поїсти, показав на наочному прикладі, яке велике може бути розходження між теоретичними розрахунками й практичним життям. Незнайко встановив, що Пончикові вистачить їжі більше ніж на рік, бо всі свої обчислення він зробив, маючи на увазі звичайного їдця, не беручи до уваги його індивідуальні, тобто особисті, властивості. Вся біда була в тому, що особисті якості Пончика полягали в його надзвичайній недисциплінованості. Кажучи простіше, він міг їсти що завгодно, де завгодно й скільки завгодно.

Того, що за розрахунками Незнайка мало вистачити на рік і чотири місяці, насправді вистачило Пончикові лише на чотири з половиною доби. Покінчивши за цей рекордно короткий строк із запасами, що були в харчовому відсіку, Пончик пробрався у хвостову частину ракети і спробував жувати насіння, яке зберігалося у складському приміщенні.

Насіння, однак, видалося йому несмачним. Отоді він знову згадав про Незнайка.

«Мабуть, Незнайко повернувся б у ракету, якби не знайшов десь харчів, — подумав Пончик. — А оскільки він не повернувся, то, виходить, знайшов харчі, а коли це так, то мені немає ніякої рації сидіти в ракеті, а треба вирушити на пошуки Незнайка».

Натягнувши на себе космічний скафандр і підібравши нові, підходящого розміру космічні чоботи, Пончик вискочив з ракети й побіг щодуху до вже відомої нам печери. Діставшись до печери, він спустився у бурульчастий грот, а звідти в тунель з крижаним дном. Тут він посковзнувся, як і Незнайко, і, проїхавши на животі похилою площиною, полетів у підмісячний колодязь. Через деякий час він помітив, що вискочив з колодязя й летить на страшній висоті з розкритим парашутом над якимось приморським містом. Сильний вітер ніс його вбік. Поступово знижуючись, Пончик пролетів над приморськими містами Лос-Свиносом і Лос-Кабаносом. Уже значно знизившись, він підлетів до міста Лос-Поганоса, але вітер, змінивши свій напрям, поніс його до моря. Пончик бачив, що купелі йому не уникнути. Втопитися він не боявся, бо був товстенький, а товстенькі коротульки, як відомо, в воді не тонуть. Єдине, чого він боявся, це щоб його не вкусила акула.

Шльопнувшись у воду, він одразу почав діяти руками та ногами і за якусь годину опинився вже біля берега. Прибій того дня був особливо сильний, і Пончикові ніяк не вдавалося пришвартуватись до берега. А все це тому, що в громіздкому космічному скафандрі він був дуже неповороткий і не міг маневрувати в бурхливій морській воді з достатньою спритністю. Тільки-но він відчував під собою дно й намагався стати на ноги, ззаду набігала хвиля, перекидала його і, перекинувши на спину, тягла назад у море. Проборсавшись біля самого берега хвилин двадцять, він зрозумів нарешті, що йому треба скинути скафандр. Перекидаючись у хвилях, ніби дельфін, він примудрився скинути з себе космічні чоботи, потім гермошолом, а потім і сам скафандр. Усе це, вже непотрібне йому тепер космічне причандалля, було підхоплене й віднесене морем, а Пончик став одразу обтічним і рухливим. Ухилившись від хвиль, що налітали на нього, Пончик вискочив на берег.

Найперше, що потрібно було йому після героїчної боротьби з розбурханою водяною стихією, був відпочинок. Скинувши з себе мокрий одяг, він розклав його на березі сушитись, сам же ліг поряд відпочивати. Теплий, лагідний вітерець приємно обвівав його тіло. Морські хвилі ритмічно шуміли, а це заспокоювало й навівало сон. Однак вирішивши не спати, бо це нерозумно в незнайомій обстановці, Пончик заходився вивчати навколишню місцевість.

Вузький пологий берег, що тягнувся смугою вздовж моря, був обмежений стрілчастими, наче підмитими водою, пагорбами, які поросли зеленою травичкою і дрібним чагарником. Сам берег був покритий сліпучо-білим пісочком і якимось прозорим камінням, схожим на уламки крижаних чи скляних брил. Оглянувши уважно кілька таких каменів і лизнувши один з них язиком, Пончик упевнився, що це не крига й не скло, а кристали звичайної кухонної солі. Вибравши кілька великих кристалів, він поклав між ними кілька менших кристалів і почав їх товкти. У нього вийшла дрібна, придатна для їди столова сіль.

Пончик був практичним коротулькою, він не звик розставатися з тим, що попадало йому до рук, а тому натовк солі якомога більше й наповнив нею кишені курточки. Упевнившись, що одяг його висох, Пончик одягнувся й пішов уздовж пагорбів туди, де, за його розрахунками, мало бути місто, яке він бачив, коли спускався на парашуті.