Нарешті всі наїлись і встали з-за стола. Скатертина-самобранка згорнулась і зникла разом з їдою, так що й стола навіть прибирати не довелося. Кнопочка подивилась у вікно і з подивом помітила, що надворі вже ніч. Тоді вона сказала, що пора спати, й пішла до своєї кімнати. Незнайко й Пістрявенький теж пішли до себе: Погасивши електрику, вони по, — залазили в ліжка. Пістрявенький довго ще жував цукерки, а папірці кидав прямо на підлогу. Нарешті, він заснув з не-дожованою цукеркою в роті. А Незнайко довго не спав і все думав про те, що з ним сталося вранці. Йому здавалося, що вони виїхали з Квіткового міста не сьогодні й не вчора, а давно-давно… може, місяць тому. В цьому нічого дивного не було, бо ж коротульки дуже малесенькі, а для маленьких час тягнеться значно повільніше, ніж для великих.

Очі Незнайка поступово звикли до темряви кімнати. Довкола проступили невиразні обриси предметів. На стіні вже можна було побачити картину в широкій чорній рамі. Вона висіла якраз напроти ліжка, в котрому лежав Незнайко. В узголів'ї ліжка стояла маленька шафка — Незнайко спочатку подумав, що то звичайна тумбочка. Тепер він помітив, що тумбочка була зовсім не звичайна. Замість дверцят у ній була рівна стінка, вся втикана маленькими білими кнопками. Біля кожної кнопки були написи з назвою якої-небудь казки. Тут були й «Червона Шапочка», й «Хлопчик-мізинчик», і «Золотий півник», і «Пан Коцький». Зверху на тумбочці стояло дзеркало.

«Що ж це за штука така? — запитав сам себе Незнайко. — Може, коли натиснути кнопку, то із шафки вискочить книжка з казкою? Що ж, було б непогано почитати на ніч казочку».

Недовго думаючи, Незнайко натиснув одну кнопку. Та ніякої книжки з шафки не вискочило, а замість того почулася тиха, красива музика, й чийсь добрий, ласкавий голос почав поволі розповідати казку:

«Жили-були сестричка Оленочка та братик Іваночко. Якось пішли вони мандрувати…»

«Ага! — здогадався Незнайко. — Виходить, це просто машина, що розказує казки. Що ж, це навіть краще, ніж самому читати. Лежи й слухай, поки не заснеш».

У цей час дзеркало, яке стояло на тумбочці, засвітилося, на ньому з'явився зелений лужок. По лужку петляла доріжка, а по доріжці, взявшись за руки, йшли собі сестричка Оленочка та братик Іваночко.

Незнайко ліг на бік, щоб зручніше було дивитись, а голос тим часом розповідав далі:

«От ішли-ішли братик Іваночко та сестричка Оленочка — бачать ставок, а біля ставка пасеться череда корів. «Я хочу нити», — каже Іваночко. «Не пий, братику, бо станеш козликом», — відповідає Оленочка…».

Незнайко слухав-слухав, поки не прослухав усю казку.

Вона йому дуже сподобалася, тільки дуже шкода було бідного Іваночка, котрий перетворився на козлика. Це нагадало йому про малюка, якого він зустрів сьогодні на вулиці й перетворив на осла. Незнайко зовсім, було, забув про цього коротульку, а тепер усе думав про нього й думав. Він згадав, як перетворений на осла малюк пішов, постукуючи по тротуару копитцями, як, відходячи, повернув довговуху голову й, ніби з докором, глянув па Незнайка своїми добрими сумними очима.

Казочка давно закінчилась, а Незнайко лежав у темряві, перевертався з боку на бік і сумно зітхав. Він подумки розмовляв сам із собою, і від цього йому здавалося, що з ним розмовляє якийсь голос, котрий сидить у нього всередині. «Але ж він сам винуватий, — думав Незнайко. — Він же сам штовхнув мене! Що я, повинен мовчати?»

«Подумаєш, яка цяця! Вже й не штовхни його! — відповідав голос. — Ну, штовхнули тебе, і ти штовхнув би!»

«Штовхнув би! — пробурчав Незнайко. — Виходить, я битися повинен? Битися негарно!»

«Ич який! «Негарно»! — передражнив голос. — А те, що ти зробив, гарно хіба? А якби тебе хтось перетворив на осла?»

«А чого ж він штовхається?» — стояв на своєму Незнайко.

«Ну що ти завів: «штовхається, штовхається!» Адже ти знаєш, що він ненавмисно».

«Нічого я не знаю!»

«Знаєш, знаєш! Від мене, братику, не приховаєш!»

«А хто ти, що від тебе нічого навіть не приховаєш?» — насторожився Незнайко.

«Хто? — з усмішкою перепитав голос. — Ніби не знаєш? Та я твоя совість».

«А! — скрикнув Незнайко. — То це ти? Ну, тоді сиди собі й мовчи! Адже ніхто нічого не бачив і ніхто нічого мені не скаже».

«А ти боїшся, щоб тебе не вилаяв хто-небудь за твою паскудну поведінку? А мене ти зовсім не боїшся? І даремно. Я от почну тебе мучити так, що ти життю радий не будеш. Ти ще побачиш, що тобі стало б легше, якби хто-небудь дізнався про твій вчинок і покарав за нього. Ось устань зараз же й розкажи про все Пістрявенькому!»

«Послухай, — сказав Незнайко, — а де ти досі була? Чому ти раніше мовчала? В інших коротульок совість як совість, а її мене наче змія підколодна! Причаїться собі десь, сидить і мовчить… Діждеться, поки я зроблю щось не так, а тоді мучить».

«Я не така винувата, як ти гадаєш, — почала виправдуватись совість. — Усе лихо в тому, що я в тебе ще занадто маленька, незміцніла й голос у мене ще дуже слабенький. До того ж кругом часто буває шум. А особливо вдень. Шумлять автомобілі, автобуси, звідусіль долинають розмови або грає музика. А тому я люблю розмовляти з тобою вночі, коли кругом тихо й ніщо не глушить мого голосу».

«А, он ти чого боїшся! — зрадів Незнайко. — Зараз ми тебе заглушимо!»

Він знову натиснув кнопку на шафці й став слухати казку про Йоржа Йоржовича. Совість на мить замовкла, але невдовзі Незнайко знову почув її голос:

«Ти ось лежиш у м'якому ліжку під ковдрою, тобі тепло, добре, затишно. А ти знаєш, що робить коротулька, якого ти перетворив на осла? Він, певно, лежить на підлозі в стайні. Осли ж не сплять у ліжках. А може бути, що він валяється десь просто неба на холодній землі. У нього ж нема господаря, і доглянути його нікому».

Незнайко закректав з досади й неспокійно завертівся у ліжку.

«А може, він голодний, — провадив голос далі. — Він же не може попросити, щоб йому дали поїсти, бо він не вміє говорити. От якби треба було попросити що-небудь, а ти не міг би промовити ні слова!»

— Якась дурна казка! — пробурчав Незнайко. — Зовсім нічого заглушити не може.

Він почав натискувати інші кнопки й слухати інші казки, потім знайшов на боковій стінці шафки ряд музичних кнопок і став слухати різні марші, польки й вальси. Однак голос не змовкав ні на мить і торочив своє. Тоді Незнайко натиснув кнопку, біля якої було написано: «Ранкова зарядка». Й от серед ночі пролунав крик:

— Приготуйтесь до ранкової зарядки! Відчиніть кватирку, провітріть приміщення. Починаємо заняття з ходьби. Вдихніть глибоко, глибоко. 1-і… Раз, два, три, чотири!

Незнайко замарширував босоніж по кімнаті, потім став підскакувати: ноги в сторони, ноги вкупі, ноги в сторони, ноги вкупі, після чого почав нахилятись і присідати. Гриміла музика, чітко лунала команда. Незнайко старанно виконував усі вправи, але совість не вгавала й гула собі прямо у вуха:

«Розбуди Пістрявенького! Розбуди, розбуди, розбуди!»

Нарешті Незнайко не витримав, підійшов до ліжка Пістрявенького й затряс його за плече:

— Вставай, Пістрявенький, мені треба тобі щось розповісти.

Але де там! Пістрявенький заснув так міцно, що хоч з гармати стріляй. Тоді Незнайко згадав, що найбільше за все на світі Пістрявенький боїться холодної води. Він пішов до вмивальника, набрав у чашку води й почав бризкати Пістрявенькому в обличчя. Пістрявенький умить прокинувся й підскочив на ліжку.

— Що це за напасть! — запхикав він, протираючи очі. — Я вже вмивався сьогодні!

— Послухай, Пістрявенький, я тобі розповім одну річ, тільки ти обіцяй мені, що не скажеш про це Кнопочці.

— Та навіщо мені їй говорити?

— Ні, ти спершу пообіцяй.

— Ну, обіцяю, тільки швидше кажи. Спати хочеться!

— Розумієш, Пістрявенький, я сьогодні перетворив одного коротульку на осла.