Оглянувшись здивовано довкола, коротулька зморщив свого ластовиннячого носа й чи то чхнув, чи то форкнув, крутнувши головою. Не глянувши на Незнайка й Пістрявенького, він підійшов до паркана, переліз через нього й зник.

Побачивши це чудесне перетворення, Пістрявенький онімів від розгубленості й, тільки коли коротулька зник за парканом, запитав:

— Той?

— Як той? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, той це коротулька, якого ти вчора перетворив на осла?

— Дідько його знає! — розвів Незнайко руками. — Я вже забув, який був той. Та гаразд, який-небудь з двох той… Стривай, а це ще там хто? — закричав він раптом.

— Матінко! Ще один осел! — ахнув Пістрявенький, побачивши довговуху голову, яка висунулася з відчинених дверей хлівця.

— Ото мало клопоту! — вигукнув Незнайко. — Доведеться ще одного перетворювати…

— Постривай, — сказав Пістрявенький. — Це, здається, не осел, а кінь!

— Що ти! Кінь значно більший.

— Правильно, — погодився Пістрявенький. — З одного боку — це наче кінь, а з другого боку — осел. Мабуть, це просто великий осел, от і все.

— Ет, ніколи мені тут з ними морочитися! — сказав Незнайко. — Перетворю та й годі. Буде на одного коротульку більше.

Поки вони розмовляли, осел вийшов із хлівчика й пішов прямо до них. Незнайко швиденько замахав у нього перед носом паличкою:

— Хочу, щоб і цей осел став коротулькою!

Сказавши це, він зажмурився, а коли розплющив очі, осла вже не було, а замість нього стояв коротулька. Він був такий самий, як два попередніх, тільки трохи вищий, з такою самою довгою губою, а ластовиння у нього було не тільки на носі й навколо носа, а по всьому обличчю, навіть кулаки були в ластовинні.

Підійшовши до огорожі, він подивився пильно на Незнайка й сердито запитав:

— Де Брикун і Пегасик?

— Які Брикун і Пегасик? — злякався Незнайко.

— Ну, осли. Не бачив хіба, що тут два осли були?

— Не бачив, — розгубившись, збрехав Незнайко.

— Що ти брешеш? Може, ти по лобі хочеш?

— Як це — по лобі? — не зрозумів Незнайко.

— А ось так!

Коротулька просунув через огорожу руку й дав Незнайкові по лобі такого щигля, що той мало не впав.

— Ах, так! — закричав, задихаючись од гніву, Незнайко. — Так ти, значить, битися? Та я тебе!.. Я тебе!..

— Що ти сказав? — закричав коротулька. — От я зараз з тобою поквитаюся.

І він тут же поліз через огорожу. Не чекаючи розправи, Незнайко кинувся тікати. Пістрявенький побіг за ним. Вони мчали із швидкістю метеорів повз звірині клітки, а за ними, гучно сопучи й стукаючи ногами, мов кінь, біг новоявлений коротулька. Невідомо, чим би закінчилася ця погоня, якби коротулька не простягнувся раптом серед дороги, зачепившись ногою за корінь.

Уставши, він побачив, що Незнайко й Пістрявенький уже далеко і йому тепер їх не догнати.

— Я тобі покажу! — кричав він. — Ми ще зустрінемось! Ти в мене ще поскачеш!

Погрозивши Незнайкові ваговитим кулаком, він засунув руки в кишені своїх широких зеленувато-жовтих штанів і пішов геть. Побачивши, що небезпека минула, Незнайко й Пістрявенький повернулися до Кнопочки.

— Де ж ви ходите? — сердито запитала вона. — Я вже хотіла йти шукати вас.

— Та за нами тут один божевільний осел ганявся, — відповів Незнайко.

— Який божевільний осел?

— Я потім тобі розкажу.

— Це що ще за новина «потім»! Ти зараз розказуй.

Довелося Незнайкові признатися, що це він перетворив учора Листочка на осла й розказати про все, що трапилось.

— От бачиш, Незнайку, який ти злий! — сказала Кнопочка, вислухавши його розповідь. — Хіба ж тобі чарівну паличку для того дано, щоб ти перетворював коротульок на ослів?

— Я не злий, Кнопочко! Я весь час так мучився через цього Листочка й через Буквочку теж. Мене совість зовсім загризла, слово честі! Ти не гнівайся. Адже все добре скінчилось, і тепер Листочок уже, напевно, повернувся до Буквочки.

— Добре ще, що ми прочитали в газеті, де шукати Листочка, — сказала Кнопочка.

Кінець дня мандрівники провели в зоопарку, бо ж там виявилося ще багато звірів, яких вони не бачили. Тільки надвечір вони повернулися до готелю і, повечерявши, лягли спати.

Цього разу Незнайка не мучила совість, і він заснув дуже швидко.

А втім, він не заснув би так скоро, якби хто-небудь розповів йому, що серед трьох ослів, котрих він перетворив на коротульок, зовсім не було Листочка. В газеті сталася помилка й, замість того, щоб надрукувати, що знайденого осла відправили в цирк, помилково надрукували, що його відправили в зоопарк. Ось тому-то Листочок так і залишився в цирку, а замість трьох ослів, які були в зоопарку, з'явилося трійко коротульок. Першого звали Пегасик, другого — Брикун, а третього — Калігула. Хоча в зоопарку Калігула вважався звичайним ослом, насправді ж він був не осел, а мул. Як відомо, мул — це щось середнє між конякою і ослом, тобто він трохи менший від коняки і трошки-трошки більший за осла. Якщо з Брикуна й Пегасика вийшли коротульки звичайні на зріст, то Калігула вийшов досить високий. На зріст він виявився дев'ять з половиною нігтів. Ніготь — це така міра довжини в країні коротульок. У переведенні на наші міри ніготь дорівнює одному сантиметру з четвертю. Помноживши дев'ять з половиною на сантиметр з четвертю, кожен може дізнатися, який на зріст був цей Калігула.

Усі троє — і Пегасик з Брикуном, і Калігула — дивувалися зміні, що сталася з ними. Найбільше їм здавалося дивним те, що вони ходять на двох ногах, а не на чотирьох, як раніше, й що вони якось раптом одразу навчилися говорити. Але особливо їх дивувало те, що тепер у них на руках замість копит були пальці.

Це чомусь їх дуже смішило. Варто було кому-небудь із них глянути на свою руку чи навіть на палець, як його вже трясло від сміху.

Однак ні Калігула, ні Брикун, ні Пегасик не змогли б пояснити, що тут такого смішного. Взагалі з них вийшли коротульки, які не любили над чимось замислюватись, а робили одразу все, що тільки спадало їм на думку. А втім читач незабаром і сам переконається в цьому, бо ж йому ще доведеться зустрітися з ними.

Прокинувшись на другий день, Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький стали думати, куди б їм іще піти погуляти й чи не податися їм знову в зоопарк, але Кнопочка сказала, що краще просто пройтися вулицями і подивитися місто, якого вони, по суті, досі ще й не бачили.

Поснідавши, наші мандрівники вийшли з готелю на вулицю. Юрби перехожих уже рухалися широким тротуаром. Свіжий ранковий вітерець доносив пахощі квітів, яких уздовж тротуарів росло дуже багато. Сонечко тільки-но піднялося над покрівлями будинків і пригрівало пішоходам і плечі, й спини, й щоки, й лоби, й носи, й вуха. Тому обличчя в усіх були задоволені й веселі.

На краю тротуару Незнайко та його супутники побачили коротульку в білому фартусі й чорних блискучих гумових чоботях. Звали його Чубчик. У руках у нього був гумовий шланг, з якого він поливав квіти. Струмінь води з силою виривався з трубки, коротулька вправно спрямовував струмінь на квіти, стараючись, щоб ані краплина не попала на когось із перехожих.

Зупинившись неподалік, наші мандрівники мимоволі замішувалися його роботою. У цей час удалині з'явився ще один коротулька. На ньому був куций зелений піджак з вузенькими рукавами, зеленувато-жовті штани й синій берет з оранжевою китичкою. Незнайко відразу впізнав у ньому осла, якого він вчора перетворив на коротульку. Це й справді був Пегасик. Він з ранку тинявся по місту, зирячи сюди-туди й не знаючи, що йому робити. Побачивши поливальника, він теж зупинився і став дивитися.

Йому чомусь раптом страшенно захотілося побризкати з шланга водою, і він сказав:

— Ану дай мені трішечки потримати трубку. Мені теж хочеться трошки полити квіти.