У цей час міліціонер Свистунчик подивився на один з малих кульовидних екранів і сказав:

— А на Східній вулиці досі юрба не розійшлася.

— Зараз увімкнемо Східну вулицю, — сказав міліціонер Вартунчик.

Він повернув ще один перемикач, і на великій кулі з'явилося зображення Східної вулиці саме в тому місці, де Незнайко побився з Пегасиком за шланг. Підійшовши ближче до екрана, Незнайко побачив велику юрбу, яка заповнила всю вулицю..

Попереду всіх стояв Йоржик і розказував усім, що тут трапилось.

— Що за публіка в нашому місті! — поморщився Вартунчик. — Так і будуть тепер товпитися. Доведеться тобі, Свистунчику, ще раз поїхати туди й попросити, щоб вони розійшлися. Хай вони йдуть розмовляти в інше місце, а юрбу нічого збирати. Через це рух порушується.

— Зараз виконаю, — погодився Свистунчик.

Він одвів Незнайка до сусідньої кімнати, посередині якої стояли стіл та кілька стільців, і сказав:

— Попрошу вас зачекати мене тут хвилиночку. Я скоро повернуся.

Зачинивши двері, міліціонер Свистунчик пішов, а міліціонер Вартунчик продовжував спостерігати за всіма п'ятдесят двома кулями із зображенням перехресть. Глянувши на великий екран, він побачив, що прибулому на місце пригоди Свистунчику вдалося умовити коротульок розійтися, і юрба стала потроху розходитись.

Добившись успіху, Свистунчик сів у машину й поїхав назад.

— Що нам тепер із затриманим робити? — запитав він, повернувшись у міліцію.

— Просто не знаю… — знизав Вартунчик плечима.

— Я теж не знаю, — сказав Свистунчик. — Скільки років працюю в міліції, і ні разу не було випадку, щоб перехожі водою обливалися. Думаю, йому слід прочитати коротеньку нотацію і відпустити скоренько додому, бо він ще образиться на нас…

— Я теж страшенно боюся, що він може образитись. Відпусти його, будь ласка, Свистунчику. Розтлумач йому якось делікатненько, що обливатися водою негарно, й попроси чемненько пробачення за те, що ми його затримали. Скажи, що це необхідно було зробити для того, щоб юрба скоріше розійшлася і відновився рух транспорту.

— Гаразд, — погодився Свистунчик.

— Та приведи його сюди, я теж попрошу пробачення за те, що розмовляв з ним занадто суворо.

Така розмова між міліціонерами може здатися комусь дивною і навіть неправдоподібною. Усі розуміють, що кожний міліціонер неодмінно придумав би для затриманого порушника порядку якесь хоча б найменше покарання і вже принаймні не став би перед ним вибачатись. Однак слід врахувати, що в Сонячному місті все було по-своєму. Колись Давно в Сонячному місті, як і в інших містах, траплялося, що деякі коротульки поводилися погано. Вони билися між собою, кидались камінням і грязюкою, обливалися водою, декотрі навіть брали чужі речі й взагалі ображали одне одного. Для боротьби з такими порушниками порядку було створено міліцію, яка мала право карати винуватців. Якщо хто-небудь дражнився, показував язика, порушував правила вуличного руху, їздив на автомобілі не там, де треба, обливався водою, плювався або дражнив собак, то міліціонер зобов'язаний був присоромити винуватця і прочитати нотацію тривалістю від п'яти до п'ятдесяти хвилин. Чим більша була провина, тим довше читалася нотація. За важчі провини накладали суворіші стягнення, наприклад: за удар кулаком у груди, спину, бік або в потилицю належала одна доба арешту; за удар по обличчю або по голові — дві доби арешту; за кидання каменем або удар кийком належало три доби. Якщо внаслідок удару вискакувала ґуля, з'являвся синяк чи подряпина, то давали вже п'ять діб, а коли йшла кров, то десять. Якщо хто-небудь брав чуже, то належало найбільше покарання — п'ятнадцять діб.

Дехто може подумати, що п'ятнадцять діб арешту — це дуже невеликий строк за такі злочини, як крадіжка, але для маленьких коротульок, для котрих час тягнеться значно повільніше, ніж для нас, цей строк досить великий.

У всякому випадку, він цілком достатній для того, щоб відчути каяття.

Треба сказати, що боротьба з порушниками порядку подібними методами не приносила помітних наслідків до тих пір, поки коротульки не порозумнішали. Однак з часом вони стали такими розумними, що ніхто ніколи більше ні з ким не бився, ніхто нікого не кривдив, ніхто не брав чужого. Кожен зрозумів, що ставитись до інших треба так, як ти хочеш, щоб до тебе так ставились. Порушників порядку ставало дедалі менше, й міліціонери поступово навіть почали забувати, що в них були колись різні страшні покарання, такі, скажімо, як арешт.

Слово «арешт» було зовсім забуте, й ніхто навіть тепер не знав, що воно означає,

З усіх покарань, придуманих у минулі часи, збереглися тільки нотації, тобто повчання, що їх міліціонери читали порушникам правил вуличного руху, головним чином автомобілістам.

Одне слово, в міліції лишилися тільки обов'язки регулювати рух автотранспорту, переводити через вулицю малюків і малючок, котрі самі боялися переходити дорогу, та ще показувати, як пройти й проїхати, куди кому треба було. Таким станом справ міліціонери були дуже задоволені, тому що в них стало значно менше клопоту по вихованню коротульок, а це було дуже доречно, бо ж завдання по регулюванню вуличним рухом з кожним днем ускладнювалося через величезне зростання автомобільного транспорту.

Поки Свистунчик і Вартунчик розмовляли, Незнайко сидів у порожній кімнаті. Він дуже злякався, коли потрапив туди. Першою його думкою було тікати. Він спробував відчинити двері, але вони були замкнені, спробував відчинити вікно, та воно теж не відчинялося. Тоді він надумався розбити шибку і почав стукати по ній кулаками, але скло було таке товсте й міцне, що не розбивалося.

Геть знесилівши, Незнайко сів на підвіконні. З вікна йому було видно лише куточок двору і рівну сіру стіну сусіднього будинку. Незнайко дивився на цю стіну, дивився, і йому стало нудно. Ні разу в житті йому не доводилося сидіти під замком. Він завжди міг зробити, що хоче, йти, куди захоче, довкола нього завжди були друзі, з якими можна було поговорити, посміятись і пожартувати, а тепер він був цілком самотній. Йому чомусь дуже захотілося поплакати, й сльози закапали з його очей, але саме в цю мить він побачив, що в дворі з'явилися Кнопочка й Пістрявенький. Вони розгублено озиралися навсібіч, потім побачили у вікні Незнайка і стали щось кричати йому. Незнайко щосили напружував слух, але не міг почути ані слова, бо скло було дуже товсте й не пропускало звуків. А Кнопочка махала Незнайкові руками, робила пальцями якісь знаки, але Незнайко тільки хитав у відповідь головою, стараючись показати, що він нічого не розуміє. Тоді Кнопочка підняла з землі якусь паличку й замахала нею у повітрі.

«Чим вона там махає? — не розуміючи нічого, запитував сам себе Незнайко. — От дурненька! Підняла з землі якусь паличку й махає нею».

Тут Незнайко ляснув себе долонею по лобі й закричав:

— Ох я осел! Зовсім забув, що в мене є чарівна паличка!

Він швиденько сунув за пазуху руку, щоб дістати чарівну паличку, але тут відчинилися двері й увійшов міліціонер Свистунчик. Він простягнув Незнайкові руку й хотів щось сказати. Незнайко злякано відскочив убік, вихопив скоренько паличку, замахав нею і закричав:

— Хочу, щоб стіни міліції рухнули і я неушкоджений вибрався на волю.

Кругом затріщало, загриміло, загуркотіло. Стіни кімнати несподівано рухнули, стеля впала, пилюка знялася стовпом. На Незнайка згори щось посипалося. Міліціонера стукнуло цеглиною по касці так, що у вухах у нього задзвеніло, й він упав. Незнайко, не довго думаючи, вискочив у двір. Кнопочка й Пістрявенький схопили його за руки й бігом потягли до воріт.

Міліціонер Свистунчик насилу видерся з-під уламків. Каска злетіла з його голови, але він навіть не звернув на це уваги й побіг за втікачами.