— От вияснять, що це ти своєю чарівною паличкою зробив обвал — за це тебе не похвалять, — сказала Незнайкові Кнопочка.

— Отже, треба мовчати й нікому не казати, що в мене є чарівна паличка, — відповів Незнайко.

— Але ж міліціонер бачив у тебе паличку, — сказала Кнопочка.

У цей час почувся стукіт у двері. Незнайко подумав, що це міліціонер по нього прийшов, і вже хотів сховатися під стіл, але двері відчинились, і до кімнати ввійшов Кубик.

— Здрастуйте, дорогі друзі! — закричав він, широко посміхаючись. — Який я радий, що знайшов вас! Куди ви вчора пропали?

— Ми не пропали, — відповів Незнайко. — Просто Пістрявенький задрімав на засіданні, і ми його вивели на вулицю, щоб він трошечки провітрився.

— Ах, он у чім річ! — вигукнув Кубик. — А я навіть злякався і не знав, що робити. Адже я не виконав своєї обіцянки — розповісти вам про архітектуру й показати будинки Кавунчика.

— Ну, це дрібниці! — махнув Незнайко рукою.

— Ні, ні, це не дрібниці. У нас заведено виконувати свої обіцянки. Я так хвилювався через це, що вночі навіть заснути не міг. Потім я вирішив будь-що розшукати вас уранці й лише після цього спокійно заснув.

— Як же вам пощастило розшукати нас? — запитала Кнопочка.

— Я ж знав, що ви приїхали з іншого міста, тому й вирішив дзвонити по телефону в усі готелі й питати, чи не зупинилися, бува, в них Незнайко, Пістрявенький і Кнопочка. Саме з цього готелю мені сказали, що Кнопочка проживає тут.

— Ви дуже догадливий, — похвалила Кубика Кнопочка.

— Подумаєш! — пирхнув Пістрявенький. — Це кожний осел догадався б!

— Було б добре, якби ти догадався бути трохи чемнішим, — сказала Кнопочка.

— Пістрявенький має рацію, — засміявся Кубик. — Це справді кожний здогадався б зробити. А тепер, я гадаю, ми можемо піти на вулицю Творчості й подивитись будинки архітектора Кавунчика.

Всі вийшли з кімнати.

В коридорі Пістрявенький зупинив «Незнайка й сказав йому пошепки:

— Це що ж таке виходить? Хіба сьогодні ми снідати не будемо?

— Зачекай ти з сніданком! — сердито відповів Незнайко. — Не можу ж я при Кубикові влаштовувати сніданок! Ніхто не повинен знати, що в нас є чарівна паличка. Зрозумів?

Мандрівники вийшли з готелю й опинилися на вулиці. Незнайко злякано оглянувся довкола. Він дуже боявся, як би не зустріти міліціонера Свистунчика. Побачивши, що поблизу жодного міліціонера не було, Незнайко полегшено зітхнув, але в цей час біля тротуару зупинився автомобіль, і з нього швидко вискочив коротулька у ясно-сірому костюмі з коротенькими штанцями. На голові в нього була якась блискуча кругла шапка з навушниками, що нагадувала чи то каску, чи шолом, на зразок тих, які бувають у мотоциклістів. Незнайкові здалося, що це міліціонер, і всередині в нього усе похололо від страху. Коротулька, проте, не звернув на Незнайка уваги, а підбіг до Кубика й закричав:

— Здрастуй, Кубику! От приємна зустріч! Ха-ха-ха! Ти куди йдеш?

— А, здоров, друзяко! — радісно відповів Кубик. — Я гуляю зі своїми друзями. Нам треба на вулицю Творчості. Познайомся, будь ласка, оце Кнопочка, це Незнайко, а це Пістрявенький.

— Дуже приємно познайомитися! — закричав коротулька й голосно зареготав.

Було видно, що йому й справді приємно познайомитися з мандрівниками. Він швидко підскочив до Кнопочки й з такою силою потис їй руку, що в сердешної замалим не виступили сльози на очах. Підскочивши з такою самою швидкістю до Незнайка й Пістрявенького, він поздоровкався з ними й сказав:

— А мене звуть Клепка. Інженер Клепка. Пістрявенький пирснув, почувши це чудне ім'я.

— Що це за ім'я таке — Клепка? — здивувався він. — Ви, напевно, хотіли сказати: Заклепка.

— Ха-ха-ха! — голосно засміявся Клепка й по-приятельськи ляснув Пістрявенького рукою по плечу.

— А тобі, Пістрявенький, варто було б думати, перш ніж говорити, — сказала Кнопочка. — Ти б сам напевне образився, якби хто-небудь почав доводити, що твоє ім'я не Пістрявенький, а Запістрявенький.

— Запістрявенький! Такого імені не буває, — відповів Пістрявенький.

— Ну й Заклепки ніякої не буває, — суворо сказала Кнопочка.

— Ні, ви помиляєтеся, — заперечив Клепка. — В мене є знайомий, якого справді зовуть Заклепкою, але це зовсім інший коротулька, зовсім не такий, як я. Імена всякі бувають, запевняю вас, а деякі з них навіть дуже смішні. Ха-ха-ха! А коли говорити про мене, — звернувся він до Пістрявенького, — то моє ім'я і справді Клепка, та якщо це вам буде приємно, можете називати мене Заклепкою.

— Ще чого бракувало! — обурилась Кнопочка. — Він буде називати, вас Клепкою, як і належить. Нічого його розбещувати!

— Мої друзі. вперше в Сонячному місті, — сказав Кубик. — Вони приїхали до нас із Квіткового міста.

— Ах, он як! — вигукнув Клепка. — Отже, ви наші гості? То чого ж ми тут стоїмо? Вам треба на вулицю Творчості? Сідайте. Я теж з вами поїду, а по дорозі, якщо хочете, заїдемо на фабрику одягу й оглянемо її. У мене там усі майстри знайомі.

Одним стрибком Клепка опинився у машині й сів за кермо. Його автомобіль був обтічної форми й своїм виглядом нагадував злегка придушене зверху яйце, котре стояло на чотирьох колесах і тупим кінцем було спрямоване вперед, а гострим назад. У верхній частині кузова було два овальні отвори, всередині яких розміщалися сидіння для водія та пасажирів. Зверху над сидіннями був круглий дашок, схожий на парасольку. Попереду коліс стирчали якісь схожі на чоботи буфери.

Простим натиском кнопки Клепка відчинив усі четверо дверцят, що були в кузові автомобіля, і запросив наших друзів сідати. Пістрявенький не примусив себе довго просити й сів спереду разом з водієм, а Кнопочка, Кубик і Незнайко розмістилися ззаду.

Як тільки всі посідали, всі четверо дверцят моментально зачинилися. Клепка натиснув якусь педаль, мотор завищав, і машина рвонула вперед з такою силою, що Пістрявенький, не сподіваючись цього, мало не вилетів з неї. Ухопившись за рукоятку, яка була на передньому щитку, він з острахом дивився прямо перед собою. Машина мчала з шаленою швидкістю, обганяючи всі автомобілі, котрі їхали попереду, а через деякі навіть перестрибувала, що досягалося з допомогою спеціального стрибаючого пристрою.

Цей стрибаючий пристрій був зроблений дуже просто. До вісі кожного з чотирьох коліс було прироблено по пружинистому залізному чоботу. У вимкненому положенні ці пружинисті чоботи вільно стирчали каблуками вперед на зразок буферів, що сприяло амортизації, тобто пом'якшенню удару на випадок зіткнення. Однак, як тільки стрибаючий пристрій вмикався, всі чотири пружинисті чоботи робили довкола вісі оберт разом з колесами. При цьому чоботи впиралися каблуками в землю і, продовжуючи крутитись, відштовхувалися від неї, внаслідок чого машину підкидало вгору, й вона перелітала через будь-яку перешкоду, що траплялася на дорозі. Червоні світлофори на перехрестях також не були для машини перешкодою, бо вона вільно перестрибувала через поперечні вулиці, пролітаючи над головами пішоходів і потоками автомобільного транспорту.

Надивувавшись з чудернацьких стрибків машини, Пістрявенький хотів було висловити свій подив, але своєчасно схаменувся, бо згадав своє правило. Та оскільки він усе-таки встиг відкрити рота, то запитав:

— А скажи, будь ласка, Клепко, чому ти ходиш у коротеньких штанцях? Хіба в тебе довгих нема?

— В коротких прохолодніше, — відповів Клепка.

— Навіщо ж ти надів шапку з навушниками? Адже в ній жарко?

— От і видно, що ти в автомобільній їзді нічого не тямиш. Це зовсім не шапка з навушниками, а шолом. Зовні в цього шолома захисний сталевий каркас, а всередині вата. Якщо трапиться аварія і я шльопнуся на бруківку в шоломі, то голові нічого не буде, а коли я шльопнуся без шолома, то… Ха-ха-ха!

Від сміху Клепка навіть не зміг говорити далі.

— А в тебе нема випадково ще одного шолома? — стурбовано запитав Пістрявенький.

— Ні, ще одного шолома в мене нема.

Пістрявенький боязко зіщулився й озирнувся назад. Він уже шкодував, що сів спереду. Йому вже здавалося, що на випадок аварії безпечніше було б сидіти ззаду.